Це рядки з пісні «Ми на своїй землі» на слова нашого земляка, уродженця села Млинове Петра Семеновича Паливоди, яка звучить у прекрасному виконанні і на яку випадково натрапила в Інтернеті, піднімає бойовий і патріотичний дух українців і користується популярністю, як і всі його великі напрацювання.

Наш земляк Петро Паливода — український та есперантський поет, перекладач. У різні часи його твори, написані різними мовами: українською, есперанто, російською, німецькою, а також переклади з німецької, іспанської, есперанто та російської на українську, а також з української на есперанто та німецьку, друкувалися в газетах, часописах, альманахах, антологіях в Україні, Росії, Литві, Чехії, Словаччині, Швейцарії, Румунії, США, Австралії, Китаї, Коста-Риці, Польщі, Канаді, Туреччині, Хорватії, Кореї, Угорщині. І хоч живе Петро Семенович нині на Київщині, знаходить час і можливість навідатися до рідних на Ратнівщину. Не відмовив у спілкуванні кореспонденту районної газети і розповів про життя-буття та про свої напрацювання.
— Народився я в селі Млиновому, — розповідає Петро Паливода. — Моя мама, Наталія Назарівна, працювала вчителькою математики, приїхала на Волинь за направленням у 1949 році з Чернігівщини. Поважали її односельчани, а у засвіти рідна пішла дев’ять років тому. Батько, Семен Калістратович, працював у місцевому радгоспі, не стало його у 1970 році, коли я ходив у п’ятий клас. Я був найменшим у сім’ї. Старші брати мої Микола та Віталій, який проживав у Млиновому, на превеликий жаль, також уже пішли з життя.
Дуже рано навчився читати, хоча мене ніхто й не вчив. Учили старшого брата, а навчився я. У п’ять років уже читав бабусі «Кобзаря», тому завжди з гордістю кажу, що це найперша велика книжка, яку прочитав. Тоді ж записався у сільську бібліотеку. Пам’ятаю, бібліотекарка давала мені якісь прості книжечки з малюночками з мінімумом тексту. А я, в її присутності, швиденько їх читав і просив інші. А ще завжди згадую, що куди б мама не їздила, крім традиційних гостинців на кшталт цукерок чи печива, обов’язково привозила якусь книжку.
— А коли і як почали писати?
— Навчався в місцевій восьмирічці. Дуже любив футбол та книжки. Читав багато та хаотично. У 7-му класі вчитель української мови та літератури Юрій Григорович Дмитрук організував гурток юних дописувачів районної газети. Там були надруковані деякі мої нариси про кращих людей села. Також друкувалися мої кросворди в обласній молодіжній газеті (у районній їх не захотіли друкувати, бо не повірили, що склав їх семикласник). Найперший вірш написав ще в 6-му класі: вчителька російської мови Надія Олексіївна запропонувала на задані рими написати вірш про зиму. Таке завдання мені дуже припало до душі. А у 8-му класі вже відчув себе поетом, почав писати вірші російською та українською мовами, а також перекладати поетичні твори з української на російську. Їх назбирався цілий зошит, і я свою першу рукописну збірку назвав «Білі вітрила». Її показав лише своєму близькому товаришу і попередив про конфіденційність. Але вірші «пішли в народ». Звичайно, ті поезії були досить наївними, але тоді я вже дуже добре опанував техніку віршописання (поетичний розмір, римування і т. д.). Мені дуже приємно, що деякі з тих моїх віршів ще й досі пам’ятають мої однокласники та друзі. Декілька років тому був у мене в гостях друг дитинства і на моє здивування прочитав напам’ять мій вірш, який я зовсім забув. Або однокласниця не так давно по телефону цитувала мої вірші. Багато з них мені вже в пам’яті не відновити, але назавжди в ній залишаться написані колись рядки про рідну Волинь:
В які б краї я не пішов,
Куди не кине долі праща,
Та вічний шум твоїх дібров —
Для мене музика найкраща.
