Тамара Северин родом із Абхазії, але уже тридцять років живе на Ратнівщині.  Жінка з повагою ставиться до усіх народів світу, адже виросла серед різних національностей.  Кореспонденту районної газети жартома повідала, що на Ратнівщину її вітром занесло, як відірваний листок від дерева.  Одна із мрій Тамари Георгіївни — зняти відеофільм про надзвичайно гарні місця недоторканої природи ратнівського краю. 

ВНУЧКА НАРКОМА, РЕПРЕСОВАНОГО РАДЯНСЬКОЮ ВЛАДОЮ

— Генеалогічне дерево мого роду по татовій лінії  сягає ще 18 століття. Усі були інтелігентних професій – лікарями, інженерами. Тато у мене абхазець, а мама з Казані – татарка. Вони познайомилися після Другої світової війни. Їхня служба проходила на території республіки Польща, де одружилися і з часом там у них народилися й два сини. Мама Лідія Кашипівна – учасник бойових дій, була медсестрою другого ешелону, а тато – стрільцем-радистом штурмового запасного полку. Довелося мамі жити на Ратнівщині, жвавою вона у мене була, відійшла у вічність у 89 років, дочекалася ще й правнучки. Тато військовий. Дитинство у нього було не з легких, у 13 років залишився без батька, якого через високу посаду — він був народним комісаром (тобто міністром. — Ред.) в Абхазії, під час НКВДистських чисток у 1937 році розстріляли. Звали його Міканба Хакибей Заурбекович, а розстрільні списки із 253 чоловік по Грузії підписали Сталін, Молотов, Каганович і Жданов. Про це рідні дізналися тільки через багато років після його зникнення.  Так що виходить, що я внучка наркома, репресованого радянською владою.  Після війни тато залишився на службі при штабі у льотних військах, вони разом із мамою служили. Мав півсотні стрибків з парашутом. Карти льотні креслив. І був майстром на усі руки – столярем, художником самоучкою, займався різьбленням по дереву. Дочкам моїм передався талант від нього. Зростала я у військовому містечку Гудауті. Була третьою пізньою дитиною у сім’ї. Дуже шкодую, що нічого на згадку не залишилося з татових робіт, бо під час грузино-абхазького конфлікту, одного з найгостріших етнополітичних конфліктів на території колишнього СРСР і Кавказу, довелося залишити квартиру в Сухумі і її обікрали. Вважаю, що я — дитина світу, адже виросла серед різних національностей. І наша Україна багатонаціональна. Я з повагою ставлюся як до усіх народів, так і до їхніх віросповідань. А на Ратнівщину мене, кажу жартома, вітром занесло, як відірваний листочок. Розмовляю російською, хоч і не слов’янка. Від мами мені передався співучий голос, вона була учасницею художньої самодіяльності, мала надзвичайно сильне сопрано. Хормейстер радив їй вчитися в консерваторії, але мама жодного слова не знала російською. Бачите, у той час у моїй країні, щоб вчитися, розвиватися та будувати кар’єру, російська мова була необхідною. Тож вона вивчила її самостійно і з нами, дітьми, розмовляли батьки відповідно. Хотіли нам дати належну освіту. Можу розмовляти українською, але не думаю цією мовою.

ТРАДИЦІЇ ГРУЗІЇ

ТА УКРАЇНИ ДУЖЕ РІЗНІ

— Розкажіть про свої традиції, адже вони суттєво відрізняються від українських.

