Микола Олексійович Пешук проживає на хуторі з багатою назвою Хлєбове, що входить до складу невеличкої Височненської сільської ради. А на хуторі лише п’ять жилих будинків, навкруги хлібні поля та лани, а трохи поодаль – ліс. Він тут народився, тут і зостався жити, тут його душа, все до найменшеньких дрібниць знайоме, рідне і своє. Тут він утвердився як людина, як  столярних справ майстер, тут він господар.

Вперше почула про Миколу Пешука, побачивши зроблені його руками стіл та стільці, – гарні, міцні, якісні, таких в магазинах не придбаєш. Поцікавилась, чия це робота. І почула, що глухонімого чоловіка з Хлєбового. Зрозуміло, що столярні вироби робити може і глухонімий, але цей факт привернув мою увагу. Тож журналістська дорога повела у Хлєбове, яке колись фашисти хотіли змести з лиця землі разом з його жильцями, та воно живе. Хоча, по правді кажучи, не живе, а доживає.  П’ять будинків і вісім прописаних жильців у них!

Біля обійстя Миколи Пешука чисто-чисто, на перший погляд все на своєму місці, і оцінюєш, що тут живе господар.  Це засвідчили й ті, з ким спілкувалася того дня.

Їдучи на хутір, й думки не було, що не знайдемо спільної мови зі столяром. Взяла блокнот, ручку, за допомогою письма, думала, й вийде розмова. Але, на жаль, Микола неграмотний. Він щиро засміявся, зрозумівши мою затію поспілкуватись з ним таким чином, і пояснив своєю мовою, що ні писати, ні читати не вміє, але гроші порахує. Та все ж таки «договорились» — він зрозумів, що хочу написати про нього в газету, і з задоволенням показав свої вироби, столярню.

Про життя-буття майстра розпитала у тих, хто його знає, у родичів.

Микола – сьома дитина у батьків, а всього було у них восьмеро синів і дочок. Зростав до трьох років, як і всі діти. Бігав, вередував, щебетав і ділився першими дитячими враженнями від побаченого, від життя. А однієї зими, як було йому лише три роки, захворів. Здавалося, звичайний грип, та він дав тяжкі наслідки. Хлопчик  замовк. Куди тільки батьки не возили його з надією, що відновиться слух і мова. Їздили навіть у Москву. Але з тих пір діагноз – по-народному: глухонімота.

І далі Микола жив, зростав, дорослішав. У спецшколу хлопчик категорично відмовився їхати, плакав, вередував, а мама з татом не залізні: і так Миколка обділений долею, та ще й з хати його вирядити!? Тож так і зостався вдома, не навчившись грамоти. Але ще з дитинства він майстрував. З дощок щось виготовляв – то будку, то ящик  і т.п. З дитинства і практика прийшла — тепер він відомий в окрузі як столярних справ майстер та ще й бондар в додачу – зробить і бочку, і діжку, і биянку... І до його робити, кажуть, ніхто не придереться. Майстер від Бога.

Миколі Олексійовичу майже сорок років. Йому все йде до рук, він все вміє, все хоче зробити, і не абияк, а щоб до ладу, і ніколи не лінується — може робити і до рання.  Кажуть, наприклад, якщо стіжок сіна складає чи картоплю накриває на зиму – то все щоб рівненько, гарно. А якщо хтось допоможе і не так зробить, обов’язково переробить ще й по-своєму насварить, що зробили не в толк. Навіть, якщо хтось посуд помиє,  готовий перемити – посуд у нього блищить…

Микола не лише із дерева зробить, що завгодно, а й із заліза, і в техніці розбирається. І якщо робить, то виміряє все до сантиметра, до міліметра — халтура у нього ніколи не проходила і не пройде.

А ще він тримає корову, коня, свиней, навіть для продажу, птицю різну і у великій кількості. Шкода, але нинішнього року двадцять індиків потягнув лис. У Миколи холодильна камера заповнена м’ясом, а в коморі – різна консервація. І все він робить своїми руками. Засолить, заквасить, замаринує. А про те, що їсти зварить, то вже й говорити не потрібно, бо Микола навіть хліб пече у грубці.

У хаті, як і на подвір’ї, чисто-чисто, все на своєму місці, аж не віриться, що то до всього прикладалась чоловіча рука. Правда, вже років зо два Микола живе не один, а із співмешканкою, та вона часто їздить на сезонні заробітки, бо має двійко дітей, які мешкають у Білорусії і яким хочеться допомогти.

До Миколи часто приїжджають брат та сестри, стараються допомогти, чим можуть. Ось і цього року брат допомагав зернові збирати, бо ж Миколі важко домовитись з комбайнером, коли приїхати і на яке поле. Ще мама, як живою була, просила дітей, аби не залишили Миколу на самоті, щоб дбали про нього. Це як заповіт. Але і без заповіту вони розуміють брата і люблять, до нього приїжджають, як додому…

Валентина БОРЗОВЕЦЬ

х. Хлєбове