Про сім’ю переселенців  Ольги та Гаврила Рибалків, які три роки тому поселилися у Бродах, можна писати на різну тему: переселенці, багато-дітна сім’я, господар — пасічник і садовод та ще й мануальний терапевт, хоча за фахом він — електрогазозварник. До того ж сім’я Рибалок ще й бідова, у них серед одинадцяти дітей дві донечки — інваліди,  однієї з яких ростять і виховують внучку.

Девіз життя Рибалок: «Хочеш, щоб тобі жилося добре, – роби добро іншим».  Так і живуть з добром, де б не були. І добро отримують від інших…

ПЕРЕСЕЛИЛИСЬ НА ЗЕМЛЮ

СВОЇХ ПРЕДКІВ…                                                                                                                                                                     

Ольга Яківна народилася у Росії, у Ростовській області. Там проживає батько, Яків Олександрович Ятчук, який  виїхав з України, з Бродів,  майже шістдесят років тому в пошуках, де заробити на прожиття, проживає  і частина її рідні,  адже мама – росіянка.  Інша частина  родичів  мешкає у Бродах. Велика частина, адже дід мав  дванадцять братів та сестер, які пустили свої широкі гілки роду і  не лише у своєму селі. Ольга ж разом із сім’єю проживала у Краматорську на Донеччині.  Жили, господарювали, одинадцять синів та дочок народили і вже шестеро онуків діждалися. Та в одну годину все перевернулось, все прекрасне перекреслила неоголошена війна. І, шукаючи порятунку від смерті, опинилися Рибалки як переселенці насамперед в Одесі, у тимчасовому помешканні, а у жовтні 2014 року – у Бродах.

— Три роки тому я приїхала у Броди до дядька Адама Олександровича Ятчука,  на його похорон, — розповідає Ольга Яківна. – Поки й живий він був, декілька разів приїжджала на батьківщину свого батька. А тоді у нас, на Донеччині, уже була війна. У Бродах нам запропонували хату для проживання,  і ми вирішити перебратися  й  оселитися тут. Спершу жили на квартирі у хаті-пустці,  поки цю, де живемо зараз, добудували, переобладнали, хоча ще й не завершили повністю будівельні роботи. Відразу взяли місця під будівництво, адже не знали, як довго триватиме війна. А сім’я велика, треба якось жити, думати, як заробити копійчину, щоб прогодувати всіх. Будуватися планували сини,  Андрій навіть блоки закупив, та у пошуках роботи він розчарувався і повернувся додому. Він електрик, має хорошу роботу на Донеччині – проводить Інтернет-зв’язок.

Разом з батьками на Ратнівщину приїхали три сини, два з яких повернулися назад, чотири донечки, дві з яких  інваліди І та ІІ груп,  малесенька внучка Даринка. Сім’я, приїхавши у Броди, відразу стала господарювати, хоч господар і інсульт переніс, і інфаркт... Із собою бусом привезли все, що можна було привезти, навіть дві кози. А вже поїздом, як не дивно, — бджоли.

—   Бус у нас старенький, у Києві вийшов із ладу, — розповідає Гаврило Петрович. — На станції ремонту, коли дізналися, що ми біженці, відремонтували його безкоштовно. А у Бродах люди допомагали і хату добудовувати, і з усім іншим, але, як кажуть, вдома найкраще. Бо вдома все обжите, і роботу мав, а тут також зіткнувся з проблемою, куди влаштуватись, хоч і маю непогану спеціальність — електрогазозварник.

Там, у Краматорську, залишились сини  Рибалків із сім’ями, один з них, Тарас, живе у батьківській хаті. На щастя, хата вціліла, але були  часи, як розповідає Ольга Яківна, що боялись навіть з будинку вийти, собаці їсти несли з оглядкою, пригинаючись…

Тоді, у 2014 році, багато хто покидав свої обжиті гнізда і виїжджав хто куди міг. Багато людей постраждало, чимало і загинуло, а смерті боїться кожен… Але Тарас Рибалка не захотів зриватися з місця і залишився зі словами: уб’ють – то уб’ють… Богу дякувати, із сім’ї Рибалок всі живі.

Потроху Ольга та Гаврило обжилися і у Бродах, займалися господарством, розвели пасіку, посадили садок… А ще Гаврило Петрович прославився в окрузі  тим, що вміє вправляти животи – цьому навчила його жінчина бабуся, а життя заставило спрактикувати на собі, на своїй сім’ї, потім, пройшовши курс масажиста, став допомагати іншим.

БДЖОЛИ ЇХАЛИ В БРОДИ

ПОЇЗДОМ

Здивувалась, почувши, що Гаврило Петрович бджоли перевозив поїздом. Розпо-відав, що в купе пасажирка все дивувалась, що то за шум, що поїзд заправляють пос-тійно. А він тоді зізнався, що то бджоли у коробках гудуть. Вона, почувши таку інформацію, мало що з вагона не вибігла. А потім, зрозумівши, що ніякої небезпеки немає, навіть гладила їх.

— Я перевозив бджіл у коробках, спе-ціально обладнавши їх. Зверху решітка, я скропив її водою, аби попили, погладив їх, а вона й собі. Ну, думаю, щоб хоч задом не обернулась бджола, щоб не вкусила… Бо тоді вже точно з поїзда вискочить… А провідниця переживала, аби не вилетіли, довелось заспокоювати, що все буде добре.

Гаврило Петрович бджолярем став випадково. Одному пасічнику надав послуги з газоелектрозварювання, а він віддячив бджолами, хоч і як Рибалка віднікувався від них, мотивуючи, що йому є біля кого ходити: діти, корова, свині, гуси, кози і так далі. Тепер він шкодує, чому раніше не займався бджільництвом. Без бджіл не уявляє свого життя. І навіть їхні укуси сприймає як  бджолотерапію на відміну від дружини, у якої на укуси — алергія.

