Наші прадіди уявляли життя людей на землі як велетенське Дерево Роду. Свій маленький листочок на цьому дереві має кожен із нас. Гілки — наші батьки, їхні сестри, брати. Стовбур — дідусь і бабуся. Відростки — їхні брати і сестри. Коріння — батьки наших дідусів і бабусь. Люди завжди берегли пам'ять про своїх прадідів. Дехто міг нарахувати сім або й більше поколінь свого роду.

Я, Фурманюк Яків, учень Гутянської школи, є шостим поколінням в генеалогічному дереві роду Нагрод, що записав мій прадід Єфрем Петрович Нагрода.

Жили собі та господарювали в селі Бобичі Володимирського повіту Нагрода Зіновій та Ганна. У них народилося два сини і п'ять дочок: Петро, Іван, Ганна, Ольга, Єфросинія, Параска, Марія.  Батьки були заможними селянами, мали землю і любили на ній працювати. Тому кожен з дітей,  коли виросли та створили свої сім'ї, отримали від батька в придане землю. У Петра та Теклі народилось троє діток: Ганна, Катерина та син Єфрем — жили вони в Микуличах  Волидимирського повіту.

А у другого сина Івана та його дружини Пестими народились дві доньки: Ганна (моя прабабуся) та Варвара — жили та господарювали в Бобичах.

По різному складалися долі. Велику роль відіграла війна, спочатку світова, а згодом Друга світова. Одну із прабабусь Параску повісили німці: була дуже гарна на вроду, Ганна була вивезена на роботу в Німеччину, а моя прабабуся втратила на війні чоловіка.

Я ніколи б не дізнався про родовід Нагрод, якби не прадідусь Єфрем Петрович (так шанобливо завжди до нього зверталися рідні).

Нагрода Єфрем Петрович пропрацював 52 роки вчителем фізики у Володимир-Волинській школі №1. Був прекрасним педагогом, вимогливим до себе і до дітей, мав звання «Старший вчитель» та «Відмінник народної освіти». За життя учні не забували свого вчителя, ставилися з шаною та повагою, а після смерті відвідують могилу та вшановують його пам'ять.

Для моєї бабусі Євгенії прадідусь Єфрем був життєвим прикладом, тому вона теж вибрала професію педагога.

Після закінчення Володимир-Волинського педучилища Євгенія Миколаївна була направлена на роботу в далеке поліське село Гута на Ратнівщину, де і пропрацювала 42 роки вчителем російської мови та літератури.

Завжди активна, працелюбна, творча, вона і керувала шкільним хором, і була заступником директора  з виховної роботи, і очолювала профспілку, а на заслуженому відпочинку — була  головою  ради ветеранів.

А ще любила вишивати. І вишила всім своїм і дочкам, і зятям, і внукам по вишиванці. Бабусі не стало, а пам'ять про неї живе в наших серцях та в  її вишиванках.

Продовжувачами вчительської династії є і моя мама Інна, її сестри (мої тітки) Ірина та Віта та сестричка Оля.

Мама, Фурманюк Інна Анатоліївна, працює в нашій школі психологом, тітка, Свіржевська Ірина Анатоліївна — в Заболоттівській допоміжній школі-інтернаті старшим вихователем, а Манзюк Віта Анатоліївна, маючи філологічну освіту, працює бібліотекарем у Східноєвропейському університеті міста Луцька, сестричка, Свіржевська Ольга Віталіївна, — вчителем Заболоттівської музичної школи по класу фортепіано.

А ще в нашій родині підростають Іванка та Євгенко — це поки наймолодші «листочки» на Дереві Роду. І це тільки одна сторона крони велетенського дерева — по маминій лінії.

А я хочу продовжувати збирати та записувати відомості  про родовід  Фурманюків, про свого дідуся Якова Панасовича,  в честь якого назвали і мене,  а про нього та його рід можна багато  що розказати.

Допоки є можливість ми повинні засвоїти родові цінності, щоб не залишитися на все життя перекотиполем, що не знає свого роду-племені, чиїх прадідів-батьків ми діти.

Яків ФУРМАНЮК,

учень 7 класу

с. Гута