А ПРОКИДАВСЯ – ДЯКУВАВ БОГУ ЗА ТЕ, ЩО ЖИВИЙ

старшина роти 53-ї ОМБР Руслан Миронюк

ВІН ТАМ, ДЕ ПОВИНЕН БУТИ. РОБИТЬ ТЕ, ЩО ПОВИНЕН РОБИТИ

Руслан Миронюк із Річиці у своїх 41 немало побачив у житті, спробував усякого хліба – 10 років працював у лісництві, потім – у колгоспі, в охоронному агентстві в Києві, з 2008 року – завідуючий сільським клубом с. Річиця, та, напевно, найбільший життєвий досвід отримав на буремних дорогах Луганщини, у знищених степах Донеччини. Там, у Кримському, у Новотошківському, в Авдіївці разом із гуркотом снарядів, зі свистом куль пролітали дні і ночі солдата, поставали перед очима страшні воєнні реалії, які ще й досі темними ночами приходять у сни, не дають спокою. Тоді щовечора, заплющуючи очі та прокидаючись вранці, думав лише про одне – вижити. Вижити там, на «передку», «на нулі», довести самому собі, хай не людям, що недарма боронив Україну від російського окупанта, і що взагалі вся ця війна недарма. Переживав ніч і був щасливий лише від того, що і він, і всі його хлопці живі-здорові.

14 серпня 2014 року Руслана Степановича мобілізували. Він потрапив до складу 24-ї окремої механізованої бригади, яка дислокувалася в Яворові Львівської області. Вже згодом бійців цього підрозділу перевели у 53-ю окрему механізовану бригаду. І так до моменту, коли 30 вересня 2015 року повернувся додому, служив у Збройних Силах України, більшість часу – на передовій, у найгарячіших точках.

Після злагодження в Чугуєві бійці бригади відправилися в Луганську область. Стояли в Кримському. Здійснювали операцію зі звільнення Сокольників. «Гаряче» було, непросто. Звідти Руслан Степанович, заступник командира взводу, потрапив у госпіталь у Харків (на фоні постійного стресу загострилися хвороби печінки, відкрилися виразки шлунка), за чотири дні перевели в Луцьк у госпіталь. Потім – відпустка і повернення на Схід. І навіть зараз із тривогою в серці пригадує чоловік, що тоді, коли приїхав додому на кілька днів, не знаходив собі місця – його хлопці там залишилися, а він мусив «валятися» по лікарняних ліжках. Повернення – і радість зустрічі з бойовими побратимами вже у Новотошківському. Все стало на свої місця. Він там, де повинен бути. Робить те, що повинен робити. На цій позиції стояли до липня 2015 року. Звідти перевели у 53-ю бригаду — і служба під Авдіївкою аж до демобілізації. У Новотошків-ському утримували Бахмутську трасу. Але «найвеселіше», каже, було в Авдіївці. Там був шпиль передової, розв’язка на Донецьк і на Ясинувату. До сепаратистського блокпоста було буквально 300 метрів і навіть інколи чули, як сепаратисти командують.

— В Авдіївці я вже був старшиною роти, — продовжує розповідь Руслан Степанович.           - Довелося їздити по всіх семи позиціях, які займала наша рота. Вода, продукти, забезпечення – все залежало від мене. Окрім того, служба. Свої години мусив відбути на позиції. Хронічне недосипання. Пос-тійна напруга від того, що кругом гримить, свистить, розривається…

МІСЦЕВІ ДИВИЛИСЯ НА НАС, ЯК НА ВАРВАРІВ

Руслан Степанович розповідає про бойових побратимів. Скуштувати воєнного хліба довелося разом із Василем Лахтюком та Василем Михальчуком із Видраниці, Василем Корецьким із Заліс, Віталієм Тарасюком із Самарів-Оріхових.

