Син Іван – був жителем Ковеля, ще один син – Володимир – колгоспник. Все свідоме життя працював у колгоспі ім. Лесі Українки.

Третя дочка Коробок – Марія, прізвище по чоловікові – Жерш. Вийшла заміж за Степана, місцевого юнака. Марія Іванівна працювала ланковою в колгоспі ім. Лесі Українки. За свою працю неодноразово отримувала грамоти та подарунки. Її відзначали на кожному святі, присвяченому Дню колгоспника. В цій сім’ї народилося дві дочки – Валентина і Ольга. Валентина живе в столиці України, а Ольга – педагог. Викладала в НВК с. Самари.

Четверту доню Іван та Тетяна нарекли Ганною. Вона стала на рушничок щастя з Трохимом Чернухою. Працювала в колгоспі ім. Лесі Українки на тваринницькій фермі. Ця сім’я мала трьох синів: Миколу, Івана, Віктора, які працювали робітниками, та дочку — Поліну. Поліна закінчила Ківерцівський культосвітній технікум. Вийшла заміж за Володимира Вертея і переїхала в Донецьку область у м. Шахтарськ. Працювали в шахті. Мають троє дітей: Анатолія, Олександра і Тетяну.

Чималу родину мали Іван Данилович з дружиною, але продовження прізвища, на жаль, немає.

У молодшого брата Івана Коробки – Григорія були самі сини. Григорій Данилович народився в 1897 році.

У молоді роки читав заборонену літературу, став членом КПЗУ. Польські жовніри вислідили Григорія, міг би потрапити у тюрму, що знаходилася в Березі – Картузькій. Тому вирішує перейти радянський кордон. Влітку 1939 року, при переході радянсько-польського кордону, загинув. У нього залишилось чотири сини – сироти. Брат Іван не залишив дітей Григорія, всіляко допомагав їм і їхній матері.

Старший син Григорія – Микола, 1928 року народження, другий – Йосип, 1930 р.н. коли хлопцям відповідно було 22 роки і 20, їх завербували на роботу на Донбас. Працювали  в шахті. Умови праці, а це в 50-ті роки, були дуже непрості, харчування – погане, заробітна плата – низька.

Згадує дочка Миколи – Марія Крайнік: «Батько мені розповідав, що не витримав таких умов праці і вирів тікати. Де пішки, де підвозили добрі люди, але в 1951 р. він повернувся додому. Одружився з дівчиною Оксаною, яка працювала довгий час в колгоспі ім. Лесі Українки, а сам Микола працював на хімзаводі за спеціальністю бондар. Був передовиком, за хорошу роботу не раз був нагороджений грамотами, його портрет висів на районній Дошці пошани».

У Миколи та Оксани народилося четверо дітей: син Іван, дочка Марія, син Володимир та син Григорій. Найстарший Іван жив у м. Ковелі, працював ковалем, на жаль, нині покійний. Дочка Марія – вийшла заміж за Крайніка Анатолія, живуть в              с. Лучичі. Мають троє дітей та внуків.

Доля Володимира Миколайовича – трагічна. Разом з дружиною загинули від чадного газу. Діти, на щастя, в той час пішли до бабусі в гості, залишились живими. Проживав Володимир з сім’єю в Горохівському районі, в с. Скірче.

Найменший Григорій живе з сім’єю в         с. Якушів. Має троє дітей та онуків. Знаний столяр, адже столярну справу перейняв від діда, від батька.

Другий син Артема Коробки – Нестор, 1876 року народження. Мав дружину – Улиту, 1876 р.н. Жили в урочищі Нивища, де  проживали і його два сини – Миколай та Терешко.

Старший син у Нестора і Улити народився в 1909 році. Назвали Миколою. Взагалі-то, прослідковується, що в родині Коробків є чимало хлопців з іменем Микола. Одружився з сільською дівчиною Антоніною. Працювали в своєму господарстві. Мали землю, коня, корів. На землі сіяли овес, гречку, просо, горох. Самі виробляли різну крупу (мололи в жорнах). Працювали тяжко, але мали що їсти і в будні, і в свята. А ще Микола дуже любив полювання.

Сім’я Коробків мала дочку Марію та сина Михайла. На жаль, донька померла зовсім маленькою, тому Михайло був єдиною дитиною. Берегли його батьки, але працювати не забороняли. Виріс Михайло вродливим, дужим юнаком. Тому і не дивно, що в 19 років одружився з Онисею Гуль із Лучичів. Весілля було в 1947 р., а в 1948 р. – до них навідався лелека і в дзьобику приніс сина Івана. Через два роки, в 1950 р. – народилася дочка Ніна. Проте молодому батькові прийшла повістка в армію. Служив Михайло у Владивостоці. А на хуторі чекали його Онися з двома малими дітьми. І не рік чи два, а цілих три з половиною роки.