— Родинні зв’язки у нас надзвичайно міцні. Один за одного горою стоять. Навіть, так би мовити, якщо ти «погана вівця», не залишать наодинці з проблемами, завжди підтримають, допоможуть. Не віддають у дитячий будинок діток, якщо з певних причин не виховують батьки, забирає їх до себе на виховання хтось із рідних. І велика повага у нашого народу до старших людей. Коли заходить людина поважного віку і ти сидиш, потрібно встати, привітатися і не маєш права сісти доти, поки тобі не дозволять жестом чи словом. Стареньких батьків не прийнято відправляти у будинок престарілих. Переважно, якщо є невістка, то саме вона й до-глядає батьків до смерті. А ще — не має права у нас невістка до свекра першою звертатися та розмовляти з ним. Мовчить, поки він з нею не заговорить. Навіть з цього приводу й притча існує. Пішов якось свекор до старця, щоб той дозволив невістці розмовляти, бо вона у нього така хороша, а й слова не вимовить. Дозволив старець, але через певний час прийшов до нього свекор та просив, щоб усе вернулося на свої місця, бо невістка обізвала старого та ще й напосіла, на чому світ стоїть – не там сів, не те зробив, не так подивився. Ось так. Стосунки у сім’ї – це своєрідна праця як дружини, так і чоловіка. Бувають різні життєві обставини. Але хочу сказати, щоб була хороша сім’я, жінка повинна поважати свого чоловіка і своїм прикладом стосунків доносити це дітям. Треба, щоб тато був авторитетом. Якщо ти будеш зневажливо ставитися до чоловіка, діти ані матір, ані батька не будуть слухатися. Потрібно проявляти усю свою жіночу мудрість, знати, коли що сказати, але й чоловіки повинні поважати своїх половинок. Головне, щоб не було п’янок, дебошів. А якщо не пощастило  з чоловіком, то куди ж твої очі дивилися, — краще було взагалі не виходити заміж.

КАВКАЗСЬКА КУХНЯ – ДУЖЕ СВОЄРІДНА

— Та й українська відрізняється своїм колоритом, хіба ж ні?

На Ратнівщині зі страв полюбила червоний борщ. У нас найбільш популярна страва – мамалига. Це кукурудзяна каша, до якої добавляється сир сулугуні. Мамалига є ідеальним гарніром до м’яса, риби. Готують харчо із баранини. На весілля ріжуть биків, а м'ясо варять шматками, до якого подають на гостину знану нашу грузинську аджику, яку готую й дотепер. Основними індігрієнтами її є перець чилі, сіль, часник, а для аромату додають приправу, наприклад, кінзу. Що характерно, то бульйон у нас ніхто не п’є, виливають, а м’ясні страви переважно із яловичини, баранини, курятини, індичатини. Готують лівер із аджикою. Популярним є в’ялене м’ясо, відомі грузинські ковбаски. Багато страв, випічок із добавлянням грецького горіха. Серед відомих кулінарних рецептів — хачапурі, пахвала.

ЩОБ ЗУСТРІТИ ДОЛЮ, СУДИЛОСЯ ПРИЇХАТИ

В УКРАЇНУ

— Тамаро Георгіївно, а де познайомилися із корінним ратнівчанином Павлом Северином, з яким уже по житті пліч-о-пліч тридцять років?

— Хоч проявляла себе зі шкільних років у художній самодіяльності і передався талант від мами та бабусі, яка була актрисою першого театру в Абхазії у 20-ті роки і на честь якої мене назвали, обрала для вступу Ленінградський хіміко-фармацевтичний інститут, тепер академія. Мені подобалася біологія, генетика, та й точні науки тоді були у моді. По закінченні мене направили на практику на Львівський  хімфармацевтичний завод, а жила у гуртожитку від політехнічного університету. Там і познайомилася із Павлом, який був на той час ще студентом.

— Приїхали на Ратнівщину за чоловіком?

— Так, за чоловіком. Це були складні 80-ті роки.  Тож не полишала нас думка поїхати жити до мене на батьківщину. Через кілька років на переїзд все-таки наважилися, було у нас тоді уже трійко діток. Поселилися на хуторі, Павло здійснив свою мрію, обзавелися чималим господарством – чотири корови, вівці. Потроху обживалися і усе ніби налагоджувалося. Але знову загострилися воєнні сутички,  і я вимушена була з дітьми повертатися у Ратне, а Павло залишився там. До чоловіка повернулася, коли трохи стабілізувався стан в країні. Правда, старша донька із моєю мамою залишилася у Ратному, не хотіла її відривати від навчання в школі.  Думала, що через місяць, другий їх заберу, але доля розпорядилася по-іншому. Я два з половиною роки там була, бо був перекритий кордон і виїхати було неможливо. Ми стали заручниками, а в мене ще й  паспорта вкрали. Допомагала чоловікові по господарству. Навчилася корів доїти. Старші жінки навчили сир сулугуні варити, який продавала і мали з цього копійку.

ПОКИ З АБХАЗІЇ ДО РАТНОГО ДІСТАЛИСЯ, У КУРКИ ВИЛУПИЛИСЯ КУРЧАТА

— Тамаро Георгіївно, напевно, важкими були роки розлуки із донькою?

