ОЛЕНА ТАРАСЮК: «КРАЩИХ ЛІКІВ, НІЖ ЛЮБОВ І ПІДТРИМКА РІДНИХ ЛЮДЕЙ, ЩЕ НЕ ПРИДУМАЛИ...»

лєна на першу лєна ганночкаОлена Тарасюк — це молода інтелігентна особистість, чуйна і щира дівчина, прекрасний фахівець-психолог. Народилася і виросла вона у с. Самари. Після закінчення у 2009 році Самарівської школи вступила на спеціальність «Психологія» Національного університету «Острозька академія». І вже навчаючись в університеті, проявила небайдужість до людських доль, до тих проблем, які так часто зачіпають не лише тіло, а й душу. Зараз вона — психолог-волонтер Ковельського центру допомоги бійцям 51-ї ОМБР і всім волинським солдатам. Тож ми запитали її про проблеми адаптації та реабілітації військових, які повертаються з АТО.

— Олено, знаю, що Ви займаєтеся практичною діяльністю по наданню психологічної допомоги. Як прийшли до цього, де реалізуєте себе?

— Ще під час навчання в університеті здобула практичні навики, адже займалася психодіагностичною та психокорекційною роботою з обдарованими дітьми за допомогою методів психодрами — була волонтером у дитячому центрі, який організували при кафедрі психології академії. У 2014 році закінчила навчальний заклад, здобувши ступінь магістра. З жовтня працюю в територіальному центрі соціального обслуговування м. Луцька. А з січня 2015 року я — психолог-волонтер Ковельського центру допомоги бійцям 51-ї ОМБР і всім волинським солдатам. Це волонтерська організація, яка надає матеріальну, фізичну і психологічну допомогу тим, хто захищав і продовжує боронити українські землі від агресора. Зокрема, у проекті «Зігрій душу», який уже неодноразово організовувала волонтер Анна Лисакова в рамках цього центру, брали участь і бійці з Ратнівщини. Організація є волонтерською і функціонує завдяки благодійникам, які надають допомогу солдатам. Тож кожен може долучитися до доброї справи і таким чином наблизити омріяний мир.

— А в чому полягає суть роботи психолога з військовослужбовцями, учасникам АТО?

— Дати можливість їм виговоритись. Їм не потрібна ваша жалість. Звичайно, робота психолога з мобілізованими, з демобілізованими, з тими, які перебувають на ротації, відрізняється. Я працюю з демобілізованими, і з тими, які перебувають на ротації, з тими, які повернулися з полону. Моє завдання як психолога — робота на ресурс. Коли вони повертаються звідти, у значної частини розвивається пост-травматичний стресовий розлад, його ще називали «в'єтнамський синдром», «афганський синдром» та інші. У таких людей можуть спостерігатися розлади сну, нічні кошмари, флешбеки (повернення назад, коли якась ситуація з мирного життя (зрив феєрверків) нагадує зрив гранат, тому людина реагує так, як реагувала там — лягає на землю), агресія, невмотивована лють, підвищена пильність, збільшення вживання кількості алкоголю, інші. Під час реабілітації перше, що пояснюємо хлопцям, це те, що вони зараз переживають, відчувають, і як не дивно це звучить — нормальна реакція організму на ненормальну ситуацію. Це точно можна побороти, для цього розроблені спеціальні психологічні методи, навіть самостійно. Якщо працювати з психологом, то часу на подолання, можливо, піде менше.

— Що можете сказати про рідних тих, хто перебуває на війні?

— Сім'ї, чиї чоловіки, сини, батьки перебували чи перебувають в зоні АТО, є не менш травмованими, ніж самі бійці. Вони так само живуть у постійному стресі, знаючи, що він бере участь у бойових діях, перебуває поза зоною досяжності, і відчувають тільки тоді невелике полегшення, коли чують у слухавці: «Все нормально. Я на місці…», і живуть знов до наступного телефонного дзвінка.

— Поясніть, чому часто бійці, повернувшись із війни, поводяться незвично, або, принаймні, не так, як раніше?

— Бійці повертаються із зони АТО іншими, для них існує тільки дві категорії — чорне і біле. Або друг, або ворог, або хороший або поганий. Під час війни всі ресурси організму направлені на виживання. Саме через це виникає непорозуміння: від того, хто повернувся з війни, вимагають поводитися так, як звично і зрозуміло для мирного суспільства. Бійцю потрібен час, щоб знов адаптуватися до соціуму. Тому часто, коли він мовчить або хамить, це не тому, що розлюбив, а через те, що те, що мало б бути важливим, для нього не має значення, принаймні, тимчасово.  Коли боєць вертається із зони АТО в сім'ю, то, здавалося б, з проблемами покінчено, адже найрідніша людина вже вдома, проте виходить так, що деякі проблеми тільки починаються, наприклад, проблеми, пов'язані з адаптацією бійця. Переживає стрес, як і сам боєць, так і його сім'я. Він не знає, як навчитися жити знову. Боєць вертається точно не таким, яким він пішов туди, тому власне й виникають проблеми в сім'ї від того, що він став агресивнішим, холодно реагує на всіх та все, його нічого не цікавить.

