Ціле півстоліття відділяє нас від того часу, коли ми закінчили школу в селі Велимче. Для Всесвіту — це мить, а для окремих півстолітніх людських життів є досвід з великими нашаруваннями сонячних та хмарних або навіть і дощових миттєвостей, які складаються в пласт історії нашого села та й в цілому України-неньки. На цьому піввіковому шляху ми мали зустріч з життєвими викликами успіхів і невдач, розчарувань і надій, падіння і підняття заради досягнення заданої в дитинстві мети або скорегованої висоти її планки. Підвалини цієї мети закладені з дитинства генами батьків, які розбуджені й сформовані в шлях або мету майбутнього нашими вчителями, наставниками в школі. Адже батькам було ніколи нас виховувати, окрім як до сільської праці. Їм задарма довелося від зорі до зорі працювати в колгоспах за трудодні. І щоб швидше досягти «світлого майбутнього», для наших мам декретна відпустка тривала всього три дні. Зате на краю полів, на яких працювали наші мами, в колисках чекали на свої порції материнського молока ми, наші сестри і брати — майбутні будівники комунізму. З ранньої весни до холодної осені 1950 р. «підріс» мій менший брат Михайло, який на краю поля запасся силами, щоб випасти з плетеної з лози колиски, застудитися і через добу відійти у вічність.

Туга за ріднею землею з історією наших пращурів кликала нас до неї фізично, а більше через життєві обставини — у помислах. І, мабуть, не стільки ностальгія манить нас до землі, де зарита наша пуповина. Звідси, з поліських бідних піщаних земель, які після неодноразових осушень за часів царату, панської Польщі і «Совєтів», з боліт, очерету і лози вийшли ми — нащадки наших предків, та скинули або навіть не приміряли на ноги личаки й взули чоботи або туфлі. Головне — ми на цій землі пам'ятаємо себе малечею, юними й амбітними. Ця ностальгія, наприклад, повернула нашу сім'ю назад у рідне село із села Замшани, куди у 1951 р. батько трактором перетягнув нашу хату, як важке рішення після неодноразових знущань місцевих комуністів (розбивали піч, зривали кулі солом'яного даху, забрали і спалили клуню) через впертість з братом Олександром не записуватися до місцевого колгоспу. Хоч на старості років це рішення батько пояснював наказом нашої баби Дарки на смертному одрі — берегти братів, сестер та їхніх дітей. Одним пунктом виконання цього наказу було рішення батька уступити хату майбутньому зятю брата Олександра, в якого кохання до нашої двоюрідної сестри Марії закінчувалося межами села Замшани.

Школа була нам другим домом, а вчителі формували нас як громадян країни на критеріях поваги до старших. Я думаю, що важко було навчати дітей, яким доводилося з малих років допомагати батькам по господарству і нерідко не ходити до школи. Відсутній був також успішний орієнтир — за історії школи з царських та польських часів грамотні земляки після 2-5 років навчання залишалися в селі такими ж бідними з низькими доходами, розміри яких успішно рахували й безграмотні сусіди. Навчання в інститутах в дитинстві здавалося недосяжним навіть у мріях. У таких умовах непридатними були методи навчання великих педагогів А. Макаренка, В. Сухомлинського — провісників трудового виховання з батьківським авторитетом, адже повні збіжжям комори та наповнене сіном горище для корови, як упередження холодного і голодного зимування, цінувалися більше, ніж п'ятірки з шкільних предметів.