Середню школу закінчив у Кортелісах, там активно почав вивчати німецьку мову, став переможцем обласної олімпіади, а також самостійно вивчив міжнародну мову есперанто на заочних курсах в Уфі. Це, мабуть, і визначило мій подальший професійний шлях. Я вступив до Київського педінституту іноземних мов, де здобув кваліфікацію вчителя німецької та англійської мови, а також перекладача (гіда-перекладача). У студентські роки перекладав українською та російською вірші німецьких та англійських поетів, не дуже це афішуючи. З моїми перекладами деякі студенти ставали переможцями інститутських перекладацьких конкурсів. Писав вірші, слав у якісь газети та журнали, але отримував відповіді на кшталт що «сьогодення і проблеми молоді повинні бути в центрі уваги поета, тоді його творчість зможе зацікавити читача», чи щось подібне.
— Як же Ваша доля склалася після закінчення інституту?
— Після закінчення інституту був направлений учителем іноземної мови на Житомирщину. Тут, можливо, від самотності та часом відчаю я знову став поетом. Почав писати верлібри, бо й зараз вважаю, що це найвища форма поетичної творчості, оскільки в них не заховаєшся за віршовий розмір та рими. Послав їх у газету «Молодь України». Там керівником літературної студії був знаний нині поет Віктор Терен. Вірші йому сподобалися, і, як він повідомив, вони були рекомендовані до друку. Також він рекомендував мене для участі у загальноукраїнському семінарі молодих поетів в Ірпені. Це означало мою участь щонайменше в колективних збірках. Але далі справа загальмувала. І на це, як я гадаю, були досить вагомі на той час причини. Якраз перед цим я мав необережність написати в західнонімецький журнал «Bunte», що завалявся у мене ще із студентських часів (а капіталістичні журнали, як відомо, у нас легально не розповсюджувалися), і попросив прислати мені мій гороскоп (на цю тему там була досить цікава стаття). Лист мій туди, звичайно, не дійшов, натомість зі мною провів профілактичну бесіду співробітник добре відомої організації. До того ж тоді я активно листувався чи не з пів світом мовою есперанто (Японія, Бразилія, ФРН і т. д.), брав участь в есперантських міжнародних турнірах з шахів і т. п. Так що взяття мене на облік у КДБ автоматично перекреслювало мої будь-які сподівання друкуватися як поетові.

Після випадку з німецьким журналом і фактичної відмови мене друкувати, моє поетичне натхнення трохи згасло. Я зрозумів, що в Україні перспективи у мене невеликі, тим паче, що писав я верлібри, досить не-
звичні і модерні на той час форми (в одному часописі мені сказали: «Та це ж футуризм якийсь!»). Тоді я почав писати поезії мовою есперанто і друкуватися в есперантському журналі «Amikeco», що виходив у Прибалтиці. У 1982 році став лауреатом міжнародного поетичного конкурсу «Liro», що проводився в Калінінграді, Росія. Набагато пізніше, у 2004 році, оргкомітет цього конкурсу запропонував мені стати членом журі у категорії «Поезія», і я був ним до 2012 року. А потім настали інші часи… Мені стало неприємно бути членом журі конкурсу, що проводився в тій країні.
Після Житомирщини учителював у Чорнобильському районі, де й застала мене Чорнобильська катастрофа. Брав участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, зокрема вантажив пісок для гелікоптерів, які скидали його у пошкоджений реактор. Після аварії нас евакуювали в Макарівський район Київської області (до речі, село називалося Волинське, бо було збудоване будівельниками з Волинської області, вулиця теж називалася Волинська), там одружився, і ми переїхали в село Лебедівку Вишгородського району на Київщині, де живемо й зараз. Працював учителем іноземної мови, заступником директора школи з навчально-виховної роботи, потім перекладачем у деяких київських компаніях, зараз фрилансер.
