Уже скоро на телеканалі 1+1. Слідкуйте за програмою телепередач

Напередодні новорічних свят у кінотеатрах України відбулася прем'єра політичної комедії «Слуга народу -  2», продовження всенародно популярного, улюбленого серіалу «Слуга народу».

Над сценарієм працювала велика команда «Квартал 95». А у творчому процесі зйомок, поряд із такими популярними у народі коміками та акторами, як Володимир Зеленський, Євген Кошовий, Олена Кравець, Володимир Горянський, Наталія Сумська та іншими не менш відомими, брала участь наша землячка, талановита, надзвичайно артистична та співуча велимчанка Ольга Савлук, яка своєю наполегливістю здійснила мрію дитинства – працює артисткою у Волинській обласній філармонії.

У політичній комедії «Слуга народу — 2» студія «Квартал 95» намагатиметься відповіс-ти у дотепній гумористичній формі, що зміниться в країні, якщо президентом стане звичайна людина з народу, вчитель історії Василь Голобородько. Чесна, принципова людина у владі — чи здатний він вижити у світі високого політикуму, подолати корупцію та всі перепони з боку олігархів і по-літичних опонентів? Чи існує рецепт «загального щастя»? Чи можна змінити існуючу систему і якою ціною? Як вводити реформи, не втративши довіри виборців? Як подолати випробування владою, спокуси і бажання «нарешті добре пожити» у власній родині?

— Олю, поділися враженнями та емоціями від зйомок із читачами районки? Яку пісню виконувала із колегами з Волинського державного академічного українського народного хору?

— Зйомки відбувалися в одному з київських ресторанів. Сюжет, для якого нас запросили, був досить цікавим. Міністр закордонних справ, роль грав Євген Кошовий, мав зустріч із закордонними міністрами за діловою вечерею, під час якої й співав наш хор. Куплет із пісні «Кура-чубатура» виконували після кожного тосту, кожної випитої склянки самогону, який підносили наші дівчата із балету. А коли вже всі міністри напилися, то пішли до жвавого танцю.

— Розкажи із власного досвіду, чи важка праця актора? Як ставилися до вас на знімальному майданчику?

— Робота актора дуже важка. Дванадцять годин на ногах, знімали в різних ракурсах, а пісню «Кура-чубатура» співали до двохсот разів. Коли тільки приїхали, то яке там ставлення до нас? Хор та й хор.

Але коли встановлювали звук у камері і всі вже сиділи за столом, а ми стояли за їхніми спинами та заспівали фрагмент із пісні, Євген Кошовий повернувся і захоплено вигукнув: «Я вас обожнюю!». Після його слів залунали гучні оплески присутніх. Усі, хто був поза кадром, а це гримери, помічники, знімали нас на мобільні телефони. Із акторами фотографувалися і ніхто не відмовлявся, не зазнавався, казали, що це для них велика честь. Жартували, робили компліменти. Загалом, зйомки були веселими.

— Олю, ти живеш та працюєш у Луцьку, а у рідне село Велимче часто навідуєшся?

— Не так часто, як би хотілося. У мене концерт за концертом. Гастролювали у Польщі, по східній Україні, Києві, Горішніх Плавнях, Миколаєві, Одесі… Та на свято села минулого року не могла не приїхати і не заспівати, бо дуже люблю своє село, поважаю наших щирих людей, нашу мову, традиції. Вдячна мамі, татові за хороше виховання, любов та підтримку. Восьмеро нас усіх дітей. Брат Микола живе у Львові, має синочка. Саша переїхав до Польщі. Сестра Наталя та брати Вася, Павло, Віталій, який ще навчається у школі, у Велимчі біля батьків. Щоправда, без болю та сліз не можу згадувати найменшенького братика Дмитрика, якого похоронили, — втопився. Це велика трагедія у нашій сім’ї, яка залишила у серцях рідних відбиток на все життя… За важкою сільською працею я вже й не плекала надії йти після закін-чення школи навчатися та розвивати свій талант далі. Тим більше, що ніхто із моїх рідних не співає і навіть близько не пов’язаний із мистецтвом. Тато Іван Оксентійович пропрацював усе життя у колишньому колгоспі механізатором, мама Марія Василівна – для мене в усьому приклад, «сильна», мудра жінка, домогосподарка, присвоїли їй почесне звання: «Мати-героїня», була депутатом районної ради.

