Зазвичай, висновки про життя людини роблять по тому, скільки вона зробила, чого досягла, чи поважають її у суспільстві. А про директора ТзОВ «Журавлини» смт Заболоття Миколу Колядюка можна писати книги, бо, окрім хороших людських якостей, він ще й прекрасний керівник, який фактично з нуля підняв сільськогосподарське виробництво в Заболотті і, найголовніше, навіть зараз, у складні економічні часи тримає господарство на плаву. Він зумів не втратити напрацьоване роками, коли більшість СВК району уже розпалася, а на згадку про них лишилися тільки обдерті, розбиті стіни, чи й ще гірше – рештки фундаментів. Сьогодні у Миколи Олексійовича знаменна дата – виповнюється  рівно 40 років, як він працює у сільськогосподарській сфері. Тож ми поспілкувалися з керівником про те, якою була його доля протягом цих чотирьох десятків літ, якого хліба довелося скуштувати та як живеться зараз.

— Я почав трудову діяль-ність у сфері сільського господарства секретарем парткому радгоспу «Щедрогірський». До того працював вчителем військової підготовки, історії у Щедрогірській школі, звідки родом.

— Як же сталося так, що з освітою вчителя Ви пішли у сільське господарство?

— Напророкували. Був такий Барановський директором тресту, і він дуже добре розумівся в кадрах. Коли мене побачив, одразу сказав: «Ти будеш керівником». Після Щедрогірського радгоспу я опинився в Кортелісах, в СВК імені Лесі Українки села Заброди, а зрештою – у Заболотті. Сюди практично ніхто не хотів іти. Думав, на рік мене пришлють, а вийшло на все життя. Мабуть, така доля.

— Напевно, непросто було в перші роки роботи на керівній посаді?

— Тоді було все зовсім інакше. У Миколаїв, у Кіровоград їздили заготовляти солому і привозили сюди. Важко було. Кормів не було, людей не було, зерна не було. Загальне пияцтво – от і все. Усе в господарстві почалося з дисципліни. Почав наводити порядок, привчати до порядності, і так помаленьку все склалося. Зерно привезли для посіву із Миколаївської області. Із Прибалтики – 26 тракторів.

— На коли припадає пік розвитку господарства?

— Найбільший розвиток почався у 1982 році, коли перейшли з колгоспів у радгоспи. Держава забрала борги, і я почав з нуля. Усі радгоспи на території Ратнівського району трималися за рахунок того, що радгоспна система була сильною, постачання було дуже хороше. Ми мали до 800 тисяч чистого прибутку, тоді почали будівництво садочків господарським способом у Залісах і в Заболотті, звели 10 житлових будинків. Держава частково повертала ті гроші, але це все було, в основному, господарським способом. Працювало три сильних будівельних бригади. Вони льонзавод будували і баню. Саме в той час в Білорусі чомусь позвільняли людей із роботи, і вони масово пішли працювати сюди, відтак була додаткова робоча сила.

— Якими були найбільші потужності радгоспу, людсь-кі і матеріальні ресурси?

— Понад 500 людей працювало у період з 1984 по 1990 роки. Валовий збір зернових становив 2565 тонн у 1986 році, 3000 літрів – надій молока на одну корову, 2500 голів великої рогатої худоби. 1400 тонн молока продавали, 350 тонн м’яса. Сім разів перехідний прапор району був у нашому господарстві. І тоді мене нагородили орденом «Знак пошани».

— Як Вам господарюється в незалежній Україні, і як вдалося врятувати господарство від краху, адже багатьох СВК уже не існує?

— Що ж там рятувати? Треба просто господарювати і кожну копійку рахувати з олівцем, тоді будеш знати, до чого прагнути. Люди працювали в кожному господарстві так само, як і в нашому. Їх просто кидати напризволяще не можна, але знати лік грошам, і можна ще лишитися на плаву. Важко, звичайно, стабільності не-має, але люди розуміють, і якщо керівник дисциплінований та порядний, то вони будуть працювати. Зараз 25-35 осіб працює ще в господарстві. У нас в товаристві є сімейний підряд – батько і син – комбайнери. А так як практикуємо розраховуватися з працівниками продукцією господарства в рахунок зарплати, то за результатами жнив вони мають 3-4 тонни зерна. На скиртуванні 3-4 людини працює, ми теж даємо до чотирьох тонн зерна за таку роботу, і люди задоволені.

— У порівнянні з 80-ми роками, які зараз потужності?

— 165 голів – поголів’я ВРХ, 350 гектарів землі у користуванні із 2500. Погано те, що землю віддали в запаси резерву, і це не правильно. За неї ніхто не відповідає, і нам її взяти в оренду коштує колосальних грошей. Якби земля була в нашому користуванні, то було б зовсім по-іншому. Але й це вкрай невигідно. Немає ціни на зерно, картоплю, молоко. Ці галузі повмирали. Занепали і льонарство, і картоплярство, і вирощування моркви. Висновок один: йшли ми в ринок, а опинилися на занедбаному базарі. Чому розвинені країни світу такі успішні? У мене є друзі в Італії, Португалії, Канаді. Вони в нас запозичили найкраще – планово-економічну систему. У них же такого не було. Раніше три наших господарства здавало картоплі 1120 тонн (Гута, Здомишель і Заболоття). Заготконтора відправляла картоплі по 22 тисячі тонн. А зараз її ніхто не обліковує й не знає, скільки хто чого виростив. Ми мали план: 100 тонн льоноволокна, 1400 тонн молока, 350 тонн м’яса, а зараз нічого немає. Не маємо куди худобу здати, а шкода віддавати за безцінь.

— Заболоття стало рідним за стільки років, що Ви тут живете?

— Звичайно. Як зараз пам’ятаю, як сюди прийшов, тут було 150 учасників війни, а зараз один лишився. І кладовище вимощували, і дороги робили, і житло будували… звичайно, що стало рідним. Тут троє моїх дітей виросло. Одна дочка тут живе, друга – в Ратному, а син – у Рівному.

Микола Олексійович завоював авторитет у Заболотті дійсно дисципліною і порядністю, та й досвід чималий уже за плечима. У майбутнє дивиться з позитивом. Каже, що будуть працювати в товаристві, аби тільки ще більш не утискали сільськогосподарників. Проте найголовніше за його словами – це правда. Варто один раз підвести, обманути, неправду сказати, щоб втратити довіру людей назавжди. — Краще сказати зразу: «Не допоможу», ніж наобіцяти і не виконати, — розмірковує він. І справді Микола Колядюк – це чоловік, який усе життя прагне справедливості, добивається правди, виходить із того, що має, не сподівається на диво, а робить усе від себе залежне, аби розвивалося господарство і жили у мирі й злагоді люди. Успіхів Вам, Миколо Олексійовичу, у невтомній праці на сільськогосподарській ниві!

Марія ЛЯХ