Цікаво, кого із нових друзів сьогодні зможу знайти у всесвітній павутині? Звичайно, в першу чергу, шукаю серед своїх однофамільців – є можливість поспілкуватися з кимось із родичів. Зупиняюся на «Анатолій Октисюк» — це ж син нашої першої вчительки Валентини Василівни. Хто ж він тепер? Політичний аналітик Міжнародного центру перспективних досліджень (МЦПД).

Пам’ятаю той час, коли він навчався в Острозькій академії: класовод іноді приносила нам світлини з Польщі, Канади, розповідала багато цікавого про ці країни, ділилась синовими враженнями. Переглядаю резюме: політолог; головний спеціаліст; в. о. завідувача сектору аналітичної роботи в Дніпровській районній в місті Києві державній адміністрації; член Громадської ради при Міністерстві Закордонних справ України; керівник сервісного центру волонтерів «Kyiv Host city» під час Євро-2012; співзасновник, член правління ВБФ «Серце до серця»; співзасновник, заступник голови організації «Активна молодь»; член Європейського молодіжного парламенту. І все це син Валентини Василівни, вчителя початкових класів і звичайного селянина, які проживають в селі Березники на кордоні з Білоруссю?
І це можливо?
Треба дізнатись про нього більше – вирішую і домовляюсь про зустріч з нашою першою «шкільною мамою». Без перебільшень, вона для нас нею й була. Ці роки найцікавіші в історії нашого класу.
Переступаю поріг звичайної сільської хати в с. Березники. Кажу про мету візиту. Мені пропонують переглянути світлини, сертифікати, подяки, грамоти і буклети. Просто розгублююсь серед того різноманіття. Треба починати з найпростішого.
— Яким Анатолій був у дитинстві? – запитую.
— Дуже спокійним, врівноваженим, допитливим. Ще малюком знав безліч віршів, казок, пісень, легенд, прислів’їв та приказок. Не розумію, як вони вміщались в голові трирічної дитини. Тоді ще в Березниках була малокомплектна початкова школа, я в ній викладала. Поки була на роботі, за внуком доглядала бабуся. Якось почула за дверима класу шум, виходжу, а там мій Толя, при-йшов через усе село сам. Бабуся з ніг збилася, шукаючи його. Дитина так прагнула пізнавати світ. Потім уже частенько приходив, пробирався на останню парту й уважно слухав, не пам’ятаю, щоб колись заважав.
— Читання й сьогодні є одним із його хобі?
— Так, але тепер ще захоплюється спортивним полюванням, риболовлею, кулінарією, подорожами. У студентські роки побував у Польщі, Канаді, як ти пам’ятаєш, потім – у Чорногорії, Єгипті, Таїланді, нещодавно повернувся з Грузії.
— Вам, напевно, скрутно було дозволяти синові подорожувати по світу, адже це вимагає чималих коштів?
— Звичайно, ми живемо, в основному, на мою зарплату, але Анатолій, навчаючись в академії, завжди отримував стипендію, вмів себе обмежувати, брав гроші тільки на найнеобхідніше, а подорожував світом, найчастіше, як волонтер в рамках благодійних акцій. Особливих труднощів у нас не виникало.
— Коли Ваш син захопився громадською роботою?
— На другому курсі університету. У 2007 році з групою студентів підготували дві аналітичні доповіді «Президентство В. Ющенка: здобутки і прорахунки», «100 днів діяльності уряду В. Януковича». За останню роботу та її презентацію був нагороджений грамотою з нагоди Міжнародного дня студента.