Згадує Онися Коробка, 1930 р.н., жителька с. Лучичі, дружина Михайла: «За всю службу жодного разу мій Михайло не прийшов у відпустку. На службі помітили, що мій чоловік непогано шиє, тому він почав шити і ремонтувати офіцерам одяг. Михайло ще вдома навчився шити. Мені в придане батьки дали швейну машинку, це був на той час великий дефіцит. Чоловік навчився шити і обшивав не лише свою сім’ю, а й родичів, сусідів».

Повернувшись з армії, Михайло побачив своїх дітей, Іванові було 6 років, а Ніні – 4.

Коробка Михайло від природи був дуже здібним, тому після повернення з Владивостока йому запропонували посаду помічника бухгалтера в колгоспі ім. Лесі Українки. Через кілька років – нова посада – бригадир рільничої бригади.

Разом з дружиною побудували новий будинок в с. Лучичі, тут народилася ще одна дочка – Марія. У кінці 70-х рр. Михайлу Миколайовичу запропонували роботу в побутовій майстерні села Заброди, де ремонтував, шив взуття, як чоловіче, так і жіноче.

Син Михайла та Онисі — Іван жив у Лучичах, нині покійний. Одружився з дівчиною Надією, у них народилося троє дітей: два сини і дочка.

Дочка живе і працює в м. Бресті, а сини – в Лучичах та Забродах. Сини, а це – Анатолій та Роман –  одружені, мають діток, які ходять до Забродівської школи.

Дочка Михайла – Ніна живе в Лучичах, має три сини: Павла, Володимира, Віктора. Павло господарює з дружиною. Займається перевезеннями. У цій сім’ї двоє дітей: син Олег та дочка Анастасія.

Другий син Ніни – Володимир живе у         с. Якушів – підприємець, дружина вихователька дитячого садочка «Сонечко». Мають трьох дітей: синів Олексія, Андрія та донечку Лізу.

Другий син Ніни – Володимир живе у се-лі Якушів – підприємець, дружина — вихователька дитячого садочка «Сонечко». Мають трьох дітей: синів Олексія, Андрія та донечку Лізу.

Віктор – третій син Ніни, господарює з мамою. Їздить на сезонні роботи.

Найменша дочка Михайла та Онисі — Марія довгий час працювала помічником бухгалтера в колгоспі ім. Лесі Українки. Має чоловіка Володимира і двоє дітей – Василя та Наталію. Наталія – головний бухгалтер Забродівської сільської ради.

Онися Іванівна має 12 правнуків, рід Коробок продовжується.

Другий син Нестора – Коробка Терентій народився у 1911 році на хуторі Нивища, де й прожив усе своє 71-річне життя. Був дуже привітним, уважним, вмів розповідати жартівливі історії. Воював, мав статус ветерана Великої Вітчизняної війни. Визволяв Прибалтику. Додому з війни повернувся у 1946 році. Мав дружину Євдокію, з якою шили кожухи. Коли в Лучичах організували колгосп, став працювати бригадиром рільничої бригади, а в 50-х — на поч. 60-х років у колгоспі «Перемога» був заступником голови колгоспу.

У сім’ї Терентія та Євдокії було троє дітей: два сини Андрій та Григорій, дочка Марія. Андрій народився у 1936 році. Після школи поступив у Володимир-Волинський технікум механізації, успішно його закінчив і залишився працювати там механіком.

Другий син Григорій здобув спеціальність водія. До армії працював у райспоживспілці. В армії служив у Цілиноградській області. Зустрів там свою долю в особі дівчини Тамари. Привіз наречену до батьків, одружилися і почали жити в Лучичах. Молода сім’я мала двох доньок – Тетяну і Людмилу. Тамара працювала продавцем, а Григорій на лісохімзаводі. Доньки виросли, повиходили заміж у Росію. Коли Григорій помер, Тамара, продавши хату, виїхала в Казахстан.

Найменша дитина цієї сім’ї – Марія живе в Комаровому. У 1971 році вийшла заміж за Павла Глушка. Шість років працювала на хлібопекарні, чоловік у колгоспі в Комаровому. Мають дітей: Василя, Валентину, Світлану і 7 онуків.

