ТРИ ПОКОЛІННЯ ПОЖЕЖНИКІВ З ОДНІЄЇ РОДИНИ

пожежники тур 2 пожежники турРодини Мрочків та Борисюків у Турі добре знають – це відповідальні, цілеспрямовані люди, які мають тверді життєві принципи, незмінно дотримуються їх і не чекають від долі подарунків, самі роблять усе, аби досягнути успіху. І так у трьох поколіннях. Ще з діда Бориса Максимовича Борисюка так повелося, до цих пір поділяє його життєві погляди зять Іван Павлович Мрочко, перейняв батьківську і дідівську науку син та внук Борис Іванович Мрочко, якого, напевно, й назвали на честь дідуся.

Є в цій родині щось таке, чого немає в інших. А ще вони, від малого до старого, люблять працю, хай і важку, але ту, яка дає хороший результат і приносить користь людям. Усі вони – пожежники. І хоч був період, коли про пожежну у Турі тільки згадували, але через десяток років запустіння вона знову запрацювала. Й запрацювала ефективно – з початку літа і до сьогодні місцеві рятівники загасили 7 пожеж.

А почалася вся ця історія у далеких 1980-х роках, коли водія місцевого колективного сільськогосподарського підприєм-ства імені Леніна (згодом перейменували на СВК «Дружба») Бориса Борисюка перевели водієм на пожежний автомобіль. Робота сподобалася, тож поки не вийшов на заслужений відпочинок, працював рятівником. У бригаді було три пожежники. Виникла необхідність взяти ще одного на підміну – на період відпустки основних працівників. Підмінним став також водій СВК, зять Бориса Максимовича, Іван Мрочко. Після належної підготовки він почав підміняти основних пожежників, а згодом, коли звільнилося місце, і сам став працювати рятівником на постійній основі. Так тесть із зятем трудилися на благо села до моменту, коли пожежна припинила свою роботу. Автомобіль передали спочатку в Заболоття, де мали створити пожежну частину для всього Заболоттівського куща, потім – у Ратне, а згодом він опинився в колгоспному гаражі у Щедрогорі. За призначенням його не використовували, тож усі ці роки він простояв без діла. А в Турі, коли виникала пожежа, чекали на команди із Заболоття, Ратного і подеколи з Жирич.

Після виборів до місцевих рад у 2015 році Турським сільським головою став місцевий житель Андрій Міщук. Першим своїм завданням він поставив відновлення пожежної команди. І вже з початку 2016 року розпочалися відновні роботи. Та перш ніж забрати у Щедрогорі автомобіль, сільський голова підібрав людей – і знову за роботу взялися Мрочки – Іван Павлович та його син Борис, який колись був водієм у колгоспі, потім довгий час працював інструктором та майстром з водіння у Ратнівському районному спортивно-технічному клубі Товариства сприяння обороні України, на автозаправній станції.

— Ми всі знали, на що йшли, — констатує Борис Іванович. — Автомобіль був у дуже занедбаному стані. Це швидше був метало-брухт, який довелося ремонтувати тривалий час. Але я вважаю, що будь-який метал можна примусити рухатись (до речі, пожежний автомобіль ГАЗ-66 – «пенсіонер», він із 1955 року випуску, але після ремонту справно працює на благо турської громади. – Авт.). До того ж після розкомплектування пожежної розвалили й депо, в якому стояв автомобіль. Над його відновленням ми працюємо і до сьогодні. До зими повинні закінчити, аби автомобіль стояв у теплому гаражі, інакше ми не зможемо оперативно виїжджати на виклики і робота пожежної буде неефективною в холодну пору року. Якби спеціаліст у цій галузі бодай раз спробував проїхатися на нашій пожежній, він би зробив висновок, що її давно потрібно списати, але наша позиція така, що доти, доки автомобіль зможе приносити користь селу, ми будемо його лагодити, слідкувати за технічним станом і робити все необхідне.