Своїй доньці Оксані змалку теж читав поезію: і свою, і чужу, яку знав напам’ять. Вона не могла без цього заснути. Теж пише поетичні, а також прозові твори. Хоча зараз її поезія – це дві донечки, наші внучки. Соломійка в цьому році стала першокласницею однієї з київських шкіл, а Ладі скоро буде чотири. Оксана — викладачка англійської мови в Національному технічному університеті «Київський політехнічний інститут». Дружина Галина Миколаївна — український філолог. Вони — мої найперші читачі, літературні критики та порадники.
— Мовою есперанто друкувалися і друкуєтеся досить часто?
— Перелік країн, де публікувалися мої поезії чи переклади цією мовою, досить довгий: Україна, Росія, Литва, Чехія, Словаччина, Швейцарія, Румунія, США, Австралія, Китай, Коста-Рика, Польща, Канада, Туреччина, Південна Корея, Угорщина. Зокрема мої вірші побачили світ в органі есперантського ПЕН-Центру, найавторитетнішому літературному часописі мовою есперанто «Literatura Foiro” (Швейцарія), а переклади прози молодої письменниці Христини Козловської з Івано-Франківщини, з якою я багато співпрацюю, — у не менш солідному «Beletra Almanako», що виходить у видавництві «Mondial» (Нью-Йорк, США).
У Коста-Риці вийшла тримовна (мовою есперанто, іспанською та українською) дитяча книжка-розмальовка «Моня» письменника Ґідо Ернандеса Марина. Український переклад, на його прохання, зробив я. Ця книжка вийшла з присвятою моїй внучці Соломійці.
Часопис для незрячих мовою есперанто «Esperanta Ligilo» виходить у Чехії шрифтом Брайля. Там теж публікувалися мої оригінальні твори, а також переклади прози Христини Козловської.
Також я брав участь у цікавому проєкті румунської поетки Юлії Шиґмонд, яка видала три книжки. Кожна книжка складається лише з одного вірша, написаного нею на есперанто і перекладеного на багато іноземних мов. Українською, на її прохання, три вірші для трьох книжок переклав я.
Цікава історія вийшла з корейським есперантським часописом «TERanidO». Я туди надіслав декілька прозових творів Христини Козловської, перекладених мною на есперанто. Редактору так вони сподобалися, що він переклав мої переклади на корейську і зараз готує до видання цілу книжку. Так есперанто стало мостом-посередником між українською та корейською мовами.
Деякі вірші, перекладені мною на есперанто, набули широкого розголосу та публікувалися в есперантських часописах багатьох країн, наприклад, вірш Олександра Олеся «Пам’ятай!» був надрукований в Україні, Польщі, Чехії, США, звучав на Австралійському радіо.
— Петре Семеновичу, а коли почали друкуватися українською мовою?
— Активно почав друкуватися вже в 21-му столітті (часописи «Склянка Часу — Zeitglas» (Канів), «Дивослово», «Золота доба», «Захід-Схід», «ТекстOver» (Київ), низка загальноукраїнських, обласних та районних газет). А також „Антологія сучасної новеліс-
тики та лірики України”, збірник української поезії «Вілаґ почуттів», книги «100 на 100» найкращих віршів журналу «Склянка Часу — Zeitglas», «Чатує в століттях Чернеча гора», «Поетична топоніміка», альманахи «Житомир TEN», «Творче Поділля. Ювілей» (Хмельницький), куди я був запрошений, як почесний гість, де поруч з моїми українськими поміщені деякі з моїх давніх російськомовних віршів. Нещодавно вийшла книга «У пошуку альтернативи. Сучасна українська поезія», де теж чимало моїх поезій.
Мої німецькомовні вірші, а також переклади прози німецькою друкувалися в часописі «Склянка Часу — Zeitglas», а також у книжках «Aus zehn Jahren Zeitglas» та «Aus zwanzig Jahren Zeitglas». Неодноразово брав участь у передачах Вишгородського районного радіо та радіо «Голос Києва».
