а їхала на чужину — купувала квиток на позичені гроші і не знала мови

Лілія (Трофімук) Суха навчає канадійських дітей із українським корінням української мови та точних наук, а на курсах українознавства імені Івана Франка, які очолює, вивчають культуру, традиції та літературу, історію, починаючи із княжої доби і до сьогодення.

Влітку навідалася наша землячка у село, де зростала, ходила до школи, де проходили юні роки. Провідала рідних, стареньку маму. Завітала до гостинної оселі поспілкуватися про українську діаспору у Канаді, розпитала, як оцінюється вчительська праця та про життя-буття за океаном і кореспондент районної газети.

— У Мельники-Річицькій школі закінчила вісім класів, а у Річицькій — дев’ятий та десятий, – розповідає Лілія Василівна.        — Дуже хотіла бути лікарем, три роки поспіль вступала до університету, та все марно. Тож, як кажуть, щоб не сидіти у батьків на шиї, влаштувалася санітаркою у неврологічне відділення  центральної районної лікарні. Після усіх намагань отримати вищу освіту руки не опустила, почула, що якщо ти студент хіміко-біологічного факультету, то, закінчивши перший курс університету, можна перевестися до медичного. Та як повчилася, мені так сподобалося, що переводитися не захотіла. Тепер аналізую і вважаю, що на те була воля Божа. Бачите, у Канаді диплом, який засвідчує, що ти є лікарем, не є дійсним. А вчительський — визнають.

— І все ж таки, як відважилися на переїзд, адже отримали вищу освіту і працювали уже другий рік за фахом?

— Мій дядько, двоюрідний брат мами, народився у Канаді. Приїхав в Україну, щоб допомогти з робочою візою знайомим та моїй троюрідній сестрі, і мене довго вмовляти не довелося.

— Напевно, хто їде у Канаду, назад до України не повертається?

— Це дійсно так, але не прийміть моє твердження за зневагу до України, бо за державу я переживаю усією душею, чим можу, підтримую у такий непростий час. Бажаю розквіту, мирного неба державі і кращого життя людям, своїм рідним, зрештою. Волонтерством займаюся, шість років була головою Благодійного українського товариства. Співпрацювала із Конгресом українців Канади міста Едмонтона, в якому живу. І зараз організовуємо Шевченківські концерти, вшановуємо пам’ять жертв Голодомору, Чорнобильської аварії та інші важливі для нас, українців, пам’ятні дати, релігійні свята. Усі заходи відбуваються у міській ратуші на рівні міста. До 25-річчя Незалежності України були надзвичайно великі урочистості, які висвітлювала місцева преса. Зібралася чи не вся українська діаспора, адже відзначали ще й 125 років від першої емі-грації. Надзвичайно усі раділи співачці Руслані Лижичко, яка розділила з нами радість святкування.

— Розкажіть, як юна українка знайшла себе у чужій країні?