Поки ми босоніж вперемішку між працею дома і гулянням на вулиці бігали до школи, народи світу навчалися, щоб не потрапляти в сіті омани, про які нагадував ще за 500 років до н.е. великий китайський філософ і мудрець життя Конфуцій: «Коли прагнуть до людяності, але не хочуть вчитися, то ця помилка призводить до дурості; коли прагнуть проявити свій розум, але не хочуть вчитися, то ця помилка веде до зухвалості; коли прагнуть бути правдивими, але не хочуть вчитися, то ця помилка приносить шкоду; коли прагнуть до прямоти, але не хочуть вчитися, то ця помилка призводить до грубості; коли прагнуть бути відважними, але не хочуть вчитися, то ця помилка призводить до смути; коли прагнуть до незламності, але не хочуть вчитися, то ця помилка призводить до нерозсудливості». І далі: «Три дороги ведуть до знання: дорога роздуму — це дорога найблагородніша, дорога наслідування — це дорога найлегша, і дорога досвіду — ця дорога найгіркіша».

Шкільне виховання в середовищі інформаційного голоду — відсутності газет, телевізорів, а радіо лише проводило зранку «фіззарядку по порядку» з подальшим переліком успіхів у комуністичному змаганні, — приносило свої плоди в основному відповідно до впливу якостей наших вчителів — їхньої моральності, чесності, доброти, порядності і любові до своєї нелегкої праці. Тому наші майбутні життєві дороги досвіду формувалися на фундаменті доріг роздумів і наслідування, до чого нас привчали наші шкільні наставники. Нам зараз, сивочолим випускникам 50 — річної давності, вже не змінити своєї дороги життя, але як ми її знаходили і як в цьому нам допомогли педагоги, варто поділитися. І в першу чергу для того, щоб низько вклонитися й подякувати нашим терпеливим учителям, які на фініші життя кинуті напризволяще в роки реформування країни, за їх неоціненну кропітку працю у вихованні не «гвинтів», а патріотів суспільства, а ще більше з вдячністю згадати тих, які відійшли у вічність.

Я думаю, що наші вчителі не читали педагогіч-них канонів, які проповідувалися капіталістичними філософами, мудрецями, педагогами, такими як Френсіс Бекон, Джон Локк, Філіп Честерфільд та ін. Опубліковані більше 200 років тому 77 листів останнього до сина визнані бестселером, перевидавалися різними мовами країн світу, як педагогічні канони з виховання національної молоді та еліти націй, і в першу чергу за рахунок розвитку аналітичних здібностей, мислення, самостійного прийняття рішень і т.д. Всього того, що називається одним словом: «думати». Керманичі колишнього СРСР праці цих мудрих особистостей визнали непотрібними. Для будівників комунізму достатньо навчати грамотності, а думки відволікають від плідної праці.

Але саме думати нас у школі навчали. І дуже добре. У нашому віці здається, що життя пролетіло дуже швидко, залежно від щільності подій або ж навіть їх карколомних перебігів, які пам'ятаєш від дня свого народження. Найбільш закарбовані позитивні й негативні події далекого дитинства, шкільних років, які були вкрапленнями у формуванні наших характерів, типів поведінки і найбільше — у ставленні до ситуацій, де необ-хідно приймати якісь доленосні рішення. Окремі наші долі, випускників 1966 року, зіткані з різних лоскотів щастя, радості, сумніву, страждання, успіхів тощо, підвалини якої закладені саме в школі з її чергуванням — від падіння до відродження з попелу.

У п'ятому класі мене, вільного школяра з вільним відвідуванням уроків і майже двієчника, зупинив Василь Олексійович Лісайчук — учитель математики: «Хтось пускає тебе на уроки? Не може бути, щоб старша сестра вчилася на п'ятір-ки, а ти неук? Приходь на урок математики і слухай, коли я пояснюю. За бажання гуляти — виходь без шуму і шелесту. Домовилися?» Я був шокований. Ніхто до цього зі мною так не розмовляв. Це було для мене потрясінням. Через два тижні, можливо, авансом, я з Грицем Бурком був уже на математичній олімпіаді в м. Ратне. Задачі за 3-4 клас задавалися мені додатково. За невирішену ніким в класі задачу одержував двійку: «Калінчик може її розв'язати. Вона ж залишається за тобою». Так я міг одержати по декілька двійок за одну і ту ж задачу. Але я неймовірно гордився двійками Василя Олексійовича — тільки у такий спосіб одержував. У журналі з предмету математика у мене були лише п'ятірки і двійки.