Про найменшого сина Артема Коробки, Степана, 1875 р.н. я, Марков Артем, записав із розповіді своєї бабусі Надії Давидівни Коробки – Маркової, яка мені розповіла що Степан Артемович, як найменший син, залишився жити в батьківській хаті біля річки Вижівки. Хата ця стояла, як уже говорилося раніше, недалеко від Лучичівського кладовища. Степан, як і всі односельчани, займався господарством. Був одружений з Олиянкою, з родини Миронюків. У сім’ї Степана та Олиянки народилося двоє дітей: дочка Марія та син Давид. Коли малому було чотири роки, в 1913 р. померла мати. Тяжко було одному Степанові виховувати дітей, господарювати і на подвір’ї, і в полі. Тому, коли зустрів хорошу жінку з Видраниці, запропонував одружитися. У Феодосії та Степана народилася дочка Пелагія. Ця сім’я обробляла чотири гектари землі. Степан Артемович закінчив кілька класів польської школи, був «грамотним», так казали односельчани. А от свого сина Давида до школи не пустив – не було кому пасти корів. Щоб син був «грамотним», сам вчив писати і читати, а ще Давид ходив на вечірні курси. Займалася з ним вчителька-полька Фурманічиха.

Степан та Феодосія були хорошими господарями, крім землі, мали пару коней, двох корів, птицю, свині. Були у них хороший сад та пасіка.

Тяжка праця в селянина, трудилися з ранньої весни до пізньої осені.

Марію віддали заміж за Сітчука Андрія. Мали два сини — Михайла та Миколу. Коли сини підросли, то їх батько Андрій вирішив поїхати на заробітки в Америку. Марія змушена була все життя сама виховувати своїх синів, чоловік висилав гроші, інколи посилки, і лише в 1973 році приїжджав додому, трохи побув і знову поїхав назад.

Коли Давидові виповнилось 17 років, батьки вирішили одружити сина, щоб була якась поміч по господарству. Була зібрана рада родичів, подумали і вирішили йти у свати до 16-річної Уляни Боровської. У 1926 році справили весілля. Молода сім’я залишилася жити з батьками. Господарювали, вирощували льон, коноплі. Вимолочували і льон, і коноплі, вимочували в річці, висушували, терли, тріпали. Пряли, ткали, шили одяг на цілу сім’ю. З прядінням потрібно було упоратися до Різдва, так як в Пилипівку є чимало свят. В цей час говорили таку приказку: «Хватить Варварити, Савити, Ганнусити, потрібно кужелю кундосити» (тобто прясти).

За роки підросла дочка Пелагія. З 16 років до Пелагії почали залицятися хлопці. Особливо надокучав Петро, який жив недалеко від сім’ї Степана. Пелагія відмовила. Тоді було заведено робити порчу тій дівчині, яка відмовила. Однієї ночі швайкою було пробито двох коней, але швайка була не дуже гострою, то коней вдалося врятувати. Після цього пройшло небагато часу і підпалили хату. Хати колись ставили дуже близько одна від одної. Навіть із своєї хати можна було бачити, що роблять сусіди в своїй хаті, адже занавісок на вікнах не було. Тоді згоріло багато сусідських хат. Говорили, що цілий куток згорів. Після тої страшної пожежі Петро прийшов на згарище і за-пропонував Коробкам жити у них, але вони відмовилися, пішли жити до інших сусідів.

У 1935 році Коробки купили будинок на хуторі Загаття в Шумів. Біля цього хутора протікала річка, і Степан, який дуже любив рибалити, зробив скриню, яку укріпив на річці біля берега. Там і зберігав свіжу рибу. Якщо риби було багато, то її носили в Ратне, продавали євреям.

У 1937 році Пелагія виходить заміж за забродівського юнака Якова Федоровича Романюка. По вуличному їх називали Пожарнюки. Родина Якова була дуже багатою, мала окружний підворок, «маніж», пару коней, близько 20 га землі. Пелагія мала «золоті» руки, в’язала кофти, хустки, шила на машинці, вишивала хрестиком і гладдю, малювала, придумувала узори для рушників, скатерок, серветок.

Так, як землі в цієї сім’ї було багато, то в жнива наймали женців. Жали в них 9-11 жінок. Але молода невістка жала завжди першою, а ще треба було співати жниварських пісень, бо по-сусідству з ними жали женці Шуляка. Тому змагалися не лише, хто швидше буде жати, але й у співах. 1939 р. – лелека відвідав сім’ю Романюків і приніс дочку Наталію. Після війни Яків Федорович працював головою Лучичівського сільпо. Близько 1946 р. до будинку Романюків прийшли «гості» з лісу, хто – невідомо. Більше родина його не бачила.

Пелагія теж загинула трагічно, була в Бресті, почалася гроза, буря. Впав електричний провід на дорогу, вона зачепилась і загинула. Її мати пережила дочку лише на рік, материне серце не витримало такої втрати. Доньку Якова і Пелагії забрав Давид. Закінчила Ратнівську школу і поступила в Ківерцівський культосвітній технікум. Успішно закінчила, здобула професію бібліотекаря. Молодого спеціаліста направили на роботу в Поступель, а потім – Річиця. Проте жила там недовго, вирішила їхати в Луганську область до родича Коробки. Влаштувалася піонервожатою, вступила заочно в педінститут, на факультет російської мови та літератури. Вийшла заміж, з чоловіком переїхала в м. Серпухов Московської області. Має два сини.

