Подружжя Ольги та Богдана Пінкевичів з Ратного цінує життя, прожите разом.

А це немало-небагато – п’ятдесят років. Вони пролетіли швидко, як одна мить. У душі такі ж молоді та, тільки оглянувшись, мають за плечима не лише чималий досвід, а й родину — сина, доньку, п’ять онуків. Старші створюють свої сім’ї. За них неабияк радіють Ольга Володимирівна та Богдан Йосипович, адже у родинному підряді більшає людей.

Ось так, чималою дружною родиною зібралися на святкування знаменної події — «золотого» весілля. Спочатку було вінчання у досвідчених «молодят», навіть традиційно одягли один одному золоті обручки, а потому — зворушливі вітання та гучне застілля, як і годиться – із спомаганням, музикою та танцями. Залишилися на згадку про чудовий день фотознімки й відео, які передадуться майбутньому поколінню, як благословення на щасливе сімейне життя...

Познайомилися, а згодом і вподобали один одного у лікарні селища Стара Вижівка, яке входило тоді до Ратнівського району. Ольга Володимирівна там працювала медсестрою, а Богдан Йосипович на той час був начальником у ДТСААФі і разом із працівником військкомату супроводжував призовників, які проходили комісію. Через рік закохані одружилися і Ольга пішла у Ратне в невістки. Розповідає, що жило у хаті три сім’ї, тож найбільшим бажанням молодят було мати свою хатину. Доклали зусиль і через три роки реалізувалася їхня мрія – стали жити у своїх стінах. І байдуже, що вони були глиною обмазані та рядно висіло у кухні замість дверей… Синочок, який менший на чотири роки за свою сестричку, зростав вже у новобудові. Ольгу неабияк підтримувала на той час та й усе життя її рідна бабуся, яка замінила дівчині і матір, і батька. Круглою сиротою вона залишилася у восьмирічному віці. Мама померла від туберкульозу. Свого ж батька й зовсім не пам’ятає, а він навіть не дізнався, хто у нього й народився, бо помер напередодні. І нині не без хвилювань розповідає жінка про своє нелегке дитинство. Матір народила її, а через два дні батька хоронили. Невимовне горе. Ще тоді підтримкою була бабуся, мамина мама, мудра і врівноважена жіночка. Ці позитивні риси характеру передалися й Ользі, це вона вже з часом зрозуміла. А бабусю, як доброго ангела-охоронця, від себе не відпускала. Порадившись із чоловіком, запросили її жити до себе й ділили разом хвилини сімейного повсякденного життя до її вічного спочинку.

Богдану Йосиповичу 79-й рік, Ользі Володимирівні — 70-й. Здавалося б, куди спішать ті літа, ще й не нажилися... Хвороби дають знати своє, та з усіх сил намагаються триматися. А за плечима — тридцять шість і сорок три роки трудового стажу. Богдану Йосиповичу довелося освоїти чимало професій за життя. Після закінченні 11 класів розпочав трудову діяльність завклубом, а тоді завбібліотекою у Височному, згодом, поки не призвали до армії, був завклубом у Гірниках. Після повернення з армії працював у оргнаборі, ДТСААФі. Поступив у Володимир-Волинський технікум механізації і влаштувався у міжколгоспну контору механіком автогаража, де на посаді завідую-чого гаражем пропрацював дев’ять років, а до пенсії на цій же посаді пропрацював у лісгоспі. Ольга після закінчення семи класів поступила у Ковельське медучилище, а звідти направили шістнадцятирічну дівчину на роботу у Турійськ, та ще й у тубдиспансер. Тут, ризикуючи здоров’ям, відпрацювала два роки і перевелася у Стару Вижівку. Коли вийшла заміж влаштувалася у Ратнівську лікарню, де пропрацювала чотирнадцять років медсестрою у терапевтичному відділенні та два роки на молочній кухні й попала під скорочення.

Без роботи довго Ольга Володимирівна не була, влаштувалася контролером у Ратнівську філію ПАТ «Волиньобленерго» й пропрацювала тут до пенсії.

Богдан Йосипович поділився незабутніми враженнями строкової служби, яку проходив із 1959-го до 1963-го року, останній рік служив на Кубі. Тож після повернення додому старшину роти ще довго називали «кубинцем». А вже коли пішов на пенсію, почав збирати докупи документи, отримав статус учасника бойових дій, бо ж довелося на далекій Кубі виконувати секретні військові завдання.

— Служив у Одесі в ракетних військах зв’язківцем, згодом направили у військову частину в місто Первомайськ, а звідти товарним поїздом дев’ять діб їхали у Калінінград, правда, про це ми тільки згодом дізналися, — розповідає Богдан Йосипович. – Тут нашим завданням було завантажити палубу корабля сільськогосподарською технікою, а трюми — бойовими ракетами. Працювали два тижні у дві зміни.  Корабель був настільки великий, що навантажили на нього навіть екскаватор та автогрейдер. Тільки відчалили, була команда повертатися назад, щоб довантажити  залізобетонні плити. Відшвартувалися і 18 діб плили морем. Коли ввійшли у нейтральні води, нас супроводжував військовий корабель. Ще хочу сказати, що у американських казармах вже на той час були такі комфортабельні умови, що в Україні й на сьогодні немає. Я був начальником радіостанції. Із військовими з Москви постійно зв'язок підтримував. Якось прийшов начальник зв’язку нашого полку і повідомив, що, якщо все спокійно сьогодні буде, то будемо жити. Це була Карибська криза. Правда, минулося. Міністр закордонних справ із Москви прибув на Кубу на переговори, щоб війни не було. По команді ракети 18-метрової довжини везли у порт, щоб відправити назад в Україну. Приїхали в порт, постояли дві-три години і назад повезли. То ми із ними тижнів два тягалися. Хвала Богові, було тихо й спокійно. Міністр поїхав у Москву. Заспокоїлися й американці.

Богдана та Ольгу Пінкевичів вітали під час святкування дня селища як зразкове подружжя. Долаючи життєві труднощі, вони зуміли зберегти один до одного повагу, виховати чудових дітей – сина Сергія, який живе неподалік від батьків, та доньку Тамару, яку доля закинула у Москву. Звичайно, син та внуки, які живуть у Ратному, щоб розвіяти буденність стареньких, навідуються частіше, а дочка із сім’єю – у міру можливості. На старість Богдан Йосипович та Ольга Володимирівна не нарікають, живуть із хорошими спогадами про своє минуле та тішаться успіхами дітей та внуків.

Леся ГРІНЧУК