Незважаючи на поважний вік, – а було йому у 2014-у вже 58 років, – житель с. Гірники Сергій Миколайович Хобот пішов на захист України добровольцем, бо справжній патріот і небайдужий до майбутнього рідного краю. На передовій був зв’язківцем, мав повагу у побратимів і отримав позивний – «Батя». Він, мабуть, найстарший з усіх ратнівчан, що воювали в зоні АТО.

— Тяжко мені було на серці від перегляду новин, молоді хлопці, наші сини воюють, нерідко віддають свої життя, то чого ж я мав бути вдома, Богу дякувати, ще й здоров’я як не яке маю, — розповідає Сергій Хобот. — Рідним не дуже хотілося мене відпускати. Три доньки і сина маю. Діти вже одружені і подарували мені шість онуків. Дуже приємно було, коли на передову з дому зателефонують, а внучка щебече: «Дідусю, дідусю», — відразу клубок підкочувався до горла і настрій покращувався. З вересня 2014 року по вересень 2015 проходив службу. Спочатку був у 24-й бригаді, 5 батальйоні у Новотошківці, а тоді перевели у     54-у, 2 батальйон у Артемівськ.

— Дуже важливо мати постійний та стійкий зв’язок на полі бою під зливою куль…

— Так, зв’язок недаремно вважають нервом армії. І скажу, що від застарілої технології зв'язку, з якою стикався, коли проходив строкову службу за радянських часів, уже майже нічого не залишилося. Підслуховував, звісно, сепаратистів, але й вони нас також, не без цього… Гаряче від обстрілів було 23 серпня у День Державного прапора та 24-го у День незалежності України, але й ми їм дали тоді хорошу відсіч. З повагою, усе через мій вік, ставилися до мене побратими, яких з Волині було чимало. Відчували надзвичайно велику підтримку від волонтерів. Вдячний за допомогу й односельцям. І зараз не забувають, підтримують, розпитують, організовують, запрошують воїнів АТО на різні урочистості та зустрічі. До сліз та щему у серці було приємно, коли зустрічали діти в школі, і усі у вишитих сорочечках, з привітними, добрими та щирими очима. Розумієш, що насамперед для них хочеш мирного неба та світлої долі, ладу у державі. І, якщо ти мужчина, то твій обов’язок бути на захисті жінок і дітей.

— У мирний час, крім того, що виховали із дружиною Катериною Іванівною четверо дітей, чим займалися?

— Родом я із Черкащини, з дружиною познайомився у Дніпропетровську, де два роки працювали токарями, а тоді приїхали на її рідну Волинь, у село Гірники. Довелося бути за життя і слюсарем, і лісорубом, і в Білорусі підробітку шукати.

Приємно було спілкуватися із справжнім, мужнім чоловіком, який через усе своє життя проніс любов до України, прищепив її дітям, а тепер і внукам. Сергій Миколайович зі скромністю показував посвідчення учасника бойових дій, розповідав про біль своєї душі за рідну землю і відкрив секрет, що дуже хоче придбати вишиванку.

Леся ГРІНЧУК