Через 10 років, лише в 1936 році, в сім’ї Давида та Уляни Коробок народилася чорноока донечка Надія, а в 1942 р. – син Петро, якого так чекав батько, правда в цей час на Ратнівщині вже другий рік була війна. Коли в Ратне прийшли німці, було дуже страшно. Вночі, бувало, партизани палили мости, і вся родина Коробків тікала з хати, ховалася в корчах і в полях.

Згадує Надія, дочка Давида Коробки: «Так як ми жили близько біля Ратно, німці часто навідувалися на хутір. Пам’ятаю, що на стіні біля образків, висів список усієї сім’ї і, як приходили німці з перекладачем, читали і потрібно було пояснювати, хто з сім’ї, де знаходиться.

У 1944 році почався наступ радянських військ і хутір Загаття опинився на передовій».

Сім’я Коробків втекла в село Лучичі, а Степан Коробка залишився вдома, як найстарший член сім’ї. Проте, коли фронт наблизився, то Степана німці вивезли в с. Броди, а всю худобу порізали на м'ясо. У липні 1944 р. радянські війська визволили Ратнівщину від фашистів. «Батька забрали до війська, а ми з матір’ю та братом жили в сім’ї Миколая Коробки та Терешка, ховались по лісі, а потім нас радянські солдати відправили в село Велимче.

У червні 1944 року радянські війська розпочали вирішальний наступ за визволення Ратнівщини. Сім’я Коробків у липні повернулася додому, але хати не було – згоріла, залишився тільки хлів і клуня та ще була німецька землянка, де жили німці. Згадує Надія Давидівна: «Мати сказала, що будемо жити в цій землянці. Все наше майно згоріло. Добре, що ще не осипалось жито, то мали своє зерно. Картоплі не було, бо не змогли посадити, так як і овочів. Пекли хліб, варили затірку та квашу з житньої муки».

Незважаючи на нелегке життя були і радісні новини. Втретє завітав лелека до Уляни та Давида, в них з’явилася донечка Галина. У землянці зробили піч і так  зимували. А весною в землянці з’явилася вода і Коробки змушені були перейти до сусідів.

Степан Коробка після фронту два рази поранився. Перший раз, розбирав гранату, яку знайшов у річці, крутив запальника від гранати, то покалічив пальця. Другий раз – внучка Надя (Надія Давидівна) мала горнятко (кружечку) біленьку, невеличку. Вона була чимось твердим наповнена, а Надійка хотіла гратись саме тією чашкою. Надя попросила, щоб дід її випорожнив. Степан був радий допомогти внучці, поставив чашечку на припічок, взяв гвіздка, і вдарив по ньому молотком, та десь взявся вогонь і дідові обсмалив бороду і попекло пальці.

Злякалася і Надя, побігла швидко до сусідів, де мати молола на жорнах зерно на муку. Добре, що вогонь не зачепив колиску, яка висіла зовсім близько біля печі. Такими незвичайними і інколи страшними іграшками гралися діти війни. Влітку 1945 року Степан Коробка робить піч у хліві та вкладає підлогу. Жити стало легше. Проте на наступну весну Степана не стало. Було йому 71 рік. Син Давид не застав рідної людини, повернувся додому аж літом. Він був хворим, виснаженим. Син додому якось добрався.

Господар почав збиратись на своє господарство, правда уже була молода корівка, молока ще не було. Коли були у Велимчі, то виміняли гарного кожуха, якого Надя носила за плечима цілу війну. То цього кожуха виміняли на коня, пізніше зібралися на воза, а потім і на весь реманент. Почав Давид заготовляти матеріал для будівництва будинку, трішки допомагала родина. У 1947 році новий будинок радував око на хуторі Загаття. Тільки зібрались на господарство, почали господарювати, почалась колективізація. Але Давид не хотів у колгосп, хотів працювати на себе. Викликали його у контору кілька разів, але все безрезультатно. Лише весною 1948 р. написав заяву. На другий день Надію в школі смикали за плаття і кричали : «колгоспниця». До сьогоднішнього дня Надія Давидівна не знає, як однокласники дізналися про колгосп.