А САД У КРАМАТОРСЬК ВІДПРАВИЛИ… НОВОЮ ПОШТОЮ

Спілкуватись з Рибалками одне задоволення. У Гаврила Петровича за декілька хвилин пройшла маленьку школу садівника. Він неабиякий ентузіаст цієї справи. Де що побачить – посадить, прищепить. На одній дичці щеплює по декілька сортів, але навчає, що ранні сорти до ранніх потрібно прищеплювати, пізні – до пізніх. І вже не одному бродівчанину розповідав про своє вміння і показував на прикладі, як правильно прищепити, як виростити сад.

— У вас не вміють займатися садівництвом, — говорить Гаврило Рибалка. -  Хіба це яблуні, хіба це груші? Щоб зірвати плоди з них, потрібно спеціальний автомобіль служби надзвичайних ситуацій викликати. Чому не обрізаєте, чому не формуєте змалечку хорошу яблуню? Дивує, фрукти вирощуєте і все свиням, коровам віддаєте. А в нас на цілу зиму вистачає, закладаємо багато ящиків із фруктами і дітям вже є чим ласувати.

У Бродах Рибалка  встиг і сад посадити, і уже… викопати його. Молоденькі саджанці відправили у Краматорськ мішками. А думали-то у Бродах всерйоз зайнятися садівництвом.

— Ми  там у селі купили хату, а біля неї з гектар землі маємо, тож уже там  наш садок буде рости. Бродівські груші та яблуні, які відправили осінню,  вже зацвіли.

Попросила Гаврила Петровича розповісти дещо про садівництво. Ось, може, візьмете до уваги:

l  Сад обрізати варто зимою при теплій погоді. Все, що проростає впоперек дерева, всередину – обрізайте. Обов’язково потрібно верхи яблунь та груш підрізати, аби не були досить високими. Інакше, не обрізавши їх, плоди будуть значно меншими та  і зірвати їх — проблема.

l  Груші, яблуні і все інше потрібно прищеплювати на корені, чим ближче до коріння – тим менше мороки потім, коли проростатиме дичка.

l  Збирати яблука слід обережно, не торкаючись їх руками. Можна у  паперових рукавицях, акуратно, не здушуючи, і класти їх у ящики, перестеляючи рядки яблук соломою. Класти яблуко слід хвостиком доверху. А зберігати потрібно у погребі окремо від картоплі та від будь-якої засолки, можна і на горищі, якщо дозволяє зимова температура.

l  Виноград можна зберігати до паски. Акуратно, не торкаючись, зрізати грона – можна наткнути їх на шпицю і тоді зрізувати, а зріз потрібно замочити у розплавленому воскові. Грона, не торкаючись їх, на тій же шпиці і підвішуємо у погребі для овочів.

l  Розводимо виноград. Десь у січні при тихій, теплій погоді зрізуємо виноградну лозу, на якій  залишаємо 3-4 бруньки, верхню частину вмочуємо у   віск, і у підвал. А вже наприкінці лютого кладемо його у посудину і засипаємо землею, залишивши одну бруньку зверху. Так і садити, ранньою весною, щоб три бруньки було у землі, одна зверху. Але між бруньками перед посадкою слід пошкребти гіллячку, знявши кору – на цих ранах лоза пускає коріння. Прикопувати саджанці варто під нахилом  30 градусів, і обов’язково поливати їх.

…І ПОВЕРТАЮТЬСЯ НАЗАД,

НА ДОНЕЧЧИНУ

Коли розмовляла з Рибалками про те, як переселились, як думали далі жити у нас, на Ратнівщині, звістка про те, що надумали назад, додому, повертатися, вразила. Як? Чому?

— Поїдемо слідом за дітьми, — відповіла господиня. -  Дочка Іда закінчила школу і поступає у Краматорську, менша дочка Суламіта також заявила, що після школи поїде додому, і син Давид після  закінчення 9 класів буде поступати вдома, на Донеччині. А нам, батькам, що залишається робити? З двома інвалідами і маленькою внучкою! Поїдемо туди, де діти. Нам самим не впоратись. Одна дочка Маргарита прикута до ліжка, паралізована. Більше трьох років тому  її побили,  вона інвалід І групи. Все чує, розуміє, але говорити не може і їсти добре не може – навіть язик паралізований… Інша дочка Олена має діагноз роз-сіяний склероз, який проявився після пологів і прогресує… Біда. Вона навіть поїсти сама не може.  Внучці чотири роки – вона на наших плечах. Що ми самі можемо зробити? Тут без хазяйства не прожити, без допомоги дітей. Там у чоловіка хоч якась робота буде. А тут немає ніякої, хоч і здоров’я уже не те, часто бувають провали пам’яті.

Поцікавилась, чи не шкода знову покидати обжите місце?

— Ні, не шкода. Ось взяти хоча би такий факт: Олену возила до лікаря, зуба рвати, то додому ледь добралися…  А там місто, все на місці. Дівчатам тут важче. Там друзі, знайомі, подруги і однокласники, які знають їх здоровими, знають їх такими, якими були, – провідували,  розповідали, пригадували…  А тут вони одні. І тут їх знають неповноцінними — їм важко і сумно.  Ніхто не приходить і не провідує.

Р.S. Коли вже матеріал верстався, нам стало відомо, що сім’я переселенців Рибалок поїхала назад, додому, на Донеччину, з надією, що все буде добре.

Хай все буде добре!

Валентина БОРЗОВЕЦЬ