На запитання, чи дійсно є якась різниця між менталітетами жителів Заходу і Сходу, співрозмовник відповів:

— Напевно, там люди через те, що війна поряд, більш пат-ріотично налаштовані, ніж у нас, тут. А нашим людям здається, що якщо від нас війна за 1200 кілометрів, то це не в нас і нас вона не стосується. Живуть, як жили, а до думки, що кожного дня когось убивають, уже звикли. Місцеві зразу дивилися дико на нас, як на якихось варварів. Потім ставлення змінилося. Побачили, що ми адекватні. У Новотошківському люди взагалі за нас стояли, ми їм допомагали продуктами, дахи перекривали. Коли вже нас виводили в Авдіїв-ку, вони приходили і плакали. Багато хто з наших хлопців ще й зараз спілкується з ними по телефону. А в Авдіївці було таке ставлення, що ми реально відчували себе окупантами. Ідеш, а на тебе всі дивляться, як то звірі приїхали до них. Без автомата ми не могли зайти в магазин. Були випадки, що хлопців після того, як пішли в цивільному в магазин, просто не знаходили. Ходили не менше трьох осіб і мали при собі хоча б один автомат.

ЗНАЄТЕ, ЯК БОЛЯЧЕ, КОЛИ ПРИХОДИШ ЗВІДТИ, А ТУТ НІЧОГО НЕ МІНЯЄТЬСЯ?!

Запитую, що ж треба зробити, щоб ця безглузда війна припинилася:

— Не знаю, коли і чим усе закінчиться. А найприкріше, що ні до чого це все одно не призведе. Радянська система залишилася. Тут якісь реформи намагаються проводити... Донецьк і Луганськ – наша територія, але щоб там стала знову Україна, треба тут лад навести, щоб була дійсно нормальна держава для людей, а не люди, як бидло були, тарифами і податками у зашморг затягнуті. І знаєте, як боляче, коли приходиш звідти, а тут нічого не міняється. За що тоді та війна іде? Якщо люди зі Сходу побачать, що в нас мирно, та ще й краще стає, от тоді вони стануть по-іншому дивитися на все. Нас, атовців, звинувачують: «От, приходять хлопці і п’ють». А держава має якусь програму реабілітації, нормальну? Не має. Держава може роботою нормальною забезпечити чи пільгами? Немає цього. Навіщо було йти воювати? Я маю пільгу на газ і плачу 500 гривень на місяць, а ті, хто там не був і того всього не бачив, сидять вдома, мають субсидію і не платять ні копійки. Я пов-зком по Сходу проповз, здоров’я і мізки там залишив, а хтось сидить і посміхається: «Навіщо воно мені? Я й так нормально живу!» Що ми можемо показати людям зі Сходу, щоб вони захотіли жити в Україні? Щодо реабілітації наша держава не стикалася з бойовими діями, у нас немає таких реабілітаційних програм, які є в НАТО. Аби з глузду не з’їхав, і все. Я не висуваю претензій до людей, які займаються реабілітацією. Те, що вони можуть – вони роблять. Але з кожним прожитим днем всі до того звикають і вже не ставляться до тебе, як до того, хто дійсно дивився смерті у вічі. Ніби ти з сезону приїхав, з роботи. Ми прийшли додому і хто нам запропонував роботу, окрім: «Підписуй контракт»!?

ЗА ВЕСЬ ПЕРІОД СЛУЖБИ БРОНЕЖИЛЕТА ТІЛЬКИ ДВІЧІ ОДЯГАВ

Руслан Миронюк розповідає, що ніхто з рідних не знав, що він на Сході. Казав, що в Одеській області. Не зізнавався до останнього, бо знав, що серце матері Марії Михайлівни не витримає такої звістки. Дружина Наталія дізналася про те, що чоловік в АТО, коли стояли в Кримському:

— Так сталося, що я подзвонив і почався шум. Вона вже тоді почала просити, щоб сказав, де я. Мама дізналася вже тоді, коли мене з Харкова в Луцьк перевели в госпіталь і на вихідні додому відпустили. Тоді вона зрозуміла, де і чому я був. Одиниці, звичайно, знали, серед них сільський голова Василь Мажула, начальник відділу культури райдержадміністрації Олена Горнік. Я мусив комусь повідомити, щоб, у разі чогось, знали, де мене шукати. Всі хвилювалися. Але рідним вистачало просто почути моє «Ало», їм не треба було більше нічого. Живий – і слава Богу.