Довелося віддати в колгосп коня, воза, упряж, плуг, борону та ще й поля, які були засіяні зерновими. Дуже було шкода, що господар на полі робив усе своїми руками разом з родиною, а врожай був не його. Тому, коли сказали, щоб вийшли жати колгоспне жито, то всі Коробки пішли жати на свої поля, так заробляли трудодні. Жали вручну серпами, в’язали в снопи і складали в копи. А вночі застеляли рядна біля копи і всією сім’єю кілочками били по снопочках, саме більше зерно вилітало, снопи знову складали в копу. Таким способом намолочували собі до двох центнерів зерна. Сім’я була забезпечена хлібом, коли одержували зерно на трудодні. Коробки жили на хуторі, то людських очей було  не багато, тому про «операцію» із зерном ніхто не знав. Коли чоловіки молотили снопи з наших полів, то говорили:

— Давиде, чому з твоїх снопів так мало зерна?

Давид Степанович розгублено розводив руками і відповідав:

— Хто ж його знає, може, миші, а, може, такий урожай.

І Давид і Уляна працювали на різних роботах, заробляючи трудодні, на які одержували зерно. На присадибній ділянці вирощували різну городину. Їсти мали що. Діти ходили в Ратнівську школу, яка була ближче, ніж у Лучичах.

У 1950 році народилася в Давида та Уляни ще одна дочка, яку назвали Ольгою. У 1953 р. Уляна подарувала Давидові ще одного сина – Степана. Немаленька стала сімейка у Коробків – п’ятеро своїх дітей та шоста сирота Наталія.

Батькам доводилося працювати дуже тяжко, щоб підняти своїх дітей на ноги, одягнути, взути, накормити, вивчити. У школу у той час ходили у дві зміни. Діти пасли корови, овечки, разом на пасовиську вчили уроки.

За 150 метрів від будинку Коробки було єврейське кладовище, його називали «кірган». Огороджене воно було колючим дротом, який було прикручено до високих цементованих стовпчиків висотою до двох метрів. Від дороги стояли високі ворота. Ворота закривалися на замок. Сторожував тут сусід Коробок Жерж Григорій, сім’я якого теж жила на хуторі Загаття. По вуличному їх звали Гриці. Коли ховали євреїв, а їх везли з Ратно підводою, то ті, хто йшов за підводою, голосно плакали. Так було і до 1941 року, і під час війни, аж до 1942 – початок 1943 р., коли в Ратно і в навколишніх селах їх масово знищували. Дітям було дуже цікаво дивитися, як ховають євреїв.

Обряд захоронення проходив наступним чином: копали яму, яку обкладали дошками на дні і по боках, подібно як труна, тільки не збивали гвіздками. Клали покійника, били горщики і їхніми уламками накривали очі, щоб пісок  не попав на обличчя. Зверху клали дві дошки і закопували. Євреї говорили, що якщо буде суд Божий, то душа покійника швидше стане перед Всевишнім.

На кладовищі були і бідніші пам’ятники, і дорогі. У бідніших євреїв на могилах стояли такі дерев’яні будиночки подовж могили, збиті із чотирьох дощок на косяк з гострим верхом. Пофарбовані вони були у коричневий колір. Ніяких ні хрестів, ні стовп-чиків не було. У цих будиночках водились пташки – одуди, які постійно гули. Надія з сусідськими дітьми часто підходили до кладовища, придивлялися, на яких могилах є квіти, а на яких немає.

До 1942 р. тут ховали всіх євреїв, які жили в Ратному і Ратнівському районі.

Починаючи з 1942 р. євреїв нищили на Проходовій горі, і по селах. Де їх могили, досліджують учні місцевої школи. У кінці 1943 – початок 1944 р. Кірган зруйнували, позабирали огорожу, знищили пам’ятники, попалили будочки, залишились лише могили-горбочки.

А в 1957 р. почали возити каміння на будівництво хімзаводу. Хімзавод був побудований на кістках єврейського населення. Раніше траса Ковель – Брест, що проходить біля хімзаводу, була викладена камінням. Тому, щоб «підлатати» цю дорогу, каміння (що залишилось) та пісок возили з Кіргану. Коли тут трапляються дорожньо-транспортні аварії, старожили говорять: «А що ви хотіли, це ж людські кістки».

Надія Давидівна говорить: «Навчалась я, як уже говорилось вище, у Ратнівській середній школі. У ті часи 8-10 класи були платними. Мої батьки, коли я ходила у 8 клас, заплатили 150 рублів за рік. До Нового року 75 рублів, і після Нового року–75 рублів».

Діти в сім’ї Коробків підростали і одне за одним йшли навчатись у школу. В колгоспі також почали платити більше на трудодні. А ще сімейний бюджет підтримував продаж продуктів на ринку з підсобного господарства.

Давидові і Уляні потрібно було заробляти немалі гроші, адже крім одягу та взуття для дітей, за гроші купляли школярам і підручники.

