Подружжя із села Запілля, Іван та Марія Мельники, мають добрі серця та благородні душі. Майже десять років тому вони взяли під опіку із Луцького дитячого будинку хлопчика, а згодом удочерили ще й  дівчинку. Зростають Анатолій та Надійка у дружньому сімейному колі, як рідні братик та сестричка, завжди мають добру пораду від мами і тата, бабусі та дідуся. У цьому ми на власні очі переконалися, коли відвідали цю щасливу сім’ю напередодні Дня усиновлення.

— Майже сім років ми прожили з чоловіком в очікуванні своїх діток, було безліч лікарень, лікарів, обстежень, сподівань та розчарувань. А спо-кій та відчуття повноцінної сім’ї з’явилися із появою Толічка, а згодом і Надійки, — розповідає Марія Петрівна. -  Ці дітки принесли у наш дім щастя, дитячий сміх, радість. Ми стали батьками, і маємо заради кого жити на цьому світі. Синові  буде дванадцять років, а як брали із дитбудинку у свою сім’ю, було рік і десять місяців. Маленький такий був, та ще й із розбитим лобом, бо отримав невелику травму. Донечці     Надійці уже вісім років, вона у нас третьокласниця, а коли удочерили, то не було й трьох рочків. Розумні, добрі дітки вони у нас, у школі вчаться непогано. Син цікавиться географією, дуже любить читати. Сестричці допомагає з уроками, а бувало, когось із них посвариш, то відразу заступаються один за одного. І ви знаєте, напевно, то так Бог вже дає, що синочок схожий на тата, а донечка на маму.

— Як сприйняли рідні те, що ви хочете із дитбудинку взяти дитину у свою сім’ю, а згодом взяли ще одну?

— Всі були «За». Чоловікова мама, правда, як дізналася, казала, що не знає, чи буде любити чужу дитину, а, як узяли Толічка, то натішитися не могла, навіть у  думках не виникало у неї, що то не наша дитина, не її рідне внучатко. От і брати чоловікові, і мій тато, і мама, коли ще жила, усі раділи за нас. А направду, я трохи боялася їм казати, хвилювалася, як сприймуть, але мої побоювання виявилися даремними. З Толічком певний час встановлювали у дитячому будинку контакт, звикали одне до одного. Ви знаєте, його нам не хотіли віддавати, та що там, навіть показувати не хотіли. Казали, що ми його брати не захочемо. Він така гіперактивна, неспокійна дитина. Та ми наполягли. Ще коли вихователька несла Толічка на руках, у грудях щось тьохнуло, ми серцем відчули, що то наша дитина, і, що ми саме за нею сюди приїхали. Хоча перед ним і дівчинку показували, і двох хлопчиків, шкода, звісно, усіх діток шкода, але не защеміло у душі, коли були поряд із ними. Знайома працювала у дитячому будинку, то обурилася, чого з нею не порадилися. А ми відповіли, що доля хлопчика – бути у нашій сім’ї, а якщо нас Бог мав покарати цією дитиною, то міг би і своєю покарати, і наша могла б бути неслухняною чи ще якоюсь. Хлопчик був хворобливим років до трьох, пополежали по лікарнях, але, Богу дякувати, переріс. Ми ні краплиночки не шкодуємо, що його взяли. Мама Толічка народила і залишила, відмову не писала, хотіла сина через трохи часу забрати, але… померла.

— Розкажіть, як Надійка з’явилася у вашій сім’ї?

— Надійку, так як у нас був уже певний досвід, віддали скоріше. Тож свої три рочки дівчинка справляла вже у колі нашої сім’ї, а до дитячого будинку малеча потрапила, коли ще й двох не було. Тато дівчинки відійшов у Вічність, а маму позбавили батьківських прав. Надійка трохи плакала за няньками, сумувала за ними. Першу ніч із чоловіком взагалі не спали. Та з часом усе налагодилося. Бабусю нашу дуже полюбила дівчинка, адже у дитячому будинку її навідувала рідна бабуся, татова мама. Ще рік  малеча згадувала її, як та приходила і сік приносила. Дзвонили нам якось із служби по усиновленню, запитували, чи можна розповісти бабусі, у яку сім’ю потрапила її внучка. Ми не стали заперечувати. Хочемо розповісти ще такий випадок, значимий для нас: щоб узяти ще одну дитину у сім’ю, не задумувалися, а чоловік прочитав у одній із волинських газет статтю про те, як приходило обласне керівництво у день святого Миколая з подарунками до діток. Статтю обговорили, роздивилися фото, де на руках тримав один із гостей дівчинку, а через рік виявилося — нашу Надійку. Ми зберегли газету, чоловік ще й досі інколи згадує:  «Я ту газету тримав тоді у руках, читав статтю і бачив дитину на фото, але чи міг подумати, що вона буде моєю донечкою».

— Розкажіть, як зустрілися, одружилися, розжилися на добротну хатину?

— Я із Закарпатської області, Тячівського району, села Калини, де живуть  два моїх старших брати. А чоловік не захотів там жити, сказав, що не для того одружувався, щоб по заробітках їздити і  дружину не бачити.  У нас майже усі їздять на сезонні роботи, бо немає, де працювати, і якщо не поїдеш — то не проживеш. На рік всього два-три рази навідуються до своєї сім’ї, і то на трохи.

Так і я, школу закінчила і поїхала на заробітки. У Дніпропетровській області із своїм Іваном зустрілася. Він на будів-ництві працював, а я – у саду, але жили в одному гуртожитку. Після знайомства приїхав аж через рік до мене на Закарпаття, і прожили там близько року, правда, п’ять місяців чоловік був на заробітках. Забрав він мене у своє село Запілля, де й живемо уже шістнадцять років. Добре мене прийняли його рідні, жителі села. Ще хочу сказати: у нас на Закарпатті хороші люди, але тут ще кращі. Дуже приємні і живуть усі, як одна дружна, велика сім’я. Тут немає такого, щоб хтось з кимось з якихось причин не спілкувався, дружніше святкують великі релігійні свята, традиції бережуть і майбутньому поколінню передають. Кухня тут дуже хороша, особливо бобівники припали мені до смаку. Готую й закарпатські страви рідним та знайомим, рецептами поділюся із читачами районної газети. (Авт. Рецепти опублікуємо у наступному номері сторінки «Господиня»). Жити тут – одне задоволення, а на Закарпаття не хочу повертатися. Там у кожного сім соток з хатою, гори кругом, жити дуже сутужно. А тут у селі розжилися потроху. На даний час четверо поросят маємо, птицю, корову, коня, бичків щороку на продаж тримаємо, бо ж якось треба викручуватися, чоловік ось уже два роки, як по сезонах не їздить, адже вдома також роботи вистачає. Я працюю у приватного підприємця у сільському магазині. Чоловікова бабуся переписала хатину, розбудувалися і стареньку доглянули до глибокої старості, мало що не дожила вона до 95-річчя, три роки тому померла. Хорошою людиною була, мала тринадцять дітей. Мама моя також відійшла у Вічність, тож тата після її смерті забрали до себе. Він дуже хороша людина, господар хороший, грибник. Закарпаття тато згадує частенько, хоча сам родом із Камінь-Каширського району, рідню там маємо. Так і живемо, чоловік, до речі, вірші пише, співає гарно, ще діток у нас не було, а  вірш написав про сина та доньку і мені подарував. Отак, напевно, і напророчив нам сина і доньку.

— Дякую за щиру розмову, злагоди вам та добра.

Леся ГРІНЧУК