— Робоча віза до Канади була на рік. Але працевлаштуватися у теплиці вирощувати квіти, куди заздалегідь планували, не вдалося, приїхали пізно, це було у кінці березня 1997 року. Тож вуйко возив мене до школи, де волонтери давали уроки англійської емігрантам. А мови я взагалі не знала, бо в школі і в університеті вчила німецьку. По правді, і грошей не мала. На квиток до Канади позичала гроші, а це — 1500 доларів. Від родичів, які були в Канаді, відчувала підтримку. Тепло нас прийняла українська громада, яка в місті Едмонтоні, це провінція Альберта, де я живу, дуже велика. Ще й приїхали у такий час, коли проходили фестивалі. На одному з них познайомилися та здружилися з молодою парою із Тернополя, вони запросили мене і сестру, як там кажуть, на барбекю, яке стало для нас знаковим, бо обоє зустріли своїх других половинок, хлопців із України. Із своїм судженим, Орестом, який родом із Стрия, ми одружилися у жовтні. Весілля було чимале, на 120 осіб. Запросили родичів, у Канаді живуть мої й чоловікові рідні тітки та дядьки. Грошей на гостину у мене не було, ще не заробила, а от чоловік там працював уже вісім років і мав заощадження. Звісно, що з України ніхто не приїхав, але всі були раді за мене і передавали вітання. Невдовзі влаштувалася на роботу у теплиці, де вирощують овочі, але й навчання у школі не полишала. Умудрялася листок із анг-лійськими словами чіпляти до відра, у яке збирала урожай, мала за мету в день вивчати не менше тридцяти слів. Коли вийшла заміж, автоматично відкрила другу візу. У 2006 році, у листопаді, народився син Назарко. Та за хорошою звісткою завітала до родини невтішна – у лютому помер мій тато. Улітку маму вмовили приїхати до нас. Рік вона гостювала, їй подобалося, але сумувала, бо ж ми по роботах розійдемося, а їй поговорити нема з ким, щоб із сусідами поспілкуватися – мови не знала. Хіба що час від часу навідувалися двоюрідні мамині сестри та брати, які живуть у Канаді. Мова ж мені давалася легко, бо була серед людей, які розмовляють англійською, відчувала підтримку з боку чоловіка. Хороші знання здобула у школі для емігрантів, де навчання оплачується державою. Згодом працевлаштувалася на повну ставку у двомовний англо-український садочок вчителем української мови. Вихованцями є дітки, батьки яких мають українське коріння та хочуть, щоб і їхні кровинки знали батьківську мову. Є й такі, які тільки приїхали до Канади. Моя донечка Юля також була вихованкою цього садочка. Вона вільно володіє англійською, а висловитися українською їй стає чим далі важче, не завжди може висловити свою думку. Особисто мені вчителювання у садку допомогло удосконалити знання англійської, заодно вчилася в університеті і здобула ступінь ма-гістра, писала дипломний проект. Тоді з університету подали документи до вчительської орга-нізації, де мені дали сертифікат. От тільки тоді я змогла вчителювати. Перший рік їздила у школи на заміни. Це дало мені змогу вивчити місто та правила їзди автомобілем. Згодом, у школі Святого Келвіна, у якій пропрацювала тринадцять років, викладала точні науки, а ще в одній із двомовних шкіл запропонували вести урок української мови. Цей навчальний рік розпочали у новозбудованій школі. У Канаді різні системи навчання, в різних провінціях воно відрізняється. В основному діти навчаються у державних (провінційних) школах. Хоча є приватні і школи релігійних спільнот. Маємо три рівні навчання в школі: elementary (початкова) — до 6-го класу, middle or junior (середня школа) — до 9-го класу і high school (старша школа) — 9-12 класи. Усі ці школи знаходяться повністю окремо одна від одної, не просто в окремих приміщеннях, а в різних місцях. Причина — у дітей різного віку різні режими, різні потреби і таке інше. Діти переходять на кожному рівні в інші школи. Більшість дітей їздять шкільним автобусом, і за цим дуже суворо слідкують.

— Дозволяєте своїм учням списувати?

— Дітей так вчать із самого початку, що списувати не можна, і один одному вони не підказують. Кожен розраховує на свої знання. Як вступають до університету, то дуже багато дітей дістає стипендії від школи та від знаменитих людей. Наведу вам приклад: син моїх знайомих, вони приїхали зі Львова, отримав близько 70 тисяч канадських доларів різних стипендій і заплатив за п’ять років навчання в університеті. Навчання в Канаді дороге і не всіх також приймають в університети, прохідний бал треба, щоб був 80 відсотків, а якщо не маєш, то ідеш до коледжу.

— Ще про якісь особливості канадської освіти розкажете?

— Директор завжди зі всіма спілкується, у його кабінет діти приходять, бо знають, що там пригостять цукерками, дозволять пограти на планшеті, директор допомагає розв’язати всі конф-лікти між дітьми, вони всі до нього ходять зі своїми проблемами різного характеру. Розкажу про перший навчальний день. Заняття в школі починаються 6-7 вересня. У перший день діти приходять у школу, щоб записати розклад, познайомитися із вчителями, ознайомитися із гуртками, відпочити та поспілкуватися з батьками, не повірите де, — на барбекю. Ніякої лінійки, ніякого пафосу і ніяких квітів, хоча деякі діти емігрантів приходять у перший день з квітами для вчителя. Взагалі, школа в Канаді — це місце, де дитині і її батькам повинно бути приємно, комфортно і нестресово.

— Українські традиції свято бережете?

— Кожна сім’я дуже цінує, якого вона роду, і виховує це у своїх дітях. Перед Великоднем гуртом розписуємо писанки, на Різдво чекаємо першу зірку, кутю кидаємо доверху, дивимося — якщо прилипла до стелі, то на врожай. Маю друзів, що вже п’яте покоління українців у Канаді, і до найменшого члена родини добре володіють українською мовою. Бо, крім двомовних шкіл, відвідують ще так звану суботню рідну школу та курси українознавства, де роблять ляльки-мотанки, коралові намиста, плетуть вінки тощо. Мій синочок всіляких рушничків наткав і кожного року має певної тематики проект. Ви навіть не уявляєте, як ми тут цінуємо те, що втратили. Мої діти танцюють українські танці і належать до Спілки української молоді. Ми виступаємо, ставимо п’єси, беремо активну участь у різних українських фестивалях, яких дуже багато, на яких даємо майстер-класи, такі як вишивка, макраме, представляємо національні костюми, українську кухню. Одним словом, нам немає часу сумувати.