Я сам навчався в 3-х школах: в с. Замшани (1-й клас), в с. Велимче і 8-й клас закінчував у Росії, де в лютому не доїхав на районну олімпіаду з математики (перемело снігом дороги). Приходив на уроки математики своїх дітей — сина і доньки у звичних і математичних школах м. Борисполя і Києва. Навчали у 5-6 класах прекрасно, але не всіх. Третина не вписувалася у ритм навчання і відставала назавжди від інших. У математичних класах (7-11 класи) — навчали всіх. В.О.Лісайчук був неймовірних педагог — він з різними примовками включав у процес навчання весь клас. За швидке вирішення, за саму ідею вирішення задачі можна було одержати п'ятірку і не одну. Й одночасно двійку. Якщо ж поспішив одержати п'ятірку за неправильну ідею, одержуєш від нього затяжний у звучанні приспів: «Здоровенний осел із здоровенними вухами», підходив, великі пальці рук тримав вгорі над вухами, розчепірені пальці підіймалися на головою з рідким волоссям, зачесаним догори, і легенько скуб за вухо. Був регіт, але всі були включені в процес мислення, і кожен робив вибір — одержуєш п'ятірку чи вкотре поскубуть тебе за вухо. Пам'ять напружувалася, і так  до кінця уроку. Розумова робота викликала в кожного якісь емоції: писк, ойк і т.д. Як не як, а п'ятірку можеш одержати за лічені хвилини та ще похвалу. Вчитель весь час пояснював різні способи, можливі комбінації у вирішенні задач. Руки в крейді, штани весь час підтягував ліктями і в такій позі розвертався від дошки до класу й суворо говорив: «Не шелестіть!». Якщо не помагало, вираховував найбільш активного, й примовляв: «Вухань, не шелести. Як далі вирішувати задачу? Який інший метод?» Коли немає, що сказати, продовжував: «Неси сюди своє здоровенне вушило. Не слідкуєш за моєю думкою?» Серце завмирало не від страху, а від того, що зі скубом вуха ти знову можеш не вписатися в русло його підказок до вирішення чергової задачі. З гордістю за Вчителя з великої літери можу сказати, що не можу згадати, хто в класі погано знав математику, але згадую вже в інституті тих із студентів, які її зовсім не знали.

Але цій талановитій людині за збігом різних обставин не так лягли карти долі. Було заведено: вчителі на вході в школу за графіком чергували до початку уроків і тих учнів, хто спізнився, заставляли бігти коло — від школи до дороги на с. Видраниця і іншою паралельною дорогою повертатися знову до входу в центральне приміщення школи. Так трапилося, що старша від мене на рік учениця спізнилася і після виконання цього пробігу померла. Вона запам'яталася тим, що була єдиною з великим білим бантом на всю школу. Зараз це типове явище — у школі на уроках фізкультури неодноразово траплялися смертельні випадки. Тоді це була трагедія для майбутнього такого талановитого вчителя.