Друкувалися мої переклади з німецької, іспанської, есперанто та російської на українську, з есперанто на російську, а також з української на есперанто та німецьку. Зокрема це переклади поезії Лесі Українки, Олександра Олеся, Олекси Слісаренка, Дмитра Луценка та ін., українських народних пісень (з української на есперанто), поезії Білла Олда, Альберта Ґудгейра, Бальдура Раґнарссона, Мауро Нерві, Людвіка Заменгофа, Гільди Дресен, Віктора Садлера, Василя Єрошенка, Юлії Шиґмонд, Дюла Баґі та ін. (з есперанто на українську), Хуліана Марчени (з іспанської на українську), Мартіна Кірхгоффа (з німецької на українську), Тетяни Чернецької (з російської на українську) та прози Калле Кнійвіля (з есперанто на українську та російську), Ульриха Беккера, Ґідо Ернандеса Марина (з есперанто на українську), Антона Майзера, Манфреда Вельцеля (з німецької на українську), Христини Козловської (з української на есперанто та німецьку). До речі, мої поезії перекладалися та публікувалися німецькою, хорватською та італійською мовами.
Недавно в Луцьку побачили світ антологія есперантської поезії в перекладах українською, де моїх перекладів дуже багато, та збірка поезій Людвіка Заменгофа, творця есперанто, перекладених українською, де теж мій внесок досить вагомий.
— А які ще напрацювання хотіли б відзначити?
— Особливо я хотів би відзначити свою співпрацю з відомим шведським журналістом та дипломатом Калле Кнійвіля. Він спеціалізується на написанні книг про країни колишнього Радянського Союзу. Пише та видає їх одночасно трьома мовами: шведською, фінською та есперанто. Я брав участь у перекладі його книги «Крим наш. Повернення імперії» з есперанто на українську та займався її виданням, потім був одним з перекладачів та редактором ще однієї книги «Люди Путіна. Мовчазна більшість Росії». Обидві книги вийшли в київському видавництві «ТекстOver». Коли книгу про анексію Криму прочитали керівники Меджлісу кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв і Рефат Чубаров, вони попросили її також перекласти російською. Книга з передмовою Рефата Чубарова у моєму перекладі побачила світ цьогоріч у Луцькому видавництві «Надстир’я». Крім того, автор видав її в Росії в деяких незалежних Інтернет-виданнях.
— Розкажіть про свої перемоги та відзнаки.
— Лавреат міжнародного літературного конкурсу мовою есперанто (поезія) «Liro-1982», Калінінград, Росія (3-я премія), міжнародного літературного конкурсу мовою есперанто (поезія) «EKRA-2006», Разград, Болгарія (1-а премія), Українського літературного конкурсу «Рукомесло-2006», Київ (поезія - 3-я премія, переклад - 2-а премія), лавреат XVII Всеукраїнського фестивалю української сучасної естрадної пісні «Пісенний вернісаж-2006» (автор слів пісні-лавреата), переможець Всеукраїнського літературно-музичного конкурсу «Inspiro» в категоріях «Оригінальна поезія» та «Перекладна поезія» (Коломия, 2015 р.), переможець міжнародного поетичного конкурсу «Una ballata per l'Esperanto», (Мессіна, Італія, 2019 р.).
— Наскільки мені відомо, значне місце у Вашій творчості посідає співпраця з композиторами та співаками?
