так оцінила своє життя жінка на інвалідному візку,

коли вийшла заміж, а згодом і дитину народила

«Ратнівщина» вже писала про Таню Дмитрук, дівчину із Шменьок, в якої непроста, важка доля. Напевно, тих страждань та поневірянь, яких їй довелося зазнати, вистачило б на кілька доль. Але Таня не здавалась, вона жила, боролась і сподівалась, хоча був час, коли втрачала навіть віру у життя... Бог змилостивився. Життя Тані повністю змінилось, і в одну мить світ відкрив для неї усю свою красу. Здавалося, що перевернувся і став на звичне місце у всій своїй благодаті. Таня сьогодні найщасливіша. І, напевно, навіть знайдуться такі, що посміють позаздрити їй, молодій жінці, яка прикута до інвалідного візка. Бо вона, жінка на інвалідному візку, вийшла заміж та ще й народила дитину. І вона вміє цінувати подружнє та материнське щастя, яким наділив її Бог.

(Закінчення. Поч. на 1-й стор.)

КОХАНУ ДРУЖИНУ

ТА СИНОЧКА ЧОЛОВІК НОСИТЬ НА РУКАХ

Тринадцять років тому дівчина, яка самостійно не може зробити і кроку, не може стати на свої тендітні ноги — вони мертві, та і руки сили не мають, зустріла юнака і закохалась, і, на превеликий подив усім, він запропонував їй руку та серце. З тих пір Саша щодня, а то й щогодини носить свою кохану дружину на руках у буквальному сенсі цього слова. А тепер на його руках ще і синок — найбільша радість, розрада і втіха сім'ї Дмитруків — малому Сашкові уже півтора року. І хіба це не щастя, не сенс життя — син?! Це найбільша мрія Тані: народити дитину, подарувати сина собі і коханому чоловікові — таким чином віддячити йому за його любов і благородство. Пройшовши знову через тягар долі, бо це не перші пологи зболеної жінки — новонароджена донечка прожила всього півмісяця, вже омріяне яскраве сонечко-синок посміхається, висвітлює усі куточки затишної хатини, усі куточки душі тата і мами…

Спілкувалася з Танею вперше, вперше дивилася в очі її чоловікові, і свої очі чомусь набирались вологи. Ледве-ледве стримувалась, аби не заплакати, почувши, що довелося пережити, як довелося жити Тані, і розуміючи подвиг, а інакше і не назвеш, подвиг, милосердя, великодушність молодого чоловіка, який в найтяжчі хвилини життя дівчини на візку підставив своє мужнє плече і вирвав її з обіймів біди і негараздів… З тих пір Таня дійсно за на-дійними, широкими і мужніми плечима чоловіка, як за кам'яною горою…

«ЛІКАРІ КАЗАЛИ, ЩО Я ХОДИТИМУ, АЛЕ ВЖЕ В 9 РОКІВ НОГИ ПОВНІСТЮ ВІДМОВИЛИ…»

— Важко мені було, дуже, — розповідає Таня. — Навіть не хочеться згадувати, через що пройшла, якого болю зазнала, як боліла душа, як потрохи втрачала віру у життя… Дуже хотілось ходити. Хотілося в школу. А не могла. Діагноз: дитячий церебральний параліч. До дев'яти років ще трохи спиралась на ноги, трохи ходила, але вони дуже боліли і доводилось присісти, прилягти, аби відпочити, аби не впасти… А потім взагалі відмовили…

Поцікавилась у Тані, як батьки боролися з її неміччю.

— Мама раніше возила мене до мануальних терапевтів. І щоразу мені ставало легше після їхніх масажів, після того, як вони мене «покрутять», «поламають». Навіть краще ходити могла, навіть могла трохи підбігти. А один з них сказав, щоб привезли мене до нього разів із чотири і все буде добре, що я буду нормально ходити. Але мене до нього більше ніхто не повіз, мама народила дитину і їй вже було не до мене… Були ще й старші діти, сім'я багатодітна. А я невдовзі взагалі не змогла стати на ноги… Дуже важко жилось… Багато чого не хочу згадувати, хоча воно саме по собі спливає у пам'яті і ятрить душу…

…Так сталося, що Тані привітніше і затишніше було жити у старенької бабусі. Але бабусі важко було на схилі літ доглядати зболену внучку, і на поміч прийшла Аня — менша сестричка Тані, яка також покинула батьківську хату. Отак і жили, то бабуся, то Аня клопотались біля Тані, то порались по господарству, то плакали. А як не стало бабусі, здавалось, що і їхнє життя закінчується.