А вже 2008 року закінчив «Острозьку школу журналістики», брав участь у роботі круглого столу «Вироблення практичних рекомендацій по удосконаленню Шенгенських угод», став учасником міжнародного форуму «Yes for Ukraine» в Луцьку в рамках Днів Європи, отримав сертифікат про участь у тренінговому курсі «Пошук скарбів Європи» в м. Скадовську Херсонської області за підтримки Європейського Молодіжного фонду, закінчив «Школу молодого лідера» при Інституті Політичної Освіти за підтримки Фонду Едуардо Фрея (Нідерланди) і був відзначений подякою за змістовний та якісний переклад з української на англійську. Того ж року здобув ІІ місце у V Всеукраїнській відкритій сесії з міжнародних відносин ім. І Каподістрії в рамках Днів Європи у м. Маріуполі. Знайомства, враження від спілкування з людьми з різних країн світу його захоплювали, очевидно, це був той час, коли він усвідомив: потрібно рухатись, діяти, шукати свою стежку і своє місце в житті. Ніщо не приходить саме по собі. Якщо хочеш щастя – куй його. А ще: не можна бути щасливим наодинці. Куди більша радість ощасливити ближнього, того, хто особливо чекає підтримки.
— Очевидно, за цими поїздками він не мав часу навчатись?
— Ні, більшість заходів проводилися влітку, під час канікул або займали кілька днів, на результати навчання вони не впливали. Важчим став 2009 рік. Адже на той час він був заступником голови Рівненської обласної молодіжної громадської організації «Active Youth», шукав партнерів для проведення спільних проектів в Україні та ЄС, організовував засідання Європейського Молодіжного парламенту в м. Острог.
— А що таке Європейський Молодіжний парламент?
— Політично та релігійно нейтральна неприбуткова організація, яка заохочує європейську молодь до активної участі у громадському та культурному житті. Організація об’єднує понад 40000 молодих людей з усієї Європи на своїх заходах і має близько 5000 активних членів у різних країнах. Орга-нізація була заснована у 1987 році у Фонтенбло, Франція. Завдання, які стоять перед нею в Україні — сприяння інтеграції України до Європейського Союзу шляхом виховання україн-ської молоді на демократичних цінностях та ідеалах, розбудови громадянського суспіль-ства, налагодження співпраці з європейськими неурядовими організаціями, формування позитивного іміджу України на міжнародній арені. — Як цікаво. І участь у ній можна взяти отак просто, тільки варто захотіти?
— Ну, очевидно, не так і просто, треба бути активним у громадському житті, вільно володіти іноземними мовами і, головне, прагнути реалізувати себе. Надзвичайно цікавою того ж року була Міжнародна студентська конференція у місті Новий Сонч (Польща). Син приїхав звідти такий окрилений, адже в ній брав участь перший президент Білорусі Станіслав Шушкевич, чи не вперше йому вдалося близько поспілкуватися з людиною такого рівня. Запам’яталися тоді ж студентські дебати в Замості – такі заходи розвивають особистість, дають можливість повірити в себе.
— А як сталось, що він поїхав у Канаду?
— А це вже у рамках канадсько-української обмінної програми «КОР» Вікторія – Рівне 2008—2009 рр. Група студентів Острозької академії у серпні 2008 року виїхала в місто Вікторія. Проживали вони в канадських сім’ях. Толя жив у підприємців, які мали власний магазин спортивних товарів. Ця родина дуже любила виїжджати на риболовлю, що нагадувало синові рідні Березники. Казав, що дуже сумував за Україною. Справді цінність рідної землі розумієш тільки на відстані.
— А чим вони займались у рамках програми?
— Працювали при українському культурному центрі в місті Вікторія. Популяризували наші пісні, казки, прислів’я, приказки, вишиванки, танці, виступали на радіо. Очолював роботу пан Павло Цимбалюк. За його ініціативи в цьому місті зведено пам’ятник «Писанка». Співпрацювали з Канадським хором, який виконує українські народні пісні. 2012 року хор побував в Україні з гастролями. Анатолій організовував їм прийом, концертні програми, був перекладачем. А з Павлом Цимбалюком зустрічався в 2010 році в Києві, той був офіційним спостерігачем на виборах. Син був йому за гіда й перекладача, вони відвідали Рогатин, де проживають родичі пана Павла. У рамках цієї ж програми був здійснений проект «Дерев’яні церкви Західної України», студенти збирали різноманітні відомості про ці споруди, адже останнім часом багато з них гине у вогні.