— Чому таке трапляється?

— Слід звернути увагу на те, що на війні він жив за законами війни: «Я довіряю тільки тому, хто був зі мною в стресовій ситуації», «При небезпеці — нападай» та ряд інших. Ці закони допомогли йому вижити там. А повернувшись додому, він деякий час продовжує жити за цими законами, власне, звідси походить емоційна холодність навіть до найрідніших людей, реакція при зриві феєрверків та петард і таке подібне.

— Тоді розкажіть, будь ласка, як поводитися тим людям, члени сімей яких були чи зараз перебувають у зоні проведення антитерористичної операцій? Як же допомогти адаптуватися до «нормального» життя? Що можна говорити цій людині, а що — ні? 

— Дійсно, коли боєць приходить додому, сім'я часто не знає, як реагувати. По-перше, всі дуже щасливі, що він все ж таки повернувся, а з іншої сторони — про що з ним і як говорити, щоб не образити.

Не задавайте дурних питань типу: «Як ти?», «Ти вбивав?», «Як там?», «Розкажи, що там». Це людина, яка бачила реальну смерть своїх побратимів і дивилась в очі своїй, тому зрозуміло, що йому зараз не просто погано, хоча в цьому нікому й ніколи він так і не зізнається. З іншого боку, робити вигляд, що нічого не сталось і продовжувати жити, ніби нічого не було, теж не вихід. Кращих ліків, ніж любов і підтримка рідних людей, ще не придумали. Щодо того, як все ж таки спілкуватися з бійцем, то краще чесно признатись: «Я боюсь і не знаю, як з тобою говорити… Тож давай поговоримо про те, що ти хочеш почути». Саме ваша щирість стане ключем до серця воїна. Важлива спільна діяльність із сім'єю (прогулянки, виїзди на природу, заняття домашньою роботою чи щось інше). Слухайте, коли він говорить. Дайте можливість виговоритися своєму солдату.

— Які головні страхи у солдатів чи демобілізованих?

— Страхів багато, як і в кожної людини, тут немає певних особливостей. Наприклад, страх смерті є в кожної людини. На війні з ним стикаєшся щосекунди, тобто там ти більш усвідомлюєш, що можеш вмерти навіть прямо зараз, і цей страх більший, ніж у мирному житті, але тим не менш, бійці продовжують жити. Сказати, що вони більше чи менше бояться смерті, то ні, бо там про те не думають. Гадаю, що зради чи нерозуміння близької людини тут, можуть бути страшнішими за смерть чи інвалідність. Загалом, про це треба питати самих солдатів.

— Які проблеми найчастіше виникають у тих, хто має бойові поранення?

— Проблеми із паперовою тяганиною з державою, нерозуміння близьких, держчиновників та суспільства в цілому.

— Як допомогти солдатові пережити біль утрати бойового побратима?

— Дати можливість виплакатись. Зробити все, щоб він зрозумів, що залити черговою склянкою горе, це не вихід — допомогти покійному товаришеві він може лише молитвою, а зробити це можливо тільки на тверезу голову.  Загалом, пережити біль утрати боєць АТО зуміє тільки тоді, коли суспільство, коли ми з вами доведемо, що смерть його побратима не була даремною (це зміна не тільки влади, а зміна самого суспільства, його цінностей, побудова правової України).

На завершення розмови пані Олена розповідає про позитивний досвід, який отримала в результаті роботи з бійцями АТО. Важко навіть уявити, наскільки важливу місію виконує ця проста людина — вона допомагає солдатам і тим, хто цього потребує, змінити світосприйняття, повірити в себе, навчитися знаходити виходи з глухих кутів і зрозуміти, що навіть після всіх жахіть та випробувань війною — життя прекрасне у колі рідних та близьких людей. А тим сім'ям, які зіткнулися з подібними випробуваннями, рекомендує не залишати все, як є, не сподіватися на те, що проблеми вирішаться самі по собі, а максимально дослухатися до рідної і люблячої людини, допомагати, підтримувати чи, інколи, просто бути поруч, щоб незважаючи на всі труднощі, наша нація міцніла, розвивалася і процвітала усім негараздам на зло, і в майбутньому у європейській державі, ймення якої — Україна — запанували злагода, добробут і, найголовніше, мир.

Марія ЛЯХ

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>