Інтерв’ю з ювіляром Анатолієм Дудіком – директором ТзОВ «Ратнівський молокозавод», який нині працює під торговою маркою «Золота Рать», — про життя, роботу, злети і проблеми, та хобі…
Анатолій Микитович Дудік минулої суботи відсвяткував 60-ліття від дня народження, з яких 38 років віддав молочній галузі, і 14 років очолює «Ратнівський молокозавод». А працює на молокозаводі з перших днів його створення: брав активну участь у будівництві, сам вчився і людей вчив працювати на новому обладнанні, виводив у число найкращих і радів його успіхам, до болю переймався проблемами і спадом не лише виробництва, а й в цілому банкрутства підприємства, а тепер втішається, що завод відновлює роботу, і мріє, що запрацює він з часом на повну, повертаючи минулу його славу.
Анатолій Дудік за роботу має чимало нагород різних рівнів, серед яких найвищі: почесне звання «Заслужений працівник промисловості України», до речі, єдиний в районі, нагороди від двох президентів України, трудова відзнака «Знак Пошани». Але найбільша його нагорода, коли очевидні плоди праці, коли завод працює і розвивається, а люди задоволені роботою і отримують достойну заробітну плату. Все це було, і все це буде – така надія.
Анатолій Микитович ніколи й не мріяв працювати у переробній чи харчовій промисловості. Мав мрію бути радіофізиком. А тепер ця мрія перетворилася в хобі, а основна робота – молокозавод. Збулися пророчі слова колишнього генерального директора об'єднання молочної промисловості області Григорія Мазніченка, що «Молочна галузь так затягує, затягне, Анатолію Микитовичу, і тебе». Так і сталося. Молочна галузь для Анатолія Дудіка – робота, клопоти, плани, наміри, пошуки, та, по суті – все життя.

ЯК «РАДІОМЕХАНІК» СТАВ механіком ХАРЧОВОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ
Анатолій Дудік родом із Замшан. Тато Микита Павлович працював водієм у місцевому колгоспі і був завжди в числі кращих, а мама Євгенія Миколоївна – медичка, півсела дітей появилось на світ з її допомогою. Анатолій, отримавши в школі документ на право керувати трактором, сідав за його кермо, вже навіть думав прийняти пропозицію бути помічником комбайнера. Але мама націлила сина на навчання у вищому учбовому закладі, зважаючи, що у школі добре навчався, особливо легко давалися йому фізика з математикою. Анатолій ще школярем любив щось майструвати, експериментувати, вже навіть у старших класах його кликали односельчани, аби полагодив телевізор, допоміг його встановити тощо. Тож такий напрямок майбутньої професії і вибрав, зібравшись до столиці, аби вступити на радіофізичний факультет Київського університету ім. Тараса Шевченка, але доля зіграла свою роль.
— Поїхав у Київ з однокласником, який хотів вступити до інституту харчової промисловості. Як згадаю, яке враження було у нас, сільських хлопців, від побаченого метро, від міста! Не переказати. Гідом у нас була його сестра, яка вже навчалась у Києві. Приїхали ми до інституту, товариш подає документи, а я думаю, сюди привезла його сестра, а, як я сам знайду свій університет? Тоді ж без батька, без матері їздили вступати. А університет був на сусідній вулиці, але цього я не знав. Тож, ознайомившись, які факультети є в інституті, подав і я документи на факультет машини і апарати харчової промисловості. Вибрав саме цей, бо при вступі не було іспиту з хімії, якої я добре не знав. Так і став студентом. Мені було 17 років. Малий, щуплий. На вступних екзаменах дивувалися, говорили: «Коли це вже дітей стали приймати в інститут?!» А потім дивувалися і перепитували, яку я школу закінчив. Не розумів їхнього питання. Відповідав, що середню, а вони далі: «Яку?, Де?» Дізнавшись, що сільську, Замшанівську, ще більше дивувалися, що такі міцні знання дають у звичайній сільській школі.
38 РОКІВ — У МОЛОЧНІЙ ГАЛУЗІ
Ще на п’ятому курсі Анатолій Дудік отримав направлення з області на роботу у Камінь-Каширський маслозавод. І якби не це направлення, за яким їздив особисто, опинився б у Ярославській чи Рязанській області, була пропозиція на Чорнобильську атомну, куди відбирали кращих студентів, у списку яких був і він.
Після закінчення інституту Анатолій Микитович працював впродовж десяти років на Камінь-Каширщині, був головним механіком на заводі. Впродовж цих років – служба в армії, одруження, новосілля у квартирі, яку отримала молода сім’я від маслозаводу. Вже мав і місце під будівництво власного житла. А робота поширювалась і на Ратнівський та Любешівський сепараторні пункти, які працювали від Камінь-Каширського маслозаводу. На Ратнівщині тим часом задумали відокремитись і збудувати власний молокозавод, щоб всі податки поповнювали Ратнівський бюджет, а не сусідній. Анатолій Микитович отримав пропозицію від тодішнього директора Ратнівського молокозаводу Адама Олександровича Нінічука бути головним інженером. Погодився. Ініціатором будівництва заводу і куратором роботи був тодішній голова райдержадміністрації, нині покійний Василь Корнелюк, а головним рушієм і натхненником – Адам Нінічук. І закипіла робота на будівництві.
