КРІЗЬ ПЕКЛО ВІЙНИ — ДО ЩАСТЯ

семенюк 1Андрій та Світлана Семенюки проживають у  Сільці. Андрій тут народився, виріс, звідси й пішов свою державу захищати. Пройшов крізь пекло війни й повернувся додому інвалідом.

А невдовзі одружився. І не на місцевій дівчині, яких добре знає, а  майже на незна-йомій Світлані  з Івано-Франківщини. Саме Світлана його підтримувала, коли був у зоні бойових дій, зігрівала словом, оберігала молитвою. І тоді, коли юнак отримав травму, коли заліковував рану, Світлана була поряд – дівчина неочікувано для Андрія приїхала у госпіталь. Саме тоді він відчув, що Світлана його доля.

ДВОХ БРАТІВ МАЛО ЩО НЕ В ОДИН ДЕНЬ – НА ВІЙНУ

Ще тоді, у 2014 році, у квітні, мобілізували до Збройних сил України Андрієвого брата — Сергія Семенюка. Залишив молодий чоловік дружину, троє малолітніх дітей і подався захищати свою державу. Він був у числі воїнів 51-ї бригади. Саме цій бригаді довелося першій відстоювати  незалежність своєї України й пройти крізь пекло.

Наприкінці липня Сергія звільнили з війська як багато-дітного батька. Та він і до сьогодні не має статусу учасника АТО, його немає навіть у списках частини, в якій служив… Але це інша історія.

Сергія мобілізували 3 квітня, а Андрія — через 2 дні. Але у Володимирі-Волинському, коли дізналися, що уже мобілізований брат, Андрія повернули додому.  Та час від часу викликали у військкомат й наказували, аби нікуди  не виїжджав. Андрій і не думав виїжджати, бо  завжди любив свою рідну землю і край, і добре усвідомлював, що це його земля, його батьків і предків споконвіків. Бути боягузом, зрадником – не дозволяла совість. І як тільки старшого брата звільнили з війська, 27 липня, Андрій відразу поповнив ряди Збройних сил України. Правда, його ще раз повертали додому: у військовому квиткові замість «мобілізований» поставили штам «демобілізований». Та, виправивши все, через день його знову покликали до війська. Саме на День незалежності України, 24 серпня, він попав у військову частину м. Яворів. А вже з жовтня у зоні бойових дій… Бойове хрещення прийняв, навіть не знаючи, де знаходиться і що діється…

— Ми як тільки приїхали на Луганщину, навіть не знали, де ми. І вже на другу ніч по нас як стали гатити, як стали гатити! Ми не знали, що робити, куди ховатися. Це вже потім командир сказав: «Хлопці, ми попали в зону бойових дій. Поменше  з сигаретами ходіть і голів не виставляйте, бо накриють раз-два». Богу дякувати, всі живі і майже здорові. Але на війні я отримав травму ноги — снаряди привалили, і маю інвалідність…

«МАМА ТІЛЬКИ НА РІЗДВО ДІЗНАЛАСЯ, ДЕ Я БУВ І ЧЕРЕЗ ЩО ПРОЙШОВ…»

—   Я, аби мама не нервувалась, менше переживала,  весь час говорив їй і іншим, окрім брата Сергія, що я на навчанні. А на Новорічно-Різдвяні свята приїхав додому у відпустку. Приїхав з товаришем із Закарпаття. Він і розказав, що нам довелося пережити, через що пройти. Мама після того заявила, що мене більше нікуди не пустить, що у погребі закриє… А як я міг залишитися вдома тоді, коли мої друзі там, на війні?! Війна дуже зближує людей, ми там, як одна  дружна-дружна родина. Ви знаєте, як дивитися смерті в очі? По одну сторону — смерть, по іншу – ми, і ми, солдати, як одне ціле…

Більше десяти місяців Андрій йшов дорогами війни…  Демобілізували  його у вересні 2015 року.

ЩОДНЯ ЧУВ ГОЛОС ЮНКИ, ЯКОЇ

НЕ ЗНАВ

Від долі не втечеш.  Одного розу друг Андрія спілкувався по телефону зі знайомою, зі Світланою. Чому тоді Андрієві захотілось з нею познайомитись, він не може сказати.  Захотілось і все. Але відразу не наважився зателефонувати їй. Через два місяці лише набрав номер телефону Світлани і почув її голос… Вони щодня спілкувались, знаходили спільну мову, зблизились, а з часом уже розуміли, що у думці живе лише Андрій, що у думці лише Світлана…

А коли Андрій потрапив у госпіталь, Світлана не могла втриматись вдома. Мама відмовляла її, аби не їхала, навіть сварила. Світлана… втекла. Сказала рідним, що їде до сестри, а сама подалася у госпіталь до незнайомого, але такого рідного Андрія.

— Привіт, Андрію, ти мене хочеш побачити? – у телефоні до болю рідний  голос Світлани.

— Хочу, але не можу, я в госпіталі.

— А вийти можеш?

— Можу!

— То вийди на вулицю…

Андрій вийшов і побачив… Світлану.  І, як каже він, як тільки побачив, зрозумів, що це його доля.

Через тиждень Світлана знову була в госпіталі. І вже тоді до Світланиних батьків вони поїхали обоє й просили благословення. Там, на Івано-Франківщині, й розписалися. А вінчалися вже тут, у Сільці, тут і весілля відгуляли.

Молодята пригадують, що батьки ніяк не могли сприйняти, що діти так швидко одружуються. І одні відговорювали, й інші, аби почекали, аби не спішили… Але що тут відкладати, якщо обоє розуміли, що народжені один для одного...

У Андрія та Світлани росте малесенький Остап, якому лише півроку. Ним втішаються не лише батьки, а й дідусь з бабусею. Щодо свекрухи, то Світлана говорить, що вона у неї найкраща. Правда, живуть вони окремо, бо Андрій ще раніше їздив на заробітки і зібрав трохи грошей та купив стареньку хатину, в якій і живе молоде подружжя. Свекруха є  і подругою, і порадницею. А ще Світлана відзначає, що тут, у нас, на Ратнівщині, у Сільці,  дуже добрі люди. Тож не дуже і сумує за своєю Івано-Франківщиною. Тут вона прижилася, її сім’я, тут власний дім і господарство. Хоч у житті всяко буває, бувають різні закиди долі, та  вона відзначає, що щаслива. Вона любить і вона любима...

Валентина БОРЗОВЕЦЬ

 

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>