Зі спогадів Надії Маркової: «Не було спокою моїм батькам. Змушені були кидати рідний хутір. А хутір у нас був дуже гарний – як рай. Мені до сьогодні він сниться. Дуже шкода, що тепер там ростуть кущі та дерева. Та ще й хімзавод димить. Понад хутором текла річечка, свіже повітря, біля неї росла лепеха, на якій наша матуся пекла хліб. Співали птахи, цвіли лугові квіти. Біля хати – садок, пасіка, від річки до самого будинку алея з дерев – береза, вільха, ліщина, де було багато горіхів, які залюбки збирала дітвора. Над річкою свої віти схиляє верба.

Весняний день 1958 року був звичайним днем. На хуторі Загаття все цвіло рясним весняним цвітом. Того ж дня хуторяни помітили два незнайомих чоловіки – вони представились інженерами з Луцька, прибули сюди, щоб зробити карту ведення газової труби газопроводу «Дружба».

Давид Коробка запитав, чи залишаться жити тут хуторяни. У відповідь почув: «Ні, гарна природа, хороший будинок, присадибна ділянка, але жити тут не будете, адже за 10 метрів від будинку буде йти газова труба. Мусите переселятися. У цей час і будівництво хімзаводу почалося, батьки могли заробити якісь гроші, але, на жаль, треба було переїжджати. Незадовго прийшло повідомлення про переселення. Хуторяни компенсації від держави не одержали. Був тільки вибір на переселення: або Ратне або Лучичі. Батьки вибрали Лучичі. Поселилися недалеко від річки Вижівка, там, де видно хутір Загаття, за яким не раз на очах з’являлися сльози, і тут близько пасовище для худоби.

Роботи було багато: перевезти будинок, знову зложити. Проте не так просто все можна було зробити. Спочатку перевезли хату, хліви залишилися у Загатті. Літували в клуні на хуторі, а зимою дали кімнатку на хімзаводі, батько працював сторожем. Лише в 1961 році все було перевезено, складено в Лучичах. Таке нелегке життя прожили мої батьки, два рази горіли будинки і два рази змушені були переселятися з села на хутір і з хутора в село».

Життя продовжувалось, малі Коробки підростали, закінчували школи, ставали дорослими.

Надія Коробка (тепер Маркова) після закінчення Ратнівської середньої школи поступила навчатись в культосвітній технікум м. Ківерці.

На роботу направили в село Заброди, на посаду завідуючої сільської бібліотеки, на цій посаді пропрацювала 36 років. В трудовій книжці Надії Давидівни два записи: «прийнята на посаду завідуючою сільської бібліотеки» та «звільнена з посади завідуючої у зв’язку з виходом на пенсію».

Бібліотеці було присвоєно звання «культурно-освітня установа відмінної роботи».

В 1958 році Надія Коробка стала на рушничок щастя з юнаком із Забродів — Марковим Артемом Яковичем. Весілля відгуляли на хуторі Загаття. Артем Якович працював бригадиром будівельної бригади, має «золоті» руки — так про нього говорять односельці. Чотири рази на обійстя Маркових завітав лелека. Приніс три доньки: Раю, Людмилу і Наталію та сина Сергія. Доньки здобули вищу освіту в Луцькому педагогічному інституті ім. Лесі Українки. Раїса Артемівна працює в Луцькій ЗОШ І-ІІІ ступеня №11-колегіум, заступником директора з художньо-естетичних дисциплін, так як з дитинства любила сцену, приймала активну участь у драмгуртку, співочому гуртку та поєднала в житті педагогічну та мистецьку роботу. Чоловік – Штунюк Анатолій працював інженером-електриком, в даний час на пенсії.

Людмила Артемівна живе і працює вчителем біології в Любешові. Чоловік – Микола Савчук, підприємець, хоча за фахом – вчитель географії. Мають доньку Тетяну та двоє внуків – Тимофія та Йонатана.

Наталія Артемівна проживає в селі Кортеліси. Працює в місцевій школі вчителем географії. Чоловік – Омелянчук Павло, служив на контрактній службі прикордонником. У них двоє дітей – Мар’яна та Артем.  Мають внучку Злату.

Син Сергій Артемович змалку любив тварин: особливо коней та собак. Тому, коли закінчив школу, куди іти вчитися, особливих питань не було. Навчався у Рожищенському зооветеринарному технікумі. Після закінчення працював ветлікарем у колгоспі ім. Л. Українки (Заброди), а потім головним зоотехніком в цьому ж господарстві. В даний час господарює вдома, адже має свій пай. Дружина – Маркова Лариса Степанівна, поповнила сім’ю Маркових. Працює вчителем молодших класів у НВК с. Заброди. Продовжила династію вчителів їх старша донько Ольга. Друга донька Наталія навчається в Київському медичному інституті ім. Богомольця. Буде лікарем-педіатром. Син Артем ще учень НВК с.Заброди. Це велика сім’я – родина найстаршої дочки Давида – Надії.