— Ми дещо мали власних грошей, частину у держави «вибив» Василь Миронович, бо ж будівництво заводу не було у планах міністерства, тож довелося нам «залізти» у борги, аби добудувати його. Це були перші роки, 1993, -4, -5, після розвалу Радянського Союзу. Саме тоді вся промисловість була у занепаді, в тому числі і молокозаводи Волині. У Любешові мали планово будувати молокозавод, у Камені-Каширську новий — вони навіть вже отримали обладнання, та все заглухло. Їздив у Любешів, їздив у Камінь-Каширський і багато ще куди закупляти необхідне для пуску нашого заводу. І ми його запустили в дію. Та борги не дали змоги працювати і розвиватися. Тож мусили шукати інвестора. Адам Нінічук, тодішній директор заводу, шукав різні варіанти, бо розумів, що якщо не влити у виробництво великі гроші, то завод зупиниться, як зупинились до цього десять із тринадцяти молочних заводів Волині, серед яких і Камінь-Каширський. Так у 2002 році із приходом на завод інвестора було створене акціонерне товариство і у молокозаводу відкрилось нове дихання. Збудували новий цех сухого молока, облаштували всю територію, замінили обладнання, автоколону повністю, накупляли техніки, докупили територію і склади у райспоживспілки тощо. Ми вийшли на такі позиції, що й гадки не мали. Якщо до цього молокозавод давав продукції у рік на 2 чи 4 мільйони, то з 2004 – на 100 мільйонів і більше. Значно розширили виробництво. Якщо раніше більше спеціалізувались на виробництві казеїну, натурального масла, а, масло, якщо пам’ятаєте, було дуже смачне та якісне – поставляли його на весь Радянський Союз, то вже перейшли в основному на виробництво спредів та сухого молока. Виробляли по 600-700 тонн в місяць спреду, а сухе молоко було у нас екстра-класу. Завод працював цілодобово, у три зміни, 150 працівників — тільки на заводі. Якби тепер те молоко і сьогоднішнє обладнання, то б зробили що хоч!
— Анатолію Микитовичу, то що ж сталося, як опинилося підприємство в банкротах?
— Щороку сировинна база зменшувалась, виробництво молока падало – люди, і колгоспи також, стали менше утримувати корів. Якщо у рік ми заготовляли в межах ста тонн молока, то потім — 80-70-60, так і пішло на спад. А ще ж кредити. Будували ж мало що не все за кредитні гроші, які треба віддавати. У 2005—2006 роках взяли величезний кредит, десь 50 мільйонів гривень, а долар тоді був по 5 гривень, віддавали при доларі 15,18, 28 гривень. За таким курсом погасити кредит навіть теоретично не можна було. Ще мусили брати нові кредити, перекредитовувались, надіялись, але все це ще більше тягнуло вниз і затягнуло повністю. Ми десь з 2011 року почали зменшувати виробництво, з часом втратили і ринки збуту, Росія була закрита для нас. Стали виходити на Єгипет, Азербайджан, Арабські емірати, Туркменістан, Грузію – возили через Казахстан, а потім і цю дорогу закрили, почали відправляти морем. З кожним роком все важче і важче. Дійшло до того, що нам заблокували рахунки, і через непогашені борги оголосили банкрутами. Молокозавод виставили на аукціон і продали якійсь фінансовій кампанії, яка перепродала його і зараз у нас інші господарі.
— Цікаво, є якась частка власності молокозаводу районної ради чи Ваших працівників?
— Ніякої. Колись 25 відсотків заводу належало Ратнівській районній раді, тепер нуль. І працівники в долю власності не вступили. Але це не головне, головне, що завод працює .
— Тоді стояло питання розібрати завод, продати обладнання і погасити всі кредити…
— Така ініціатива надходила від старих власників, аби отримати гроші і розрахуватись з боргами, виплатити заробітну плату людям, але самі люди виступали проти цього.
І таким чином ми зберегли завод. Підприємство не працювало впродовж минулої зими, але все було збережене, та за цей час ми випали з ринку. Прийшли нові люди на завод і побачили, що все тут працює, все на місці, й викупили його — зараз йде процес ліквідації так званого старого заводу й процедура його передачі новим власникам. Ми почали потрохи відновлюватися. Хоча ще й зараз, на жаль, маємо стару заборгованість по заробітній платі перед працівниками. Але на заводі нині працює 50 чоловік, переважно ті, хто й раніше працював — всі вони мають весь соціальний пакет. Набирали на роботу саме тоді, коли ввели в Україні карантин. 4 квітня випустили першу продукцію під торговою маркою «Золота Рать». Випускаємо спреди за різним вмістом молочної продукції і рослинних жирів. Вже відправили нашу продукцію у Азербайджан, Йорданію. А в Україні, на внутрішньому ринку, реалізовуємо не багато — в межах 10 процентів. Молокозавод потрохи стає на ноги і віримо, що все буде добре.
