Якось я розглядала сімейний альбом. До рук потрапила цікава фотографія.
Звісно, це родина мого тата, сім’я Сидоруків із Комарового, разом із сусідами, решта – двоюрідні брати і, власне, між ними посередині – тато. А ось і дідусь Василь. Таким він мені мало запам’ятався, адже роки й виснажлива хвороба давалися взнаки. Це була мила і приємна людина, до якої завжди хотілося приходити в гості та розмовляти на всілякі теми… Спало на думку якомога більше дізнатися про дідуся. Довго міркувати не довелося: на мої запитання могла відповісти лише одна людина – бабуся.
«Твій дід мав запальний характер, добру вдачу та роботящі руки, — цим розпочалася розповідь бабусі Єфросинії. — Родом із хутора Замучениця (зараз вулиця Підлісна Самари-Оріхівської сільської ради). Мав три сестри та два брати: Віра, Ганна, Єфросинія, Іван та Олександр. Познайомилися ми на весіллі в друга. Потім доля зводила нас не один раз: то в клубі, то у знайомих. Врешті, одружилися, відгуляли весілля не дуже гучно,бо не вистачало грошей. Відтоді жили «душа в душу», разом виховували п’ятьох дітей. Василь почав працювати в конюшні, де згодом стався неприємний випадок, в результаті якого отримав перелом ноги у двох місцях. Довго лежав у лікарні, проте лікарі нічого вдіяти не могли. Після цього і став кульгати. Певний час працював ветеринаром. Як тільки у когось траплялося щось із худобою – відразу його кликали. Проте на цій роботі довго не затримався – потрібні були гроші, щоб прогодувати дітей. Влаштувався охоронцем у колгоспі. Згодом зміг і мене прилаштувати. Так і працювали разом 14 років, поки я не вийшла на пенсію.
Дідусь дуже любив своїх рідних і близьких. Його не треба було просити про допомогу, він сам знав, коли й кому допомогти, щоб полегшити життя сестрі чи братові. Кидав усі свої справи і спішив на поміч. Не даремно рідні зверталися до нього на «Ви» (це був знак поваги і пошани до родича – Авт.). Зараз таких, як він, не знайдеш, мало хто хоче робити свою роботу не тільки якісно, а й з душею», — закінчила розповідь бабуся, залишивши мені час для роздумів.
Мій дідусь Василь – неповторна людина. Він завжди з посмішкою на старечих устах зустрічав, пригортав і цілував нас. І дуже добре, що є кому онукам розповісти, якими були їхні предки. Мені б дуже хотілося пронести через життя усі цінності, якими володіла дорога мені людина. Адже не завжди потрібно шукати ідеал для наслідування серед зірок чи знаменитостей. Він може бути зовсім поруч, тільки шкода, що часто ми цього не помічаємо.
Марія СИДОРУК