Взагалі селові Велимче везло на справжніх педагогів. Згадую вже початок навчання в 10-му класі. Фізику приїхав викладати Орест Вікторович, який вчив нас всього одну чверть, а після — призвали в армію. Не знаю, на скільки виграла безпека країни (він ще був першорозрядник з вільної боротьби,  з нами ходив до річки боротися і мав план з очерету зробити для нас плетені мати), але ми втратили талановитого педагога. Перший урок розпочався таким чином: заходить в клас спортсмен, як зараз говорять — «качок», привітався, взяв крейду в руки і розпочав біля дошки. «Якщо якесь тіло перенести з нескінченності до точки А, то буде виконана відповідна робота…» і т.д. Я сидів заворожений словами і реченням зі згадкою про нескінченність, а в моїй голові, як в Остапа Бендера, стали виникати різні фантазії про нескінченність, і виявляється, є людина, яка з допомогою формул може все це описати. Потім він з нами (бажаючими) проводив заняття з вищої фізики. Все скінчилося з призовом його в армію. До нього у 7-9 класах фізику вів Володимир Павлович. В кабінеті фізики він з нами (я і мої друзі Олег Приймачук та Микола Півень) розробляв різні схеми приймачів на детекторній, а потім ламповій основі. Переробляли, палили, помилялися, горіли лампи і, нарешті, щастя — слухали різні радіостанції. Знову переробляли. Вчилися в учителя не боятися, коли робиш згідно зі схемами. Шлях до успіху — праця, яку ти мусиш полюбити. Читав на сайті с. Велимче (зараз не знаходжу), що декілька років тому учень — син учителя фізики був переможцем різних олімпіад з фізики.

Для нас ще школярами був старшим товаришем наш учитель Володимир Оксентійович Аврамук. Він викладав багато предметів: громадянську оборону, елекромонтажні роботи, фізкультуру (був кандидат у майстри спорту з легкої атлетики) і малювання. Перший урок, який він проводив, було малювання. Принцип армійський: «роби, як я». Прийшов із великою торбою, з якої витягував по черзі портрети своїх армійських друзів, намальовані олівцем на ватмані великого формату. Останній портрет — недомальований. «Не встиг. Пішов на дембель». Зразу ж організував гурток художників на громадських (без оплати) засадах. Я, п'ятикласник, ловив кожне слово і кожен рух олівця, а потім і пензля. Виставка картин, де я за картини олівцем зайняв перше місце з призами: три карбованці (після проведеної тільки-що реформи 1961 року — це були великі гроші — 60 разів можна було сходити в кіно) і пенал. Його метод загострювати пензель губами і облизувати язиком використовував у житті, коли був художником в інститутські роки, в армії, коли оформляв кімнати в садочках і класах в школах, куди ходили мої діти. Коли став нас навчати учитель з дипломом художнього училища, гурток через місяць зник.

Учителька російської, а потім української мови Варвара Петрівна Сидько мала свій метод навчання. Базувався він на принципах утримання дисципліни. Тоді школярі починають вчитися. Для цього всі свої вимоги до класу формулювала самостійно, зрозуміло, чітко їх дотримувалася і в разі незначного збою ніколи не кликала на допомогу своїх колег або директора школи. Ця обставина підіймала її над іншими окремими педагогами, а ми, учні, від цього знижували до мінімуму, а то і нуля, ходу непослуху.

І, насамкінець, слід згадати добрим словом директора школи Маркова Миколу Олександровича, який прийшов на цю посаду в кінці весни 1961 року. Його організаторська діяльність неперевершена. Кожному учневі 5-6 класів довів на 2 тижні літньої практики план: щодня покласти один метр тротуару з битої цегли, яку привозили із заводу. Потім тиждень прибивали штахетник — по 5 метрів за день. Старші класи переобладнували конюшню в майстерню, а частину її — в гараж для вантажної машини, якимось чином добутої директором. Поряд біля школи стали будувати з цегли сільського заводу ще одну школу на 6 класів з довгим коридором і класами з лівого боку. З'явилися бульдозери, корчували вишні, які росли між волейбольними майданчиками, засипали болото, ями з водою, скреперами вирівнювали територію і в результаті одержали спортивний стадіон. Учні скрізь брали посильну участь. Зараз дивуюся, як можна було всі ці потоки ресурсів одночасно організувати за планової економіки? Талант організатора.

