Про таких жінок, як Марія Савлук із Велимчого, кажуть, що і коня на скаку зупинить, і в палаючу хату ввійде, і з вогню голими руками жарину вихопить. Марія ще з дитинства-юності вміє все: і зварити смачненько, і погосподарювати в толк, і до життя громади не байдужа. У школі – активістка, спортсменка, відмінниця. У селі – у пошані і повазі. Незважаючи на молоді літа, односельчани двічі обирали її представляти свої інтереси у сільській та районній радах. У сім’ї — гарна дружина для Івана Оксентійовича і чудова мама та бабуся для дітей та онуків.
Марія Василівна – багатодітна мама, яка удостоєна почесного звання «Мати-Героїня». Вона народила 8 дітей, правда, одна дитина у малолітньому віці трагічно загинула, а інші семеро здобули освіту, хто вищу, хто середню спеціальну. Виховували батьки дітей так, що щоб не сталося, а допомагали один одному і завжди жили великою дружною родиною. Вони так і живуть. На сьогодні у хаті Марії та Івана проживає 11 осіб: син з дружиною і донечкою, дочка з чоловіком і також з донечкою, та троє неодружених дітей. По суті, три сім’ї. Важко й уявити, як можна у такій великій сім’ї жити дружно, злагоджено, без крику і скандалів під одним дахом. Можна. Якщо виховання дітей було належним.
— На Старий Новий рік поз’їжджалися всі діти з онуками, 18 було разом з нами. І наша велика хата на шість кімнат виявилась затісною, — говорить Марія Василівна. — Тож плануємо разом з чоловіком добудувати її, аби у таких випадках, коли збиратиметься вся сім’я, було по кімнаті кожному.
Як розповіла Марія, старший їхній син Микола закінчив Львівський політехнічний інститут, у Львові разом із сім’єю й проживає, а працює в автосервісі з ремонту автомашин. Саша, здобувши спеціальність електромонтера у Володимирі-Волинському, заочно також закінчив цей вищий навчальний заклад і тимчасово проживає у Польщі, у Варшаві. Таку ж спеціальність електромонтера здобув і Павло, тільки в Луцьку. Наташа закінчила вище професійне училище у Володимирі-Волинському, вона продавець, проживає з сім’єю нині разом з батьками. Оля закінчила Луцький педагогічний коледж, пише вірші, вміє гарно співати, співала у Волинському народному хорі й разом з ним знімалась у кінофільмі «Слуга народу», а тепер співає у групі із Луцька «Награш бенд», проживає із сім’єю у Луцьку. Віталік у Камені-Каширському здобув спеціальність муляра-штукатура, Вася у Володимирі-Волинському — спеціальність деревообробника.
Ніхто із дітей Марії та Івана Савлуків не залишився без відповідної освіти, не здобувши певної спеціальності. Та життя так склалося, що четверо синів, незважаючи на свою спеціальність, періодично працюють по електромонтажу у Польщі. Старший син Саша навіть створив власну підприємницьку фірму з цього виду роботи, і до нього на заробітки їдуть не лише брати, а й чимало односельчан. Та у зв’язку з карантином навіть він приїхав до батьківської хати.
— Найперше у Польщу поїхав Саша, виконував там роботи з електромонтажу, — розповідає Марія. — Потім йому вдалося відкрити свою власну фірму з послуг по електромонтажу, співвласником якої є й інший син — Павло. Вони і самі працюють, і до них приїжджають на роботу інші брати і навіть сестра Наташа, яка була там продавцем, й чимало односельчан – в залежності від обсягу роботи. Та через карантин повернулися всі додому. І стало у нашій хаті, як у рукавичці.
Поцікавилась у Марії, як давала раду малим дітям, як живе уже із дорослими, сімейними, дітьми під одним дахом.
— Ростити, виховувати дітей неважко було. Я ніякої роботи не цуралась. Та й чоловік також, хоча він багато часу віддавав роботі у колгоспі, працював трактористом, комбайнером. Діти допомагали, спершу один одного гляділи, а потім по господарству. Як зараз пам’ятаю, чоловік нарізав, наколов дров, а діти мали скласти їх. Усі приступили до цієї роботи, а найменшому Віталіку було тоді лише півтора року, але і він, дивлячись на інших, й собі носив по полінцю. Отак і росли всі разом, гуртом, не цураючись роботи і не киваючи один на одного. І зараз не важко. Діти дружні у нас. Варю їсти в основному я, якщо хочеться комусь щось більш смачненького, то наварять, напечуть для всіх. І по господарству пораємось усі разом.
Сім’я Савлуків тримає корову, а, бувало, що і три тримала, коня, різну птицю й чимало городу. Але якщо раніше на тому полі «кипіла» робота всієї сім’ї, то тепер батьки здебільшого самі пораються, бо діти розлетілись по світу, хто звивши своє гніздо, а хто ще у пошуках його. Тож мама з татом змушені зменшувати свій лан під посівом зернових, посадкою картоплі з морквою, іншої городини.
— Коли я народила п’яту дитину, найстаршому було лише сім років, — продовжує Марія Василівна. — Було так, що мали ми одного студента, шість школярів, а найменший – у дитсадок ходив. Але згадуючи ті часи, не скажу, що важко було. Ні. У нас завжди було що поїсти, в що одягтися, що мали — те мали, а більшого ніхто й не вимагав, бо діти знали, на що ми з чоловіком спроможні і що маємо. Дисципліна у нас була, порядок. Ростити стільки дітей – то дисципліна мусила бути у сім’ї. І зараз добре видно із відносин, способу життя дітей – то як вони виховані. Сприймаємо життя таким, яким воно є, ніхто не хитрує, не лінується, не киває на іншого, не ображає ближнього. Живемо у праці. І якщо ми наставляли дітей, щоб жили у дружбі, допомагали один одному, вони так і живуть.
— Коли я народжувала дитину за дитиною – а в нас із наших ровесників була найбільша сім’я, – не один односельчанин дивувався, мовляв, як ви їх виховаєте, як дасте раду. Дали раду, а тепер вони самі собі дають раду. А як чудово мати хороших дітей, втішатись ними, радіти разом з ними і бути щасливими у дітях, у внуках своїх! Не даремно прожиті літа…
Валентина БОРЗОВЕЦЬ