— Як у Канаді сприймають події останніх років в Україні?

— У 75-80-х роках мої родичі, які на той час жили вже у Канаді, не могли приїхати у рідне село, зупинялися у Рівному. Щоб побачитися, мама із Мельник-Річицьких їхала до них. А чому так? Не хотіли ті, хто був при владі, щоб бачили, як ми живемо. А коли Радянський Союз розпався, то дуже вже рідні раділи, що нарешті поїдуть до тих сіл, де народилися їхні батьки та діди. Був Ющенко — мали надію на краще, і як Порошенко..., бо ж до Канади хіба з добра поїхали?! Та щось того, кращого, не бачимо. Кожного разу приїжджаю в Україну, а люди живуть ще гірше. Мене часто запитують, чи не хотіла б повернутися? А для чого вертатися? Якось син, на прохання свого батька говорити до нього тільки українською, відповів:" Якщо ти так хочеш чути українську мову, то чого ти сюди приїхав?" Насамперед, щоб мати гідне життя і бути певним, що матимуть його наші діти. Усі надзвичайно хвилювалися, коли був Майдан, кожного дня слухали новини, переймалися, відправляли кошти... Як почалася АТО, почали збирати гроші, у школах робили із дітьми проекти, зносили необхідні речі. Восьмикласники, яких вчила української мови, а це 26 учнів, писали листи солдатам та знову пакували посилки, які я відправляла до сестри Катерини у Запоріжжя, а вона віддає усю себе волонтерству. Дійсно, таких патріотів, як сестра, небагато. Катерина — кандидат педагогіч-них наук, доцент кафедри туризму та готельно-ресторанної справи, і серед того професійного клопоту ще знаходить час готувати та розносити їжу солдатам, які потрапляють на лікування в обласну лікарню. Каже: «Хто ж, як не я?». Їй пересилаю зібрані кошти. Так надійніше, знаю, куди і на що вони підуть, бо бачу звіт потраченого, який викладають у соціальні мережі.

— Навчання своїх дітей у школах батьки оплачують?

— На початку навчального року кожен реєструє свою дитину у школу. Чим старший клас, тим більша платня, наприклад, за своїх дітей Назара і Юлю платила по 90 доларів за кожного, але цього року відмінили. Це не означало, що якщо не заплатив, то твоя дитина не йде у школу. Дуже багато людей не платили, хоча їм неодноразово про це нагадували. За законом, держава виділяє, а батьківські кошти йшли на різні додаткові програми. Думаю, що придумають щось інше. Можливо, шкільне приладдя, яким учнів забезпечувала школа, будемо купувати самі. На ремонт грошей не здаємо, немає батьківських комітетів. Більше того, ніяких подарунків, навіть квітів ніхто не приносить вчителям.

— Яка ж заробітна плата у вчителя?

— У Канаді працю вчителя дуже цінують, а заробітна плата у мене — 106 тисяч канадійських доларів на рік (1 мільйон 992 тисячі 228 гривень. – Авт.). Лікарі, дантисти мають по 300 тисяч. Тож, самі розумієте, яка мова може бути про хабарі лікарям, а лікування усій родині покриває страховка. За світло, газ вношу щомісячну плату по 200 доларів на місяць, податок за землю — 300, страховка на два автомобілі і страховка за будинок – по 300 доларів. Чоловік достатньо заробляє.  Можливостей тут багато, той, хто працює, живе добре. Із зарплат платимо податки, чим вища заробітна плата, тим вони більші. Найнижча заробітна плата – 11 доларів на годину, але вже затвердили, що з наступного року буде 15 доларів. І мене запитують, чи ти хочеш повернутися в Україну? Як я можу сюди повернутися?! Я не зможу тут жити! А по цінах, спостерігала, що дещо навіть коштує дорожче, ніж у нас. Там усі приємні, усміхнені і задоволені життям. Маю велику родину в Україні, якій допомагаємо та підтримуємо. Бажаю своїм землякам, щоб дякували Богу за те, що мають, були добрішими та радіснішими, але знаю, чому тут так, люди постій-но у стресі. Надіємося, що на рідній землі краще життя настане, тільки не знаємо вже, після якого перевороту. Не втрачайте надії, боріться до останнього. Я вже не маю українського громадянства, отримала канадське через три роки перебування у цій країні, а живу у Канаді двадцять років. Багато родичів були у нас в гостях, а наступного року знову планую приїхати у рідне село, діти тут підучують українську мову, а я повертаюся думками у босоноге дитинство.

Леся ГРІНЧУК