ЗИМА ВЖЕ СТУКАЛА

У ПОШАРПАНУ ХАТИНУ, А В ТАНІ ТА ЇЇ НЕПОВНОЛІТНЬОЇ СЕСТРИ НІ ДРОВ, НІ ХЛІБА, НІ КОПІЙКИ…

 та світ не без добрих людей

— Якби не Ніна Жигаревич, наша завідуюча клубом, — пригадує Таня, — не знаю, як би життя повернулось, може, взагалі мене вже і не було б. Коли не стало бабусі, у нас ні їсти, ні дров, нічого не було. Аня ще мала, у 7 чи 8 клас ходила, а їй доводилось і дрова рубати, і різати, і на городі поратись, і в школу бігти, а ще ж мені допомагати жити. Одного разу при-йшла Ніна, побачила, як ми живемо у безвиході, порадила, і ми разом з нею написали лист до районної влади. Я мало й сподівалась, що з того щось вийде. Але вже наступного дня у нас була комісія на чолі з нині уже покійним Григорієм Горобцем. Життя усміхнулось нам. Відразу дров привезли і хліба, інших продуктів. Все, що потрібно було, привозили постійно. Навіть ліжко привезли, бо було старе, постіль тощо. Григорій Григорович мало що не щотижня приїжджав і не з порожніми руками, турбувався про нас. Поклопотався він, щоб мені на руки і пенсію по інвалідності видавали, на той час я була повно-літньою. Хоч і невеликі гроші, трохи більше сімдесяти гривень, але ми вже були з грішми. А ще він не допустив, щоб Аню забрали у дитячий будинок… Добре, що люди добрі є на світі… Не дали нам пропасти… І в мене життя налагодилось, і Аня вийшла заміж, має сім'ю, має вже п'ятеро діток. Вірю в те, що все погане позаду…

Слухати Таню і не пройнятися всією душею тим, як жила, чого довелося зазнати, неможливо... Так і хочеться крикнути на весь світ: «Люди, будьмо добрими і милосердними, не будьмо байдужими до чужої біди, розкриймо очі і душу, можливо, хтось мовчки кричить-волає про допомогу…»

Таня деякий час навіть не мала елементарного: інвалідного візка. Її бабуся пристосувала стару дитячу коляску, яку десь знайшла, зняла з неї верх, поклала дошки... І це був її інвалідний візок. На дошках. А потім бабуся віднайшла у Заболотті старий інвалідний візок, на якому Таня могла тільки сидіти. «Коли приїхала комісія з Ратного і побачила, який він у мене, як я живу, усі були шоковані. Новий, хороший інвалідний візок був у мене вже наступного дня. Тоді мені добігало десь вже до двадцяти років…»

— Таню, а як сусіди, родичі? — не стрималась, перепитала молоду жінку.

— У мене дуже хороші сусіди були, коли ми жили у бабиній хаті. Допомагали. Вони ще й зараз допомагають. І подруги хороші. І тут, де ми зараз живемо, молоді сусідки ніколи не відмовлять, допомагають… А Аня, моя сестричка, найбільше з усіх рідних переймається моїм життям. Куми у нас дуже хороші, як тільки що потрібно, буває, що Саша відлучиться, а мені з Сашком як хоч, так і живи той день, або у лікарні він з дитиною, завжди на поміч приходять… Мені і з ними пощастило. Є й благодійники, які переймаються нашим життям, сільська влада. А тоді, як тільки Саша перейшов до нас жити, ми з сестрою як заново на світ народилися. У нашому житті повністю все змінилося. Вся робота, весь клопіт лягли на плечі Саші. А він вміє все, за що б не брався, все у нього виходить. Ось і хату капітально відремонтував, яку успадкував від своєї тітки, все облаштував своїми руками. Хліва побудував, хоча, по правді, допомагали колишні сусіди, куми, друзі. Господарство тримає, сіє, садить, всьому дає лад. І я вдячна йому та Богу. Саша навіть, коли ми одружилися, робив все, аби я стала на ноги, та, на жаль, нічого з того не вийшло.

