Василь Петрович Козловський — із Заліс, де його, якщо запитати у односельчан, знають як «рибака».  Називають так, бо у родині були рибаки, зокрема й дід Василя Петровича, про якого пам’ятає тільки із розповідей своєї бабусі.

З Другої світової війни повернувся він тяжко пораненим, рік пролежав у госпіталі і відійшов у Вічність. Тоді, малим, захоплено слухав Василь про долю дідуся, але ніколи не думав, що доведеться й самому пройти стежками війни, відгукуватися до побратимів на позивний «Рибак» у найгарячіших точках Сходу країни – у Горлівці, Зайцевому...

— Після строкової служби, підписав контракт на п’ять років і служив у внутрішніх військах у місті Черкаси, — розповідає Василь Петрович. –  Військову підготовку та практику мав чималу, тож, коли 13 лютого 2015 року мобілізували  до лав Збройних сил України, мені все було у звичку. Рік і два місяці пліч-о-пліч із побратимами 17-го окремого мотопіхотного батальйону територіальної оборони «Кіровоград» (57-а окрема механізована бригада)  захищали рідну землю від зазіхань ворогів, довелося боротися із диверсійними групами. Я був командиром відділення кулеметного взводу роти вогневої підтримки. Вели бої під Горлівкою, у селищі Ленінському, шахта «Південна». Під Горлівкою була контузія І-ІІ ступеня. Снаряд влучив у бліндаж. Я й не пам’ятаю як, такий шоковий стан був. Якби не каска, то б черепа розкололо. Осколок й досі маю у нозі, а одного сам вирвав. Тепер я інвалід ІІІ групи, правий бік мого тіла, можна сказати, не робочий.  Бороду відпускаю, щоб сліди війни приховати. Тоді хотіли комісувати, але я відмовився, бо вважав, що мав із хлопцями, з якими призивався, до-служити до дембеля, слава Богу, всі живі зосталися. Найзапекліші бої були у Зайцевому.  Тоді й сивиною покрився… У нашому батальйоні були військові-добровольці різних національностей — грузини, поляки, білоруси, молдовани.  Приїздили до нас журналісти телеканалів «СТБ» , «Новини 24», то всю правду показали, а ICTV,  1+1 згладжують.

— Чи забезпечували Вас усією необхідною амуніцією та продуктами харчування?

— Забезпечення було хороше, у нас командир був відповідальний. Він «пробивав» усе. Якби не було боєприпасів, то ми не втримали б «сепарів», коли вони йшли з Горлівки на Зайцеве.  В основному, з двадцять першої до третьої години ночі вони по нас гатили. Найбільше не розумію, навіщо по мирному населенню стріляти. Ну, навіщо, для чого? Якщо воюєш, то воюй із воєнними. Ми ж на себе вогонь беремо, а вони по селі б’ють. Продуктів вистачало, ніхто не нарікав. Ратнівські, заболоттівські волонтери часто навідувалися. Знаю, що заліські люди опікувалися бійцями. Щиро вдячний їм усім. Із нашого села двадцять п’ять чоловіків -  хто був, а хто ще й по цю пору стоїть на захисті. Відчуваємо неабияку моральну підтримку від нашого старости Віктора Корецького. Він допоміг, мабуть, кожному з оформленням пенсій та ви-плат, які передбачені військовим.

Два роки минуло, як повернувся Василь Козловський у рідне село. Із сімейним життям у нього не склалося, але тісні зв’язки підтримує із донькою, яка є студенткою Київського медичного уні-верситету. Вже й ніби призвичаївся до життя, але контузія все частіше дає про себе знати. Два рази у рік проходить курс лікування у Луцькому військовому госпіталі. Каже, що не всі його  розуміють. Не кожен ще усвідомив ту злощасну війну. І хвала Богові, що тут, на заході, мир, і не дай, Боже, дітям нашим жити так, як там живуть і бачать усе те страхіття.

Леся ГРІНЧУК

с. Заліси