— Все це настільки захоплює, просто не віриться, що можливе в житті звичайного хлопця з поліської глибинки.
— Оксанко, думаю, що над кожною людиною є Божий промисел, Він і направляє людину по життю, а вже, як повестися в тій чи іншій ситуації, залежить від самої людини. Не було б на те Божої волі, не охороняв би його ангел, чи так би добре складались усі його дороги. Щодня молюсь Всевишньому, щоб посилав моїй дитині Своє Благословіння.
— Валентино Василівно, а на цьому фото Ваш син серед військових. Це що – підготовка до АТО?
— Ні, це участь у вишкільно-патріотичній грі. Але ти про це у нього сама розпитай. Ось він мені й телефонує.
— У 2008 році, — розповідає Анатолій, — я виступив одним із ініціаторів та співзасновників громадської організації «Активна молодь». З 2008 по 2010 рік був заступником голови цієї організації. Основною метою нашої діяльності стала робота над формуванням активної життєвої позиції серед молоді, здорового способу життя, виховання патріотизму та любові до Батьківщини.
Ми з однодумцями в академії проводили студентські вечірки в культурно-мистецькому центрі (щомісячно), інтелектуальні змагання, круглі столи, створювали проекти. Упродовж двох років ми реа-лізували в Рівненській області близько 24 культурних та спортивних проектів, орієнтованих на студентську, учнівську молодь, а також дітей-інвалідів (основний акцент був зроблений на виховання патріотичної молоді).
ГО «Активна молодь» також брала участь в організації патріотичної теренової гри «Гурби-Антонівці», що в Рівненській області. Я теж був активним учасником цієї спортивної вишкільної гри.
— Як же гарно через це пройти, тим більше, якщо самому бути організатором такого дійства?! Як багато в житті проходить мимо нас! Я Вам щиро заздрю.
— А ти можеш через це про-йти сама, тільки рухайся, дій, менше сиди перед телевізором, за комп’ютером, хоч сьогодні й це потрібно, більше спілкуйся з живими людьми, не бійся пропускати їх проблеми через себе – від того станеш тільки сильнішою.
— А ось тут подяка Вам, Анатолію, «Серце до серця». Я пам’ятаю, як ми жертвували гроші у спеціальний ящик і за це отримували сердечка, вони нам дуже подобались, тому витрачали на них усі кишенькові гроші.
— На ті кошти Всеукраїнський фонд закупляв інсулінові помпи для дітей, хворих на цукровий діабет, прилади для перевірки зору, слуху, спе-ціальні прилади для ендокринології. Передавали їх як особисто дітям, так і лікарням, санаторіям. Волинська область, до речі, завжди входила до п’ятірки тих лідерів, які отримували найбільше допомоги від фонду.
— Виходить, наші сердечка (а ми їх довго носили у щоденниках, навіть дарували один одному) справді зігрівали чиїсь серця. Значить, і в нашому куточку можна бути активним членом суспільства?
— Не місце красить людину, а людина місце, пам’ятаєш? А знаєш, що в діяльності цього фонду активну участь брали й відомі зірки шоубізнесу? Благодійні концерти на користь дітей-інвалідів проводили Наталія Валевська, Віктор Бронюк, Павло Зібров, Кузьма Скрябін. Ці люди жертвували фонду досить солідні суми, це справді великі серця і справжні патріоти України. Я радий, що зустрівся з ними.
— А ще в рамках діяльності фонду часто доводилось бувати у спеціальних школах для дітей з обмеженими можливостями, у сиротинцях, проводили новорічні ранки, особисто я часто був Дідом Морозом. З однієї сторони, радісно було від того, що ти комусь потрібен, що на тебе чекають, з іншої – так жаль дітей, які позбавлені батьківської любові, сімейного затишку. Відчуття дитячого болю чомусь довго не залишало після відвідування таких закладів.
