«Наш Президент»

7 8 9А 39 40

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Так кортелісці називали свого земляка Корнелюка Василя Мироновича відтоді, як Леонід Кравчук призначив його представником Президента України в Ратнівському районі у квітні 1992 року. Прості люди щиро вірили, що в майбутньому він стане керівником нашої держави.

Надто вже щедро Бог наділив його здібностями і талантами. І здавалось, що ця мрія збувається. Весною 1994 року Василь Миронович здобуває впевнену перемогу на виборах по Старовижівському виборчому округу, до якого входив і наш район, і стає народним депутатом України. У парламенті він незабаром створює та очолює фракцію «Аграрники за реформи», входить у склад Президії Верховної Ради. Тодішній голова Верховної Ради Олександр Мороз запропонував висунути його на посаду свого першого заступника. А вже через кілька днів вночі 8 жовтня 1995 року Василь Миронович трагічно загинув у автомобільній аварії під селом Вужиськ. Доля відміряла йому лише 39 років. Але й за цей короткий час він встиг зробити достатньо, щоб назавжди залишитись в пам'яті багатьох тисяч людей.

Василь Корнелюк народився в простій селянській сім'ї на хуторі Ягідкове недалеко від Кортеліс. Цей хутір німецькі карателі знищили 23 вересня 1942 року разом із селом. Його мати, яка в той час була чотирнадцятирічною дівчиною,  дивом уціліла, тому що в цей день допомагала родичам у Млиновому копати картоплю.  А вся її сім'я була розстріляна біля найбільшої могили, де зараз стоїть пам'ятник жертвам Кортеліської трагедії. Наступного разу, 8 листопада 1943 року, коли окупанти розстрілювали весілля на хуторі Рябине, їй вдалося через вікно вистрибнути з хати і під градом куль втекти в ліс. Мабуть, це було однією з причин, чому пізніше, працюючи на різних посадах, Василь Миронович так багато уваги приділяв належному вшануванню загиблих у роки війни. Наприкінці 80-х — на початку 90-х років він організував впорядкування могил людей, які були розстріляні на хуторах під час війни і про які вже почали забувати.

Батьки на хуторі тримали чимале господарство і діти їм допомагали вже з малих років. Як згадує старший брат Степан, у їхні з Василем обов'язки входило кожного дня пасти худобу. А ще треба було косити сіно, полоти город, збирати в лісі ягоди. Із чотирьох братів саме Василь найбільше допомагав матері. Важка фізична праця не лише виховувала трудолюбивість, але й загартовувала дітей. До пізньої осені, навіть по лісі, вони ходили босими. На все життя Василь Миронович зберіг глибоку повагу до простих людей, сільських трудівників. Йому легко було знайти з ними спільну мову, і кожну, навіть найменшу, можливість він використовував, щоб покращити їх життя. В школу Василь пішов ще в шість років, але завдяки незвичайним здібностям, в усьому випереджав своїх ровесників. За це в школі отримав прізвисько «Ленін». З усіх предметів найбільше любив історію, а також дуже багато читав художньої літератури. Він був настільки впевнений у своїх силах, що вирішив вступати на факультет міжнародних відносин університету імені Тараса Шевченка у Києві. Сільський хлопець не врахував, що в радянських дипломатів були свої діти, і там його ніхто не чекав. Після того, як не пройшов по конкурсу у вуз, Василь працював будівельником у Брестській області, а потім на будівництві Київського метрополітену. Справжньою школою життя в ті часи була служба в Радянській Армії, яка тривала два роки. Після військової служби працював прохідником шахти №1 міста Нововолинська. Тільки у 1978 році він став студентом історичного факультету Луцького педінституту. Але на стаціонарі вчився недовго. Незабаром переводиться на заочне відділення і починає викладати історію у своїй рідній школі. Одночасно досліджує героїчну і разом з тим трагічну історію Кортеліс. Тому невипадково після відкриття Кортеліського історичного музею у травні 1980 року Корнелюка запрошують на посаду старшого наукового співробітника, а ще через кілька місяців призначають завідуючим музею.

Саме на цій посаді Василь Миронович вперше у повній мірі зумів проявити свою «кипучу» енергію, організаторські здібності та вміння спілкуватися з людьми. Він писав листи сотням ветеранів, які визволяли наш район, їздив до них на зустрічі в Москву і Ленінград, запрошував у Кортеліси. Завдяки цьому було встановлено настільки міцні дружні зв'язки, що багато ветеранів, в тому числі полковники і генерали, дарували свої безцінні бойові нагороди, військову форму та особисті речі часів війни саме Кортеліському історичному музею. Зрозуміло, що здібності та успішна діяльність Корнелюка досить швидко були оцінені в районі. В 1983 році його призначають завідуючим кабінетом політичної освіти Ратнівського райкому Компартії  України, де він затримався на шість років. Але робота в райкомі партії аж ніяк не відповідала його незалежній та творчій натурі. За висловом самого Василя Мироновича для того, щоб зробити там кар'єру, потрібно було дотримуватися тактики клопа. Тобто не висовуватися. А якщо тільки десь невдало висунешся, так тебе відразу ж і прихлопнуть. Тому в 1989 році він повертається в рідне село на посаду секретаря парткому радгоспу «Кортеліський». Робота парторга, а потім ще й голови Кортеліської сільської  ради давала широкі можливості для спілкування з людьми, спонукала до вирішення їх проблем. А проблем з кожним місяцем ставало дедалі більше. У цей час горбачовська «перебудова» дуже швидко переросла в неконтрольований процес руйнування Радянського Союзу. Але разом з тим перші прояви демократії давали шанс пробитися вгору талановитим людям з народу. У березні 1990 року працівники радгоспу висувають Корнелюка кандидатом у депутати обласної ради. Щоб стати депутатом, довелося витримати важку боротьбу з одним із господарських керівників області, якого завзято підтримувала влада. Лише в другому турі Корнелюк здобув перемогу над суперником, після того, як кортелісці організували контроль на виборчих дільницях по сусідніх селах. У самих Кортелісах за нього проголосувало 99 відсотків виборців. Саме з цієї перемоги почалася стрімка політична кар'єра нашого земляка.

Василь Миронович досить спокійно ставився до різних ідейних течій та політичних партій. Для нього завжди на першому місці були інтереси і потреби людей. Заради них він готовий був спілкуватися і співпрацювати з усіма. А ще він любив будувати. Газопроводи і дороги, школи і церкви, все, що було потрібно для процвітання нашого краю. Так само активно він працював і у Верховній Раді, був членом багатьох комісій, в тому числі конституційної та із розслідування діяльності компанії «Бласко». Ця унікальна компанія приватизувала найбільший у колишньому СРСР  Чорноморський торговий флот у складі трьохсот суден. За кілька років майже всі кораблі було продано і при цьому компанія ще заборгувала 600 мільйонів доларів. За словами Корнелюка, у цій корупційній афері були задіяні тисячі людей, в тому числі і керівники держави. Найбільш скромним подарунком, яким компанія віддячувала потрібним людям, були безкоштовні круїзи по Середземному морю. Завдяки роботі слідчої комісії керівники компанії «Бласко» були засуджені. Стан нашої держави він оцінював дуже критично. Розповідав, що більшість діячів високого рівня були зовсім не тими людьми, якими вони намагались себе показати. Передбачав, що Україну чекають важкі випробування. Але оптимізму не втрачав і готовий був до боротьби. Тому, напевне, його трагічна загибель була не випадковою.

Микола Михалевич,

директор Кортеліського історичного музею

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>