Закінчив школу і син Петро, друга дитина Давида і Уляни. У 1961 році вступив у Рівненський Український інститут інженерів водного господарства. 1 вересня прийшов виклик в інститут, а 6 вересня – повістка в армію. Поїхав в інститут, повчився 4 дні, дали довідку про те, що місце студента залишається до закінчення служби. Петро відслужив у армії і в 1964 році демобілізувався. Прибувши до Рівного, дізнався в деканаті, що на цей навчальний рік спізнився.

Петро був змушений повернутися додому, влаштувався на роботу в Ратнівський лісгосп водієм. Заробив грошей, купив собі одяг. Лише 1 вересня 1965 року став знову студентом будівельного факультету Рівненського інституту. Навчався Коробка дуже добре, одержував стипендію, на яку жив, за гуртожиток платив 15 рублів за рік. Після закінчення інституту його направили майстром Волинського обласного міськпрому. На цій посаді працював лише рік. Потім працював завідуючим відділом промисловості і будівництва Луцького РК КП України. З 1981 року – перший заступник голови міськвиконкому м. Луцька. Перед виходом на пенсію працював у Волинській облдерж-адміністрації. З 2002 р. – на заслуженому відпочинку. Одружений з житомирянкою. Познайомила його з майбутньою дружиною сестра Галина. Галя написала братові лист, у якому описала свою подругу. Коли Петро побачив Світлану, закохався з першого погляду. А зовсім швидко відгуляли весілля. Мають двоє дітей: дочку Ірину і сина Олександра. Діти живуть і працюють в обласному центрі Волині. Тішать батьків онуками Арсеном та Соломією.

Найважче в житті довелося дочці Давида і Уляни – Галині. Щоб вчитися в Ратному, батьки винаймали квартиру, адже жили не в Загатті, а в Лучичах. Та й вчитися вже було не 10 років, а 11. Закінчила Галина Ратнівську школу непогано, але далі вчитися не могла, бо у батьків не було змоги вчити Галину. Працювала піонер-вожатою в Заліській школі.

Через два роки стала студенткою-заочницею Луцького педагогічного інституту ім. Лесі Українки. Навчалася на факультеті української мови та літератури. Навчалася і працювала в школах сіл Велимче та Щедрогір. Закінчивши інститут, виїхала в Естонію, місто Кохтло-Ярве, до родичів, влаштувалася працювати в дитячий садок – вихователем, потім – викладала історію. Ви-йшла заміж за російського хлопця Миколу Корнішова, який працював на шахті, де добували горючий сланець.

Народилося у них двоє дітей – дочка Лєна та син Сергій. Коли діти були ще маленькі, Сергій і в школу не ходив, як трагічно загинув Микола в автокатастрофі. Галя сама змушена була виховувати дітей. На Ратнівщину не повернулася, адже там була квартира, робота, могила Миколи. Рік за роком підростали діти, почали допомагати мамі. Здобули вищу освіту, Лєна – педагогічну, а Сергій – технічну. На малу Батьківщину Галина Давидівна тепер приїжджає дуже рідко, останній раз була у 2012 році. Підводить здоров’я, а дорога – далека. Проте весь час тривожиться за своєю Ратнівщиною, родиною, могилками батька і неньки. Бо, як кажуть, та сторона мила, де мати народила. Так воно і є. Навіть і сьогодні її син з невісткою одягаються в національний одяг країни, де народилася їхня мати.

Ще одну дочку Давида та Уляни Коробки – Ольгу доля занесла аж у Донецьк. Після закінчення гідротехнічного факультету Рівненського інституту водного господарства її направили на роботу в 1972 р. в Донбасканалбуд. Отримала посаду інженера. Коли навчалася в інституті, одержувала підвищену стипендію. А школу закінчила із срібною медаллю. Батьки цієї сім’ї не мали коштів вчити дітей, тому і Надія, і Петро, і Оля, і Степан намагалися вчитися дуже добре, щоб мати стипендію, а на канікулах підзаробляли.

Згадує Ольга Коробка: «Як я поступила в інститут, то мала одну спідницю і дві кофточки: одну одягала на заняття, а другу – на свято, але це не заважало добре навчатися і одержувати підвищену стипендію».

Влітку діти Коробків працювали, продавали продукти з домашнього господарства. Після вдалого торгу могли щось купити з одягу. Батьки змалку виховували їх трудолюбивими, щоб могли розраховувати лише на свої сили, бути чесними людьми.

Ольга Давидівна на посаді інженера працювала довгий час. Пізніше перейшла на роботу в ДМС начальником кошторисного відділу. Працювала ще й після того, як вийшла на заслужений відпочинок, має 42 роки трудового стажу.