— Я вірив, що вдасться Таню поставити на ноги, — говорить Олександр. — Куди ми тільки не зверталися?! Возив дружину до лікарів, до мануальних терапевтів, сам робив масаж їй, ванни, але все марно. Уже пізно. Щоб хоч тільки гірше не було… Тані важко, їй доводиться боротися з хворобами, із болем — вона мала серйозну проблему із щитоподібною залозою, вузлуватий зоб, який був уже такого розміру, що вночі почала задихатися. Їй навіть діагностували рак. Але, Богу дякувати, найстрашнішого немає, та болю вистачає...

ХОТІЛОСЬ БІЛЕ ПЛАТТЯ,

ТА ЗАСОРОМИЛАСЬ…

У кожного своя доля. Саша з Криму, де жив разом з батьками у багатодітній сім'ї, приїхав у гості до рідної тітки у Шменьки, познайомився з Танею. Потім переписувались — йому до щему в душі було шкода зболену дівчину, яка зростала, жила без тепла та любові, хотілось її підтримати, скрасити її життя. Років через п'ять він знову приїхав у Шменьки і найперше захотів побачити Таню. Тоді у них зародилась любов, а згодом вони розписалися. Тоді все село стало дибки, всі рідні. А тітка Саші ще тоді, коли дізналася, що зустрічається з Танею, навіть вигнала його з хати. Навіть під час вечірки-весілля дехто радив Саші втікати, навіть якщо наречена вагітна. Тоді у Саші забракло слів, щоб щось сказати у відповідь. Залишити знедолену Таню, навіть якщо вагітна!? Він і подумати не міг, що таке можуть порадити. Тоді Таня не була вагітною. Це вже потім, через роки вона народила Богданку, яка, на превеликий жаль, й місяця не прожила — мала серйозну ваду серця. Батьки ледве оговтались після втрати донечки. Але, Богу дякувати, витримали і нині втішаються синочком Сашком.

— Сашко, хоч і малий, та вже розуміє, що я не можу ходити. І не вимагає того, чого я не можу зробити. Слухається, не вередує. Що скажу, те робить. Це так Бог дає. У мене навіть сили немає, щоб взяти його на руки. А годувала його груддю півроку — Саша прикладав Сашка до моїх грудей, аби нагодувала сина... Все на Сашиних руках, хоча я й дивлюся за малим цілими днями. Пам'ятаю, коли народила його, лікарі сказали, щоб поспала, а я боялась навіть очі від нього відвести, боялась, аби це був не сон…

«Я ЩАСЛИВА.

Я ЩАСЛИВИЙ, НАПЕВНО, БІЛЬШЕ ВІД УСІХ»

— Дехто думає, що таким, як я, не потрібно ні щастя, ні сім'ї, ні дітей. А як жити? — продовжує Таня. — Ми, як усі здорові люди, і мріємо, і сподіваємось, і хочемо бути щасливими. Я щаслива, попри труднощі. Щаслива міцно. Маю сім'ю, сина, хорошого чоловіка. Всім би такі чоловіки, як у мене, жінки б краще жили, і життя б було кращим. Ми не сваримось, матюків у хаті ніхто ніколи не чув. Саша і зварить, і нагодує, ще й торт спече чи печиво. І прання на ньому, і порядок скрізь, навіть щось пошиє, підрубить на швейній машинці. Навіть мене вишивати хрестиком навчив і я вже маю декілька власних ікон. Нічого такого немає, з чим би він не впорався. Все може. Навіть відпочинок для нас з Сашунею організовує. Ми і по чорниці їздили в ліс, і по гриби. Ось лише зараз проблему маю – розрядився акумулятор до інвалідного візка, чекаю, коли пришлють його із Києва, і не можу вийти на вулицю, мушу постійно бути в хаті. Але я весь час з малим Сашком.

— Я щасливий. Напевно, більше від усіх, — промовив Саша.

Дивуєтесь? Я також. А Саша просто вміє цінувати щастя, хоч і нелегка ноша на його плечах, але ця ноша для нього і є щастям: кохана дружина, яка, на жаль, самостійно не може пересуватись, і любий синок… Просто потрібно цінувати те, що маємо, що вділила нам доля… Щастя потрібно розуміти, як і життя вміти сприймати таким, яким воно є.

Валентина БОРЗОВЕЦЬ