— Анатолію Микитовичу, Ви так само відновили роботу і із заготівлі молока у районі?
— На Ратнівщині заготівлі молока не проводимо. Закупляємо партіями молоко у крупних товаровиробників. Скільки є замовлення на спред, стільки й закупляємо, не дивлячись за скільки кілометрів доводиться по нього їхати. А заготівля трилітровими банками у населення — це вже пройдений етап. Зараз чимало людей виїжджає за кордон, зокрема, у Польщу, і бачить, як там господарюють. Думаю, вдома також запровадять таку форму праці: щось робити одне, якщо корови, то корови, якщо заготівля — то заготівля, якщо ягоди – то ягоди. А в нас поки що все подвір’я у техніці, інвентарі до неї, і картопля із зерновими, а толку немає, добре, якщо три кабани вгодував і корівчину утримував. А якщо 10 корів тримати, 20, чи скооперуватись, як колись думали, тоді і буде толк. Вірю, до цього в нас дійдуть і за цим майбутнє.
— Повернімось до спредів, поясніть, яка різниця між ним і справжнім маслом?
— Щодо спредів багато говорять про трансжири. Але дивлячись, яку сировину брати, який жир. Якщо по Україні трансжири дозволені до 10 одиниць, то в наших спредах — 3,4 одиниці, — нещодавно давали його на аналіз, а у маслі також вони є. А в ціні відчутно. Найдешевші наші спреди 35 гривень за кілограм, найдорожчі – 95, це залежить від вмісту тваринного і рослинного жирів.
— Ви приступили до роботи, що в намірах на найближчий час?
— Стати міцно на ноги. Працювати. Люди ж купили завод не для металобрухту, а для бізнесу, виробництва харчової продукції. Дали гроші на пуск заводу, на допомогу, і ми вже потрохи віддаємо їх назад. А харчі в світі затребувані і будуть затребуваними. Думаю, з часом на Ратнівщині повернеться молоко. І це, думаю, буде швидко. Наші люди побачили у Європі, як там господарюють, і будуть робити так само вдома. За цим і майбутнє. Хоча я не тільки одним молокозаводом живу – мені цікаво на роботі, якщо є робота, цікаво і вдома, де намагаюся працювати фізично, більше рухатися.
НА ЗЕМЛІ ПРАЦЮЮ І ТАКИМ ЧИНОМ ВІДПОЧИВАЮ
— Анатолію Микитовичу, а чим займаєтесь у вільний час?
— Люблю працювати у полі. У Замшанах обробляю батьківський земельний пай. Сію зернові, саджу картоплю. Я і хліб сам печу, купленого ніхто не хоче їсти. Внучка приїде, то може сам хліб їсти – так їй смакує. Деколи і масло маю власне, молоко купляємо, сметану, то, буває, зіб’ю міксером, хоча люблю їсти своє, заводське, якісний спред. І хоча вдома працюю фізично, та із задоволенням, це для мене своєрідний відпочинок від роботи на заводі.
Люблю працювати з технікою, ремонтувати, щось придумати. Можу за ніч придумати якесь креслення, а потім втілити його в життя. Навіть, коли будували завод, всередині цехів багато чого робили за моїм проектом, моїми кресленнями: котельня, компресорна, цех сухого молока тощо. У мене лежить душа до техніки, інвентаря, до її удосконалення. Ще як малим був, то тато все кликав, аби допоміг то те, то се зробити. А в мене дочки і в цьому не допоможуть. Тож зробив багато чого із підручних засобів, аби працювати самому і нікого на допомогу не кликати.
Пам’ятаю, батько все говорив: рух – це життя, не будеш рухатися – не будеш жити. Я тільки зараз це добре зрозумів, тож максимально стараюся мати фізичне навантаження. Тренажерів у мене немає ніяких. Їх мати — це для мене навіть соромно. У мене є чим займатися: дрова рубати, складати, сіяти, садити і так далі. Часто їжджу велосипедом, навіть інколи на роботу і, знаєте, став краще себе почувати фізично. Переконав-
ся на собі: рух – це життя.
Анатолій Дудік на питання, як проводить вихідний недільний день, відповів, що може по гриби поїхати, на свої поля подивитися, на роботу заїхати. І, до речі, коли молокозавод зупинявся, у Анатолія Дудіка було аж дев’ять не використаних відпусток!
— Якось так вийшло, що особисте життя і завод – нероздільні, — мовив на завершення нашої розмови ювіляр Анатолій Дудік, який не лише мріє, а й робить усе для того, щоб «Ратнівський молокозавод» працював, розвивався і процвітав.
Валентина БОРЗОВЕЦЬ