і жодного дня  не пошкодували, що долі з'єднали в одну

Щасливі ті люди,  які щасливо прожили  у парі та ще й немало літ,  і разом продовжують жити, радіти за дітей, за онуків, разом сприймати світ з усією його красою та проблемами. Серед таких  Микола та Віра Ковальчуки, які проживають у Кортелісах. Минулої неділі вони відсвяткували «золоте» весілля.  Швидко збіг час, незчулися, не огляділись, як повиростали діти, як онуки ростуть, як у даль відлітають літа, сріблом вкриваючи голови.

А тоді, 50 років тому, Віра тільки закінчила школу й на-дівуватись не встигла, як зу-стріла й покохала Миколу. Зу-стрілась юнка з Височного, якій не було й шістнадцяти років, з юнаком із Кортеліс, старшим від неї на сім років,  на хрестинах у Запоківному, Віра була за куму. І закрутилось, завертілось. А невдовзі  Микола й сватів заслав  до коханої. Пов'язала дівчина їх рушниками, а як тільки вони  покинули двір нареченої, то попросила її бабуся, аби не йшла заміж. Бо ще так рано!  Навіть жертвувала своєю пенсією, на яку збиралась купити горілки і віддати, за звичаєм, нареченому стільки, скільки витратив на сватанні. Та бабине вмовляння-переконання внучка категорично не почула і невдовзі пішла під вінець. А гуляли ве-сілля, як і всі колись, мало що не тиждень.

Біжить час, тільки невеличкі ручаї-зморшки трішки зрубцювали змужнілі обличчя. І через 50 літ, прожитих у парі, Віра Василівна говорить, що жодного дня не було у житті, щоб шкодувала, що вийшла заміж так рано і саме за Миколу. Бо всі ці п'ятдесят літ прожили і живуть щасливо, без сварок, без бійок,  з довірою і любов'ю.

—   Я й дітям своїм і внукам бажаю прожити так, як ми прожили у парі, — каже Віра Ковальчук. — У житті всяко буває. Бувало, що й голос трохи підвищиш, але ні образи, ні нарікання на долю ніколи не було. Чоловік толковий, мене любить, слухає, поважає і жаліє. І я його. Правда,  так склалося, що все-таки у сім’ї головне слово за мною, але Микола й не перечив,  робили все разом.  Хоча дітей доводилось годувати самій, бо він все на роботі і на роботі.

Микола Денисович знаний в окрузі як хороший механізатор, сорок літ віддав роботі  на тракторі у місцевому  радгоспі «Кортеліський». Він і зараз спе-ціаліст-механізатор. Любить техніку, і як тільки нагода — чоловік за кермом. Віра Василівна ж працювала у рільничій бригаді, у  50 літ вийшла на пенсію по дітях. А народили і виховали Ковальчуки чотири доньки і сина. Народжувала жінка мало що не щороку — найстарша дитина появилася на світ, коли мамі було 17, найменша, коли 25. Нелегко було ростити, виховувати. Та сьогодні вже й дев'ять онуків мають, якими втішаються і яких завжди раді бачити та чути. Правда, проживають поважні молодята самотньо, розлетілись діти з батьківського дому. Лише одна із дочок мешкає неподалік батьків -  у Запоківному, інша  — у Млиновому, троє дітей -  у Білорусі. Усі вони люблять та шанують батьків. Маму шанують за її працелюбність, поміркованість і мудрість, за вічну турботу і любов,   батька — за доброту і толерантність. Як кажуть вони, у селі, напевно, не знайдеться жодної людини, яку б образив батько, насварив чи крикнув. Напрочуд добрий та спокійний. Навіть умудрився за стільки прожитих літ ніколи й на дітей не підвищити голос, тут вже немає чого говорити про те, що ніколи і руки не підняв на них. Все життя також старається їм допомогти, зігріти увагою.

— Ми,  як тільки одружилися,  років зо два жили  із свекрухою, а свекор віддав життя на фронтах Другої світової війни, — продовжує розповідати Віра Василівна. -  Перейшли у свою хату, яку для нас купив мій батько, а через роки із хутора ту хату перевезли у Кортеліси й  живемо у ній, але добудували її, обладнали.

«Молодята» Ковальчуки,  незважаючи на свої поважні літа – а в травні  господарю виповнилося 73 роки, господині — 66, живуть, господарюють, тримають чимале господарство і чималий лан поля.  Стараються щось виростити, вигодувати, щоб і собі мати, та ще й продати, щоб копійчину заробити, бо так уже хочеться дітям догодити!  Отак все життя, без перепочину, у роботі і у роботі. Зате у мирі і любові, у взаємоповазі і відданості. І життя прекрасне, незважаючи на труднощі та  певні каверзи долі, без чого прожити неможливо. Але як прекрасно, коли життя пливе тихо і у злагоді…

Валентина БОРЗОВЕЦЬ

с. Кортеліси