— Звичайно, пропустила її підлітковий вік. За цей нелегкий пе-ріод у нашому житті довелося зазнати як втрат – похоронили тата, який жив з нами, так і поповнення в сім’ї – народилася дочка. У країні у післявоєнні роки був страшний бандитизм. Хотіли навіть відняти машину у нас. Тож коли виповнився рік по татові, ми зважилися на переїзд в Україну. Попродавали усе нажите за безцінь. А у свій уазик повантажили  найнеобхідніше. Забрали курку, яка сиділа на яйцях, та півня, бо надто мені було шкода їх залишати. Це тепер я без сміху не згадую минуле, а тоді переїзд був, ой яким екстремальним! Я так і не відновила паспорта, а  машину тільки зняли з обліку і вона була ще без номерів. На російському кордоні до п’яти ранку стояли із трьома дітьми, яким – десять, п’ять років і вісім місяців. А о п’ятій  ранку ще й півень почав співати безперестанку.  Усіх наш «Петя» розсмішив, можливо, через це й пропустили. Ні разочку нас по дорозі й не зупинили,  так би й додому приїхали. Але це було літо, спека. У Черкаській області зупинилися у лісі перепочити. Півника нашого прив’язали, а він взяв і відв’язався. Не вгледіли, втік. Правда, натрапили ще на недобросовісного чоловіка у Житомирі, який нам утридорога продав бензин, а через кілька метрів, як виявилося, була заправка. Доїхали до Ратного і у нас вилупилися курчата. Так повеселило нас це тоді!

ДІТИ ТА ВНУКИ – ЦЕ НАШЕ ЩАСТЯ

— Як ваше життя склалося у нас, на Ратнівщині?

— Рідні були раді нашому поверненню, а тут ще й з таким господарством приїхали.  Стали жити у будинку покійної бабусі Павла, це вже згодом новий будинок збудували на цьому ж подвір’ї. Народилася у нас ще одна донечка, а через шість років, коли старшій було дев’ятнадцять, ще одна на світ появилася. Старшу сестричку, яка вже має двійко своїх діток, наймолодша  на «Ви» називає.  Діти — Людмила, Владислав, Павло, Марія, Оксана, Олександра, а тепер ще й внуки — це наше щастя. Усі наші діти творчі, старші мають музичну освіту, а Сашуня ще навчається по класу скрипки у Тетяни Кучабської. Робить певні успіхи. Найстарша живе у Харкові, магістр мистецтв, закінчувала Луцький державний університет,  але не працює за спеціальністю, надає послуги фітнесу, масажу. ЇЇ картини прикрашають стіни нашого будинку. Сини – старший спортсмен, має чимало медалей у змаганнях з важкої атлетики, вчився у Львівському політехнічному, а молодший – у Київ-ському, живуть у Ковелі, спеціалізуються по комп’ютерах. Марійка навчається у вищому навчальному закладі у Дублянах, напрямок навчання будівництво, архітектура. Оксана закінчила Львівський державний коледж декоративного і ужиткового мистецтва імені    І. Труша — скульптор, живе також у Ковелі. Працює фрілансером.

Я ж свого часу за освітою роботи не знайшла. Працювала трохи у лабораторіях «Сільгоспхімії», згодом -  у хлібокомбінаті.  Оформилися з чоловіком підприємцями, відкрили фотосалон. Чоловік для душі зайнявся бджільництвом. Інформацію, як доглядати за пасікою, черпає з Інтернету. Я також маю хобі для душі і хороших друзів, які його поділяють. Не боюся пробувати щось нове і люблю подорожувати, бо життя – це, насамперед, – рух.  На батьківщину, де живе багато родичів, їздила чотири роки тому із Сашунею. Буває, що сниться дитинство, але життя моє тепер тут, на Ратнівщині.

Тамара Северин – дуже різностороння особистість. У ній поєднується велика любов до своїх дітей та чоловіка, бажання самовдосконалюватися, незважаючи на будь-які обставини. Вона не вивищує своїх досягнень, хоча має їх чимало. Здавалося б, де знаходить жінка час, щоб займатися підприємницькою діяльністю, співати, займатися спортом і при цьому бути зразковою мамою, дружиною, завжди гарно виглядати?! А ще, хоч і тече у ній абхазька кров, їй болить душа за долю України, адже тут жити їй, її дітям і внукам!

Леся ГРІНЧУК