Одночасно він викладав математику. Мені до цього часу соромно, що на екзаменах 10-го класу я, учень 9-го класу, комусь підказував через вікно, як розв’язати задачу. З вікна виглянув Микола Олександрович: «Заходь у клас». Дав де-кілька задач. Посадив на задній парті. «Розв'язуй». Я не розв’язував задачу про прогресію, методика вирішення якої в реальному житті економіста потім пригодилася. Не розрахував суми площ квадратів, які вписувалися в коло. «Йди з класу». І я пригнічений пішов. Або приймали нас, старшокласників, у комсомол. Запитував: «Співати на уроках будеш?». «Ні» — відповідав. «Приходити на урок після футболу коли заманеться?». «Ні» — повторюю. І т.д. «Калінчика негайно треба приймати в комсомол, поки обіцяє». Регіт старшокласників, а мені довелося ставати більш серйозним.

Мене і Володю Батуру (11 клас) за провину виключили на 2 тижні з 10-го класу. Ці два тижні грали біля школи в теніс, а наші друзі нам заздрили. У цей процес вирішила втрутитися моя тітка Текля. Як я потім дізнався, в кошик склала яйця, масло, сметану і сулію самогону, та пішла до директора. «Оце поки мій брат в Росії, а ви його сина — мого племінника -  як сироту без батьків виганяєте зі школи. Ось Вам гостинець, і нехай ходить до школи». Тітці довелося із хабарем повертатися додому. У Миколи Олександровича, коли помічав мене, сміялися очі й на красивому смаглявому обличчі з'являлися ямочки. Я сміявся і не ховався від нього. Директор школи був небагатослівний, вимогливий, але справедливий і добрий. У такому оточенні здібних педагогів гартувалися наші характери.

Наші односельці в часи економічної скрути не падали у відчай, а шукали шляхи до збереження своїх дітей, рідних… Зараз, коли недолугі реформи призводять до зникнення сіл з мапи України (із 4,9 млн осіб, які працювали у 1990 році і одержували гідну платню, зараз працює менше 0,5 млн осіб), наші земляки працюють у всіх куточках Європи. Так було в позаминулому столітті — знаходили роботу й переселялися в основному в теперішню Хмельницьку область, на початку минулого століття — емігрували до Канади, Бразилії, США…. Зростали вимоги до переселенців. Наприклад, ще у далекому 1911 році уряд США мав претензії до уряду царської Росії щодо імміграції з території України безграмотних і малих за ростом чоловіків, які знижували бонітет нації, що зароджується. А з Ковельського повіту емігрували у 1911 р. більше 11 тисяч осіб. З цього року було введена вимога: ріст чоловіків не нижче 1,7 м та обов'язково писати диктант з української мови. Цікаво, що вимоги з боку США весь час зростали, і зараз необхідно мати посвідчення водія, знати англійську мову, мати вищу освіту і бути на «ти» з комп'ютером.

Україна має великий природний і людський потенціал, правильно організована реалізація якого могла б вивести країну на вершини економічного розвитку, які досягнуті країнами Європи. І, як бачимо, успіхи країн світу лежать в площині навчання та поваги до учителів. Мені защеміло серце, коли довідався, що наш улюблений учитель із півстолітнім педагогічним стажем не купається в променях заслуженої слави, не оточений матеріальною турботою влади, а змушений завести коня, присадибне господарство, щоб на старості років вижити самому, сім'ї, внукам. Така країна, де учителя призвели до зубожіння, не має перспективи.

Думаю, що дійсні реформи розпочнуться не з відкритості кордонів Європи (до 7 млн українців напівлегально і без цього працюють у цій Європі), а з поваги до учителя. Тут необхідно навести слова Отто фон Бісмарка, який об'єднав німецькі землі у величну країну: «Вирішальна роль в об'єднанні Німеччини належить простому німецькому учителю». Повага до вчителя — це шлях до об'єднання і процвітання України. З цього старту — поваги — наші державні керманичі повинні розпочати реформування країни. Тоді двері Європи для справедливої і чесної України відкриються для всіх її жителів без будь-яких зусиль.

Микола Калінчик,

доктор економічних наук, професор, випускник Велимченської середньої школи 1966 р.

м. Київ