Тридцятий рік пішов, як Світлана Глушко, мешканка села Прохід, торує одну стежину – ще й сонце не зійшло, а вона вже біжить нею на роботу, а як підніметься те сонечко трішки вище, як оживає село, спішить додому, бо ще ж вдома роботи, а роботи.  А далі знову тією ж стежиною – влітку тричі на день, в зимовий період – двічі.

Світлана Пилипівна – доярка СВК «Україна». І хоч робота надзвичайно важка, та любить її, і як не дивно, каже, що ладна працювати навіть, коли піде на пенсію, якщо господарство до того часу не розвалиться. Бо ж доля така може спіткати сільськогосподарські  підприємства, які в переважній більшості сьогодні не живуть, не нарощують об’єми своєї роботи, а виживають, «дишуть», можна сказати, на ладан.

— На роботу йдемо – люди ще сплять, з роботи йдемо – люди уже сплять, — говорить Світлана Пилипівна. -  Та до роботи звикла. Навіть, якщо вихідний, то, здається, уже тиждень на фермі не була.  Пригадую, як тільки прийшла на роботу, діти малі ще були, то і їх брала із собою на ферму.  Одній донечці рік лише, іншій трохи більше трьох років. Меншеньку візьму на плечі, а старша позаду біжить і проситься, щоб і її взяла на руки. Бувало, на фермі, поки попораюсь, то й позасинають у соломі – важко, але ніколи не думала розрахуватись. Я після школи у Ратному працювала на «Веснянці», а вже потім на ферму прийшла. Відразу працювала зі свекрухою. А був час, що й чоловіка записала на групу, і доводилось працювати за двох — за себе і за нього – важко було. Мені говорили, що з’їм себе, так працюючи, але роботи я не боюсь і завжди роблю на совість, по так званій скороченій програмі  не можу – мені потрібно, щоб і чисто було, і худоба нагодована, і щоб молока чим більше надоїти.

— Світлано Пилипівно, а коли ж встигаєте вдома поратись?

— Встигаю, мушу встигати. Ще раніше, як додому прийду з вранішньої дійки, то хутчіш і плиту затоплю, бо ж газу не було, і груби понатоплюю, і їсти наварю, вареників наліплю і тоді знову на роботу на 11-у годину.  Правда, запізнювалась інколи. Прийду, інші вже й буряки роздадуть коровам. Раніше 25 корів було у групі, то кожен день ходила на роботу, а зараз – 50, то через день. А коли дівчатка попідростали, то і на фермі допомагали, і вдома – і хліба напекти могли, і корову свою подоїти, і вигнати, інше.

— Господарство велике тримаєте?

— Та велике. І корова, і кінь, і поросята, гуси, качки. Поля до двох гектарів, садимо картоплю на продаж, і моркву сіємо, але цьогоріч пропало все, затопило. Трохи поля віддала донечці, тій, що в Старостиному. А в мене три доньки, дві уже заміжні, а найменша у 8-й клас ходить. Та ще племінницю чоловікову доглядаю, опікуном її оформлена.  Хороша дівчинка, старається і вона допомогти чимось. Ходить Богданка в 11-й клас. У неї і брат є, і сестра в Білорусі живе, але виявила бажання жити з нами – я її хрещена мама.

— Важко з чужою дитиною?

— На своїх, бачте, і крикнути можна, а на чужу – ні, совість не дозволяє. І так без батька, без мами росте, то хочеться, щоб добре у нас було, комфортно.  Моя менша донечка відразу навіть ревнувала, ображалася на мене, а вже зараз – ні. Звикла. Якось казала Богдана, що з нашої хати нікуди не піде, що  про таке життя, як у нас, навіть не мріяла. І я задоволена, що їй у нас добре.

Галина Пилипівна – не лише відповідальна, старанна і працьовита, а й доброї душі людина, недарма чоловікова племінниця, якого немає серед живих більше десяти років, проживає у неї. Їй тут комфортно, затишно і любо.

Валентина БОРЗОВЕЦЬ