Напередодні Новорічних свят відбулася персональна виставка колекціонера Федора Петручика у центральній районній бібліотеці

Про своє незвичне захоплення Федір Петручик повідав на святкуванні 817-ї річниці селища Ратне. Тоді він вітав ратнівчан зі сцени власним зворушливим віршем, у якому передав усю свою любов до Ратного та до Волині. Тепло рідного краю Федір Микитович беріг на чужині тридцять сім років. Так склалося життя, що жив та працював у далекій Росії. А досяг пенсійного віку і свою мрію – повернутися додому — реалізував саме цього року – у червні. Родом він із села Жиричі, а повернувся із Москви і вирішив оселитися у Ратному. Придбав квартиру, облаштувався. Напередодні Новорічно-Різдвяних свят кореспондент районної газети завітала до Федора Микитовича і була вражена його позитивним настроєм, активною життєвою позицією у 61 рік, запалом, ентузіазмом та незвичайною колекцією ручок.

— Колекціонуванням ручок захопився 21 рік тому, – розповідає Федір Микитович. – Про моє хобі знали колеги, знайомі та друзі. Тож коли поверталися з відряджень, із різних країн везли подарунки для поповнення моєї колекції. Маю ручки із Америки, Франції, Німеччини, Індії та ще богзна-звідки. Свою колекцію не залишив у Москві, а перевіз усю — 2155 ручок — на рідну Ратнівщину. Вони у мене складені у дипломатах, коробках. Звісно, що є різні за формою. Є дорогі у гарних футлярах та дешевші. Але кожна оригінальна по-своєму. Інколи й не відразу здогадаєшся, що це ручки, бо вони у формі брелків, вентилятора, сірника, помади, цигарки, мушлі, гарбуза, із мультиплікаційними, українськими патріотичними орнаментами,  чорнильні та ще багато інших. На різне вподобання, як дитини, так і дорослого. Звісно, що пам’ятаю свою першу ручку – це була дерев'яна з пером, яку вмокали у чорнило. Мені її подарувала колега. Тож так виходить, що кожна ручка для мене – це спогад минулого.

— Федоре Микитовичу, а хто Ви за професією?

— Закінчив дев’ять класів Жиричівської школи. Правда, після восьмого пробував поступати у Луцьке медичне училище. Вважав, що коли стану студентом, полегшу життя своїм батькам, адже жили ми бідно, а я був одинадцятою дитиною у сім’ї і єдиний жив з батьками. Не добрав тоді для вступу лише одного балу. Після дев’ятого класу вирішив поступати у педагогічний, і знову, на велику прикрість, не вистачило одного балу. Щоб не повертатися у рідне село з такою поразкою, поступив у Луцьке ПТУ № 2 на муляра. Навчався рік. Зізнаюся, хоч і закінчив на відмінно, але не бачив себе у цій сфері. Звідти направили мене у Конотопський індустріально-педагогічний технікум Сумської області, де вчився три з половиною роки і отримав спе-ціальність техніка-будівельника, майстра виробничого навчання ПТУ. Мені, молодому спеціалісту, дають роботу у Луцькому ПТУ-2, де навчався на муляра. Але пропрацював я там до трьох місяців і у листопаді 1977 року призвали до лав Радянської Армії. Строкову службу проходив у Москві, у військово-будівельній частині, будували об'єкти для Олімпіади — 80. Я мав звання старший сержант, через трохи часу призначили завскладом у військовій частині.

— По закінченні служби знову взялися викладати у Луцькому ПТУ?

— Через три дні уже приступив до роботи викладачем матеріалознавства і спецтехнології. Мені дуже подобалося викладати і студенти любили, ділилися секретами навіть дівчата. У п'яти групах викладав.  Але життя поставило мене перед вибором. У квітні з військової частини, у якій служив, прийшло запрошення на роботу начальником складу. Дуже засмутив я директора ПТУ, що прийняв рішення звільнятися. Поки шукали мені заміну, викладав ще місяць. А прибув у Москву, на контрольно-пропускному пункті  повідомили, що вже взяли іншу людину, бо думали, що я не приїду. Був тоді, як «біля розбитого корита»- з ПТУ звільнився, із гуртожитка виселився... А що далі? Становище було безвихідне. Погодився служити в органах внутрішніх справ Московського управління внутрішніх справ (УВС) на повітряному і водному транспорті МВС СССР на посаді міліціонера річкової міліції. Цього ж року поступив у юридичний інститут на вечірню форму навчання. Важко було працювати і вчитися, але розумів, щоб чогось досягти, потрібна вища освіта.