— А можете розповісти про участь у «Євро-2012»?
— О, це надзвичайна сторінка в історії України і Києва. З 8 червня по 1 липня працював волонтером приймаючого міста Києва, організовував допомогу іноземним уболівальникам, починаючи від зустрічі, проживання, забезпечення формою, цікавим проведенням дозвілля, здійснював мовну підтримку.
— Пригадую, Ви ще тоді давали інтерв’ю на каналі «1+1». Отут переді мною Подяка Київської міської державної адміністрації. Про Вас сказано такі гарні слова: «Волонтер був в епіцентрі всіх заходів щодо створення спортивного свята, допомагав зустрічати вболівальників, презентував славні традиції, величну історію та гостинність міста. Волонтер став яскравим, сучасним, шляхетним і патріотичним обличчям столиці України!» А як це – бути обличчям країни?
— А ти випробуй це на собі. Стань обличчям школи, наприклад.
— А це правда, що Ви стали призером Національного конкурсу «Волонтер року 2012»?
— Так, цей конкурс проводився Центром волонтеріату «Добра воля» та Ресурсним центром ГУРТ із метою активного поширення та популяризації волонтерського руху в усіх регіонах України в таких номінаціях: соціальний захист населення, охорона навколишнього середовища, освіта та виховання, мистецтво та культура, охорона здоров’я та здоровий спосіб життя, захист прав людини та представлення інтересів громадян. Було номіновано 200 осіб, ми презентували свою діяльність у форматі історії. Моя виборола ІІІ місце в номінації «Освіта та виховання».
— Анатолію Михайловичу, а чим Ви зараз займаєтесь? Ваша посада звучить досить солідно.
— Вирішую візові та консульські питання, роблю експертизу рішень МЗС, допомагаю у прийнятті рішень, готую громадські заходи «Ми в Європі», співпрацюю з іноземними представництвами, проводжу брифінги з дипломатами європейських країн, пишу статті в часописи «Українська правда», «Апостроф», виступаю на радіо «Свобода», часто доводиться коментувати події в Україні і за кордоном на телеканалах «112 Україна», «5», «24», «Київ», «Інтер» та інших.
— Я вражена тим, що сьогодні почула. А Ви думали колись, що зможете піднятись до таких вершин?
— Моє життєве кредо – «Здобувати перемогу у всьому, чим би не займався». Я прагнув досягти чогось у житті. Але, думаю, бажання людини – це мізерія, головне – поміч Божа. У всьому в житті покладаюсь на Бога: з дружиною щотижня стараємось бувати у храмі, можливо, не так часто, як того б хотілося, адже обоє працюємо.
— Як Ви вважаєте, чи є майбутнє в нашої держави?
— Вірю в Україну і її людей. Думаю, що позитивні зміни настануть, на жаль, не так скоро, як того хочеться. Для цього в нашій державі має вирости критична маса молодих людей, які будуть думати не про збагачення власної кишені, а про могутність держави і силу нації. Пам’ятаєш біблійну історію про те, як Мойсей водив єврейський народ по пустелі 40 років? Вони могли подолати ту відстань за три дні. Щоб стати достойними ввійти в землю обітовану, потрібно було сорок років, щоб народилось і зміцніло покоління, яке не знало рабства. Боюсь, що шлях нашої нації тільки починається. Давай просити Бога, може, Він змилостивиться і раніше виведе нас із пустелі. До речі, ваше покоління має стати основою, маєш усвідомити, що власне від тебе все залежить.
— Щиро дякую Вам за розмову. Здається, сьогодніш-ній день багато змінив у моїх поглядах і планах на майбутнє.
— Буду радий тобі допомогти, і… рости здорова.
Прощаюся з Валентиною Василівною і дорогою додому думаю: це, мабуть, і значить прожити життя так, щоб не було соромно за даремно прожиті роки.
Оксана ОКТИСЮК
с. Самари-Оріхові