Ще п'ять років назад Юля Боговід (тепер Вакуліч) з Річиці навіть й подумати не могла, що стане громадянкою США. Звичайнісінька дівчинка з села, яка народилася у хорошій багатодітній сім'ї і звикла важко працювати, вирізнялася з-поміж інших хіба що вродою, привітністю й доброю вдачею. Мама Оля дуже любила дівча, бо ж найменша, і твердо вирішила: Юля залишиться з нею, буде розрадою її старості. Та доля, вона ж така, вирішила інакше. Чи то, швидше за все, Бог підготував зовсім іншу стежину.

Життя Юлі змінив телефонний дзвінок. Він пролунав серед ночі. Номер не визначився. Втомлена після городів дівчина не одразу наважилась підняти слухавку. Завжди так і було: якщо хтось і телефонував так пізно, вона ніколи не говорила. Чому відповіла цього разу — й сама не розуміла.

— Привіт! Як справи? Давай з тобою познайомимося! — пролунав у слухавці чоловічий голос.

— Лягай спати. Завтра набереш, — пробурмотіла спросоння. — Зараз ніч.

— Я знаю, що ніч. Але я дуже хочу познайомитися, — наполягав незнайомець. І, можливо, саме ця наполегливість додала сил обом не одразу обірвати розмову. Хлопець представився Вадимом і сказав, що він з Америки. Юля ж пожартувала, що вона з Німеччини і все ж поспішила попрощатися. Через два дні дзвінок пролунав знову. Вадим розказував про себе, про те, чим займається. Юля також, не криючись, розповідала чистісіньку правду про своє велике господарство і тяжку працю, але при цьому не вірила жодному слову Вадима. Адже, неймовірним було ще й те, що він, як і вона, ходив у церкву євангельських християн баптистів. А на запитання, де ж він узяв номер Юлі, відповів, що раніше спілкувався з українкою і вкінці її номера змінив одну цифру. І цей змінений номер виявився номером Юлі.

Їхнє спілкування усе продовжувалося, та дівчина не знала, як же викрити брехню Вадима. Навіть пішла до односельчанки Олі, яка досконало знає англійську, щоб та написала їй кілька елементарних питань, які можна поставити «псевдо-американцю». Юля навіть записала на папері, як їх правильно вимовляти, і чекала дзвінок. Та цього разу хлопець подзвонив з номеру, який визначився, і Юля вирішила перевірити його інакше. Вона зателефонувала до свого мобільного оператора. І там їй підтвердили: їй телефонують із США.

Так вони спілкувалися півроку. Юля саме була на заробітках в Києві, коли Вадим запропонував обмінятися фотографіями. Але, оскільки у дівчини тоді ще не було можливості скинути фото по Інтернету, вирішили вислати один одному листи. Юля дала річицьку адресу. А листа їй мали передати в Київ. Та лист відкрила мама. Побачила фото та листівку, і одразу набрала Юлі. Юля маму насварила, мовляв, хто дав право відкривати лист, але при цьому запевнила, що це просто фото, яке нічого не значить.

Але, коли лист, нарешті, потрапив у Київ, то Юля відчула, що фото таки щось означає для неї. Це не було кохання з першого погляду, але Вадим сподобався. Як потім зізнався хлопець, то сам він чекав побачити на фото справжнісіньку затруджену селянку в хустинці. Бо таким він бачив село, в якому ніколи в житті не був. З Луцька батьки Вадима, Світлана і Леонід, виїхали, коли йому було п'ять років. До Америки їх забрала старша донька Алла. Тому хлопець навіть не уявляв життя у селі.

Захопленість дівчиною з України не могли не помітити батьки. Але, оскільки Вадим був єдиним сином в сім'ї, вони не могли допустити неправильного вибору. Леонід знайшов номер до свого колишнього колеги Степана з Ратного, з яким працював, і попросив дізнатися, чи дійсно існує в Річиці дівчина з таким ім'ям і прізвищем. А ще більше чоловіка цікавило, чи вона справді віруюча. Та за збігом обставин оцей Степан виявився ще й родичем Боговідів. Тому одразу запевнив: така є, справді віруюча і більше того — з хорошої сім'ї.