Прошу чоловіка, щоб пригадав якісь особливо приємні моменти. Він посміхається і починає з вогником в очах розповідати, як зустрівся з ратнівськими волонтерами:

— Дзвонить якось Василь Лахтюк, каже, що зібрали нам передачу, Вадим Дейнека привезе. Як і домовилися, Вадим передзвонив. Ми приїхали у місце зустрічі (на передову не слід було їм прориватися). Дивлюся – білий бус стоїть. Вистрибнув у кросівках, майці, в окулярах (запалення очей було), в кепці і в розгрузці. Знімаю окуляри. Обнялися з ним, емоції. Вони молодці, привезли все – від спідньої білизни, шкарпеток і закінчуючи полуницею.

Атовець зізнається, що за весь період служби тільки двічі бронежилета одягав. Дивуюся і розпитую, чому так легковажив життям, а він каже, що як потрапить куля, то й бронежилет не врятує. Перший раз ішов на штурм в усій амуніції, то справж-ньою черепахою почувався. А без тієї ваги – спритніший, принаймні, не «жива» мішень. Та й невідомо, що краще – чи пролетить куля наскрізь, чи бронежилет ребра поламає.

Я НІ ПРО ЩО НЕ ШКОДУЮ…

Запитала в атовця, яке воно – життя після війни:

— Я ні про що не шкодую. Я побачив зовсім інше життя. Інколи, коли буває складно, перегортаєш в пам’яті, з якої халепи вийшов, і зразу аналізуєш: «Хіба це проблеми? Це – дурниці. Це все пройде». Люди просто не усвідомлюють, що може бути набагато гірше. І тому вони дуже часто байдужі до всього, що їх не стосується. Я дуже вдячний тим, хто мене зрозумів. Не приховую, що мій перехід до нормального життя був складним. Я завжди вів здоровий спосіб життя, після війни усе змінилося. Навіть сім’я була шокована, що зі мною відбувалося. Я попросив їх, щоб почекали, доки стану таким, як був колись. Мені на це потрібен був час. І зараз все нормально. Я дякую їм за те, що в них вистачило терпіння, доки пелена впала з моїх очей. Немає чого дивуватися тому, що з атовцями твориться. Це треба пережити. Вже зараз я сам даю поради хлопцям, як виходити з того стану, із власного досвіду. На війні дуже мало треба для щастя. Прокинувся вранці, живий. Ніч пережили без втрат. Хлопці всі живі, неушкоджені. По рації чуєш: «Трьохсотий», — і зразу біля серця йокає, але кажуть, що поранення не важке, і відлягає. Ті проблеми, які тут тебе «гризуть», там їх немає. Там одна мета – вижити самому і щоб хлопці всі були живі.

— Коли нас відправляли на Схід, з нами говорив ротний. Він запитав, чому ми туди йдемо, яка наша мотивація і, не чекаючи відповіді, сказав: «Назвіть мені хоч одну таку країну, яку за всю історію гнобили, плюндрували, завойовували, знищували, а вона не здалася, вижила, зберегла мову, культуру, традиції! Подумайте над цим і тоді зробіть висновок, чому ви туди йдете і яке ваше завдання там», — емоційно пригадує ті слова Руслан Степанович, а тоді продовжує:

— До тих пір, поки ми не станемо нацією – справжньою, а не на словах, поки ми самі себе не захистимо, ми не матимемо сильної, могутньої, нормальної держави.

Вже більше року минуло з тих пір, як Руслана Миронюка демобілізували. Після тривалого курсу реабілітації він повернувся до звичного життя. Як і до служби, працює завідуючим сільським клубом у Річиці. Але змінилося його бачення свого існування. Тепер у нього багато побратимів у селі, з якими говорить однією мовою, допомагає їм реабілітуватися після АТО, організовує зустрічі, а ще в нього прокинувся талант поета. І найбільш наболіле лягає на папір безмовними рядками, які проймають до глибини душі.

Марія ЛЯХ

с. Річиця