У ємкість для води на пожежній вміщується лише 1600 літрів, а це, за словами пожежників, катастрофічно мало, бо хто бував на пожежах, то знає, що такою кількістю води приборкати вогонь практично нереально. А зараз, коли рівень води різко впав, а канави окрім того, що висохли, то ще й позаростали, ситуація зовсім критична. Заправляються турські рятівники в селі – від водонапірної вежі поблизу дитячого садка. Мають також мотопомпу, яка виручає у складних ситуаціях.

Пригадують пожежники й радянські часи. Розповідають, що тоді працювати було простіше, бо автомобіль перебував на балансі СВК, за станом пожежної безпеки слідкували працівники кооперативу, усі 365 днів на рік було стабільне фінансування, а за необхідності надавали допомогу населенню. Зараз же все інакше – пожежну довелося відновлювати з руїн. Рятівники віддають належне громаді Тура, адже всі свідомі жителі села долучилися до відновлення. Депутати сільської ради по своїх округах зібрали кошти – з кожного господарства по 100 гривень, але без будь-якого примусу. Були, звичайно, такі люди, які казали: «Навіщо це нам?», «Я нічого нікому не даватиму!», «Хто розвалив, хай той і відновлює!», але більшість поставилася до цього питання з розумінням, і результат своєї допомоги вони оцінюють вже протягом більше, ніж півроку.

Борис Іванович охоче розповідає, що команда у них підібралася дуже дружна. Батько – пожежник із досвідом, який не раз і не два дивився у вічі вогню і долав стихію. Павло Микийчук, третій пожежник, багато років працював водієм в СВК, був токарем, електрозварником. Усю роботу роблять тільки разом. Один одного розуміють, замінюють, не рахуються з тим, хто зробив більше, бо завдання мають спільне – безпека людей. Не стоїть осторонь і старий добрий пожежник Борис Борисюк. Консультує, дає настанови, підказує, як поводитися на пожежах, і зятеві, і внукові.

На запитання, як ставляться дружини до роботи чоловіків, Борис Іванович каже, що ні його дружина Олена, ні мама Лідія, ні бабуся Олександра ніколи не заперечували і нічого не мають проти, бо розуміють значення роботи своїх чоловіків, хоча завжди хвилюються.

З початку свого першого виїзду наприкінці червня 2016 турські пожежники загасили 7 пожеж. Ще з весни тліли минулорічні торфовища, якось загорілася трава обабіч залізничної колії неподалік від лісу, двічі займалися хліви, горіла солома, а потім виявили загорання торфу на невеликій площі в урочищі «Бізна». Завдяки миттєвій реакції вогонь приборкали і не дали пожежі розійтися далі. Тут пожежники відзначають активну роботу сільського голови в цьому напрямку. Зокрема, Андрій Міщук постійно звертається до людей із проханням при найменшому загоранні повідомляти його або пожежника, щоб не допустити лиха. Як тільки надходить повідомлення навіть про дим, а не про вогонь у будь-якій частині села, хтось із пожежників перевіряє інформацію і в разі підтвердження команда оперативно виїжджає на гасіння.

Борисові Борисюку уже 78 років, його зятеві Івану Мрочку – 54, внукові Борисові – лише 29, але усіх їх об’єднує почуття відповідальності за те, чим займалися і що роблять зараз. На запитання, чи задоволений роботою, Борис Мрочко відповідає:

— Мені подобається та робота, яка приносить користь людям. Я отримую меншу зарплату, ніж на попередній роботі, мене менше знають і бачать люди, але я всією душею хочу допомагати односельчанам, хочу, щоб пожежна служба в Турі була і працювала ефективно, незалежно від розміру зарплати чи престижу роботи, і все, що залежить від нас, місцевої пожежної команди, ми намагаємося і будемо намагатися зробити, незважаючи ні на які труднощі чи перешкоди.

Марія ЛЯХ

с. Тур

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>