Отож, перепон для зустрічі більше не було. Вона відбулася в Ратному. Вадим з батьками приїхали до Луцька і він одразу наполіг на зустрічі. Вирішили побачитися на нейтральній території. Як пригадує Юля, сама дивувалась, як же це її серце не вирвалось з грудей від хвилювання. Вадим хвилювався не менше. Але, яким же було здивування й розчарування дівчини, коли Вадим на побачення прийшов з батьками. А він обійняв її і одразу з ними познайомив. Світлана і Леонід не менше за сина хотіли побачити Юлю, тому приїхали з ним. Та, коли сказали, що залишають пару, Юля запросила всіх в Річицю. Погодилися не одразу, та все ж поїхали.

Село іноземним гостям сподобалося дуже. Вони невгамовно фотографували кури, будинки, природу. Юля ж і Вадим гуляли біля озера. Потім хлопець приїхав знову. Цього разу Юля запропонувала відвідати їхню церкву. Третя їхня зустріч тривала аж тиждень. Вадим запросив у дитячий табір в одному з сіл Волині, який організувала група з Америки. Проте там часу на побачення практично не було: Юля і Вадим мали по групі дітей, тому були обоє дуже зайняті.

Останнє побачення було у Луцьку. Хлопець завів Юлю в ювелірний магазин і подарував ланцюжок та кулон-сердечко. Було багато гарних слів. Вадим казав, що Юля йому дуже подобається, засипав її комп-ліментами. Він теж їй подобався. Дівчина рівняла його з хлопцями з Річиці, і бачила сто і одну причину спілкуватися з ним далі, бо Вадим вирізнявся тим, що був дуже вихований.

Отак і попрощалися. Їх знову розділили тисячі кілометрів. Юлю гріла думка: він подзвонить, бо він прилітав до неї і заради неї. І Вадим постійно телефонував. А якось запитав:

— То, які у тебе плани? Якщо ти погодишся, то я тебе заберу.

Вона погодилась. Але забрати Юлю Вадим зміг тільки через рік. Бо довго робилися документи, потім були в Річиці заручини, а через два тижні — весілля в Ратному.

— Було дуже важко їхати, не знаючи куди. Було «не по собі». Ми всі плакали, — розповідає Юля.

Звісно, дівчині було важко й лячно. Нестерпно було батькам і всім братам, і сестрам. А їх у Юлі немало.

У місті Сакраменто (штат Каліфорнія) нова родина зустріла Юлю шикарно. Було багато квітів, щирості і посмішок. Згодом там відгуляли ще одне весілля.

Життя дівчини докорінно змінилося. Батьки чоловіка неймовірно хороші, а сам чоловік носить на руках. Юля ще ні на мить не пошкодувала про свій вибір. Вона народила Крістіну-Анну, якій у січні наступного року виповниться чотири рочки. Американська дівчинка говорить українською, хоча багато знає і англійської, бо ж щодня чує дві мови. А інколи її речення складаються з двох мов, каже мама.

— Я ніде не працюю, — говорить Юля, — виховую доньку. Готую вдома супи і борщики — батьки люблять. А от Вадим звик до гамбургерів і піци.

Юля знайшла там собі подругу зі Львова. Має й інших друзів. З рідними щодня спілкується в Інтернеті, але й щороку прилітає додому.

Дівчина має власний автомобіль. Спочатку Вадим подарував один, а нещодавно — інший. Як зізнається Юля, дуже дорогущий. Каже, що живе у своє задоволення. Щовихідних вона з чоловіком і друзями кудись їздять відпочивати. Перша подорож була на Гаваї. Правда, це був весільний подарунок сестри чоловіка. Була в Мексиці, Лас-Вегасі, часто їздять до океану.

— Якщо в Сакраменто — літо, а нам хочеться зими, ми їдемо в зиму, якщо зима — в літо, — каже Юля.

Як розповідає співрозмовниця, життя в Америці найбільш відрізняється від життя в Україні тим, що тут, в першу чергу, закони писані для всіх.

— Якщо, до прикладу, «даішник» зупиняє машину за порушення правил дорожнього руху, то він не дивиться, якого рангу перед ним людина, — розповідає Юля, — це правопорушник — і все. У лікарнях не чекають, доки ти знайдеш гроші на лікування — тебе просто лікують. Потім на пошту приходить рахунок. В Америці немає бідних чи багатих — тут усі рівні. А ще ніхто нікому не грубіянить, усі завжди з посмішкою і привітні.

Зараз Юля з донечкою в Річиці. Приїхали на кілька місяців до мами і рідних.

Розповідає мені історію свого кохання і посміхається. Щаслива? Так.

І чим не Попелюшка?

Віка Вегера-Абрамович