— Федоре Микитовичу, розкажіть, як піднімалися кар’єр-ними сходинками?

— Крок за кроком накопичував знання і навички. Призначили мене командиром  відділення,  пізніше, у 1984-му році — на офіцерську посаду – інспектором відділу кадрів на річковому транспорті. Через два роки знову підвищення по службі – я вже інспектор відділу кадрів в апараті Московського УВС на повітряному і водному транспорті, згодом старший інспектор з особливих доручень, а тоді й начальник відділу кадрів. Саме тоді й прийшло до мене моє хобі колекціонування ручок. За вислугою років оформився на пенсію, отримав звання майора міліції. У квітні 1998 року був прийнятий на роботу в Судовий департамент при Верховному Суді Російської Федерації на посаду консультанта організаційно-штатного відділу, де пропрацював до 2000 року. Звільнився у званні полковника юстиції у зв'язку з набридлими безкінечними відрядженнями по всіх регіонах Росії у складі комісії з контрольними перевірками судів усіх категорій. Працевлаштувався й проробив тринадцять років начальником відомчої охорони на підприємстві «Зв'язок-безпека» по Центральному Федеральному округу Мінзв'язку Росії. Згодом перейшов у підприємство «Марка» Федерального агентства Мінзв'язку Росії, де був начальником адміністративного відділу.

Ділився багатим життєвим досвідом Федір Петручик та час від часу висловлював захоплення селищем Ратне та ратнів-чанами. Дарувати позитивні емоції людям – це невід’ємна частина його життя. Охоче зголосився Федір Микитович співати у ветеранському хорі «Журавлі», бо свого часу був солістом, співав в ансамблі під керівництвом заслуженої артистки Маргарити  Шагинян, співачки театру оперети. Був ведучим на концертах до Дня міліції, на яких часто виступали Софія Ротару, Людмила Зикіна, Маша Распутіна. Знявся у дванадцяти фільмах, і нехай в масовці, але це було його хобі та дотатковим заробітком. Творчо розвивався, вдосконалювався, отримав свого часу ще одну вищу освіту – навчався на факультеті журналістики. Вирізки з газет шкільних та студентських дописів зберігає й досі. Береже у пам’яті світлі спогади про батьків та про тих братів і сестер, які відійшли вже у Вічність, про дорогу дружину, з якою прожили вісім недовгих, але щасливих років. Загинула його Тетяна в автокатастрофі, а Федір Микитович усе життя намагався бути добрим порадником синові. Тепер на старість має втіху від внуків. Вважає, що стрімке кар’єрне зростання було з благословення матері — доброго ангела-охоронця, жінки з непростою жіночою долею. Сестри та брати живуть у різних куточках України, Білорусії, а у Ратнівському районі в Жиричах брат Борис та найстарша сестра Ярина, яка, не зважаючи на свій поважний вік — їй 83 роки, — навідувалася до брата та щиро пораділа, що повернувся на рідну землю.

Серед розмаїття хобі Федора Микитовича є ще одне – у Новорічні свята він стає казковим персонажем — Дідом Морозом. Вжився у цей образ п’ять років тому, коли перевтілювався до проведення різноманітних заходів. Тож і цьогоріч у мого співрозмовника красується на вішаку новенький костюм Діда Мороза, якого замовив у одному із ательє селища, а поряд увесь атрибут та чарівний посох, виготовлений власноруч. Він вжився у цю роль і без Новорічно-Різдвяних привітань рідним, близьким та знайомим не уявляє свого життя. А сусідські дітки вже добре знають, що у кишенях Федора Микитовича завжди є цукерки, якими він щедро пригощає.

Леся ГРІНЧУК