Саме вона й наполягла, щоб я отримала вищу освіту. Правда, мама казала, щоб поступала у Володимир-Волинський педагогічний коледж на вихователя, де навчалися старший брат і сестра. Але я захотіла до Луцького педагогічного коледжу. Подала документи на вихователя та на вчителя музики, хоч толком і нот не знала. Поступила на вчителя музики і з Божої волі та завдяки своїй наполегливості навчалася. Брала активну участь у житті коледжу, була заступником голови та членом студентської ради. Нас навчали академічному співу, а я дуже сумувала за народними піснями, любов до яких мені прищепила ще в школі вчителька музики Ніна Калінчик, яку  поважаю, як людину, митця та педагога. Із шести років під її керівництвом виступала у зразковому дитячому фольклорно-етнографічному ансамблі «Золота криниця» і, можна сказати, жила на сцені. Ніна Григо-рівна вчила своїх вихованців проникати душею у народну пісню, у старовинні народні традиції, обряди та звичаї і ці скарби доносити людям. Було багато виступів за шкільні роки, виступали й у Палаці «Україна», де серед глядачів був навіть колишній президент Віктор Ющенко.

— Будучи студенткою, мабуть, виступала від коледжу?

— Бувало, що із студентами брали участь у концертах, співали народних пісень, і я поринала у дитинство. Була учасницею навчального хору «Музичні гобелени», керівник якого Юрій Мельник дав багато вагомих знань. Він зробив усе для того, щоб я повірила у себе, у те, що вмію співати і цьому можу навчити інших. На четвертому курсі була старос-тою партії в хорі і це для мене на той час було великою честю. Вважаю, що тільки завдяки бойовому характеру отримала вищу освіту, бо доля підносила неприємні сюр-приз за сюр-призом. Перед державним іспитом потрапила в аварію, та все ж з болями, зціпивши зуби, при-йшла його складати. Після випускного поїхала працювати у дитячий табір, де підзаробляла із третього курсу, бо потрібно було заплатити за диплом та гуртожиток. І там на одному із заходів на спортивному велосипеді скотилася із крутої гірки. За один місяць дві аварії. Це були для мене фізичні та душевні болі. До завершення табору, через численні синці була у за-критому одязі та темних окулярах. А далі просто не знала, що робити, куди подітися!? У селі залишатися не хотіла. Тож заробила на чорницях грошей і поїхала до Луцька.

— І відразу працевлаштувалася до Волинської обласної філармонії?

— О, ні, шлях був довгим, поки я зрозуміла, що треба всіма силами йти до поставленої мети. Пробувала себе у рекламному бізнесі, знаю, що таке офісна робота, та навіть працювала на заводі з виготовленя електричних бортових кабельних систем для автомобілів «Кромберг енд Шуберт». Важка фізична робота та нічні зміни мене вкрай ви-снажували. Я не витримувала і тому звільнилася та влаштувалася у караоке офіціантом. Там могла і пісню чути, поспілкуватися та поспівати. Доля звела мене знову із вчителем Василем Суворовим, від якого не раз мала підтримку та пораду. Він запропонував мені піти на прослуховування у Волинський державний хор. Я тоді все перевела на жарт: «Як? Я? Дівчина із села, яка не вміє толком співати? Там такий рівень!» Але він мене зумів переконати, і я подумала: «Була — не була!». Щоб менше нервувала, вчитель пішов зі мною. Я не вірила своєму щастю – художній керівник та головний диригент Олександр Стадник узяв мене на роботу артисткою хору! Хору, яким я захоплювалася ще із дитинства, бо під час одного з виступів із «Золотою криницею» вони співали фінальну пісню «Волинь моя!». І ці голоси були настільки чарівні, що я тоді не йняла віри, як так можна й співати! А тепер буду із ними на одній сцені! Мені було байдуже, яка зарплата, який графік. За тиждень вивчила репертуар та почала виступати на сцені. Отак, концерт за концертом, у двадцять два роки я дійшла до своєї мрії, а ще у хорі зустріла свою половинку, плануємо узаконити свої стосунки і жити разом.

Леся ГРІНЧУК