— Перший досвід був ще в студентські роки, коли хлопці під гітару співали пісні на мої вірші, потім на Житомирщині місцевий ВІА «Ритм» робив те саме. Але першою серйозною роботою набагато вищого рівня стала «Пісня про Лебедівку», написана разом з відомими українським композитором Валерієм Титаренком. У виконанні київського співака Юрія Кромбета вона стала лавреатом Всеукраїнського фестивалю сучасної естрадної пісні «Пісенний вернісаж», часто звучала по районному, обласному та українському радіо, на телебаченні, а також на концертах. Це стосується також пісні «Я знову з тобою, мій Києве» з музикою Титаренка, яку виконував заслужений артист України Юрій Рожков, а також виконує Юрій Кромбет. З Валерієм Титаренком ми створили цілу низку пісень, серед них «Я люблю, як колись», присвячену дружині. Виконують її Юрій Кромбет, а також лавреат міжнародних конкурсів Маркіян Свято. Відома також пісня «Осіння елегія», музику до якої написав Леонід Попернацький. Вона теж часто звучала у радіопередачах у виконанні заслуженого артиста України Павла Мрежука, зокрема двічі брала участь у передачі «Наша пісня року» на 1-й та 2-й програмі Українського радіо. Багато пісень зазвучало завдяки музиці та виконанню Юрія Кромбета, наприклад, «Рідна школа», «Небо у сльозах»,«Соломійка». Декілька пісень написано з відомим композитором Іваном Пустовим з Хмельницького, зокрема, «Ми на своїй землі», яка присвячена українським воїнам. Записали пісню дві співачки, солістки академічного ансамблю пісні та танцю «Козаки Поділля» Наталія Каськова та Олена Мишляковська. Цікаво, що текст цієї пісні був опублікований у десяти українських виданнях, у тому числі в газетах «Сільські вісті», «Україна молода», «Народна армія». До речі, у «Ратнівщині» теж. Не знаю, наскільки ці пісні популярні, але мої внучки майже всі знають напам’ять та наспівують. І для мене це, мабуть, найважливіше, бо це найвища оцінка.
— Напевно, і пісенна Ваша творчість не обходиться без есперанто?
— Відомий в есперантському світі дует зі Щвеції «Жомарт кай Наташа» записав українську народну пісню «Чом ти не прийшов?» у моєму перекладі на есперанто. Мною перекладені на есперанто та виконуються українськими есперантистами також пісні «Рідна мати моя» на слова Андрія Малишка та «Як тебе не любити, Києве мій» Дмитра Луценка. Спеціально для українського есперантського гурту «A.M.U.» мною були перекладені пісні «Плине кача» та «Ой летіли дикі гуси». Прем’єра мала відбутися у квітні цього року на есперантському конгресі в Ізраїлі, але через коронавірус вона перенесена на наступний рік. На запрошення відомого мецената з Коломиї Михайла Петріва я брав участь у проєкті «Коломия — наше місто». У його рамках знаменита пісня «Завітайте до нас в Коломию» була перекладена основними іноземними мовами. На есперанто переклав я. Була випущена спеціальна листівка з цим перекладом, а також він увійшов у святковий альбом, присвячений ювілею Коломиї. Есперантська версія була записана дитячим гуртом «Star Dream» з Коломиї під орудою Яни Василовської.
Минулого року я брав участь і переміг у міжнародному поетичному конкурсі, що проводився на Сицилії. Завданням конкурсу було написати вірш італійською мовою або на есперанто на тему миру між народами та всесвітньої гармонії. Мій вірш «Я вірю», написаний на есперанто, був перекладений італійською мовою. Його поклав на музику італійський композитор, диригент симфонічного оркестру у Флоренції Б’яджіо Ілаква. Восени минулого року я був запрошений в італійське місто Мессіна на Сицилії, де відбулася прем’єра цієї пісні у виконанні відомої оперної співачки Ромільди Манґравіті. Пізніше мій оригінальний текст цієї пісні на есперанто також поклав на музику та записав знаний французький співак ЙоМо (справжнє ім’я Жан-Марк Леклерк), який входить до книги рекордів Ґіннеса, бо виконує пісні 22-ма мовами світу.
— Дякую Вам, Петре Семеновичу, за розмову і бажаю довгих років при доброму здоров’ї та не меншому творчому натхненні.
Леся ГРІНЧУК