Тут, у Донецьку, зустріла свою долю – Олександра Риндича. Створили сім’ю, мають дві донечки – Юлю і Наталію. Доньки також здобули вищі освіти. Юля – юрист, Наталія – інженер-технолог.

Жили добре, мали житло, але раптово захворів чоловік, довго боролись за його життя. Олександр переніс п’ять операцій, проте смерть невблаганна, на початку 2014 р. він помер. Не встигли перенести цю втрату і горе, як з’явилась нова біда – війна. Тепер Ольга із немічною свекрухою приїхали на Ратнівщину, покинувши квартири, машини, все нажите майно. Проживають в смт Ратне.

Доньки Ольги Давидівни залишились на Сході. Юлія живе і працює в місті Маріуполі, Наталія – в м. Дніпрі.

Велика родина Коробків допомагає, чим може, Ользі та її 90-річній свекрусі. Навіть троюрідні брати і сестри допомагають Ользі Коробці, чим можуть, адже в житті бувають різні випробування, проте їх легше подолати, якщо поряд близькі люди, родина.

Найбільше піклується про Ольгу брат Степан з дружиною Світланою.

Найменший син Уляни та Давида – Степан. Названий на честь діда Степана. Здобув вищу освіту, працював в органах безпеки, в даний час сім’я Степана проживає в смт Ратне. Мають двоє дітей: сина Олега та дочку Ірину. Олег та Ірина здобули вищі освіти. Донька працює і проживає в м. Луцьку, а син – біля батьків, у Ратному.

Степан Давидович одружився на дівчині з Лучичів – Світлані. Уляна була дуже задоволена, що матиме невістку свою, сільську. А ще дуже хотіли Коробки, щоб свати були близько.

Минали роки, батьки старішали, Уляна Коробка у 50 років пішла на заслужений відпочинок, так як мала п’ятеро дітей. Коробки біля будинку в Лучичах мали родючу землю, господарство, а це було хорошою підмогою для сім’ї. Господа цих людей була ошатною, а город чистий, виполений. Діти також старалися допомогти. Господиня возила на ринок до Ковеля полуниці, огірки, адже треба було порядкувати, вчити дітей. Звичайно, нелегко було ставити на ноги п’ятеро дітей. Давид Коробка в колгоспі почав працювати їздовим, а це означало, що поле буде оброблене. А ще підробляв нічним сторожем на хімзаводі.

Надія Давидівна розмірковує: «Основне, щоб в сім’ї була злагода і повага один до одного, то пережиті будуть усі труднощі, а турбуватись за своїх дітей – то для батьків і обов’язок, і відповідальність.

Мати наша була неграмотною, але від природи дуже мудрою. Мати для нас – це і друг, і порадник, і наставник. Вміла правильно поставити виховання дітей в сім’ї. Навчала нас, щоб брати і сестри жили дружно, вміли пробачати один одному, адже брати, сестри – це найрідніші люди. Коли живі були батьки, то дороги дітей Коробків, де б вони не були, вели до Лучичів, до рідної оселі, де завжди їх чекали».

Найменшого сина Степана, на превеликий жаль, Уляна Коробка не довчила, не одружила, не зав’язала невістці хустку. Степан Давидович закінчував четвертий курс інституту, коли померла його ненька.

Давидові довелося турбуватися про Степана. Закінчивши інститут, Степан одержує направлення на роботу в Ратне. Нелегко було двом мужчинам давати лад у хаті та по господарству. Тому вирішили Степана одружити. У 1976 році на подвір’ї нареченої Світлани заграли музики. Молода невістка почала давати лад у господарстві Коробків. Давид після смерті дружини прожив ще 18 років.

Моя бабуся  Надія Коробка говорить: «Поки на світі є батьки живі, то діти, хоч і дорослі, але почуваються ще дітьми, бо обігріті теплом і турботою, адже в нашому житті найголовніші рідні люди, родина. Тепер, коли немає наших батьків, ми, брати і сестри, не забуваємо один одного, стараємось зустрітися на свята усією родиною. А зустрічаємося всі у мене, адже я найстарша».

Чимало з родини Коробків є по Україні, та й у ближньому зарубіжжі. Але багато живуть у нашому районі, тож, щоб розпо-вісти про кожну сім’ю, треба добре потрудитися, бо кожна сім’я – то є своя історія.

Минає час, старіші люди відходять у Вічність, але рід Коробківський молодіє, бо народжується уже сьоме покоління, де тече Коробківська кров від пращура Артема Коробки, 1845 року народження.

Добре знати свій рід, знати своїх далеких прапращурів, родовідне дерево.

Мені хотілось розповісти про те, що сама пам’ятаю, і що колись розповідали мої батьки, щоб було для прийдешніх поколінь у пошані до дідів-прадідів. Ми повинні пишатись власним родом, родиною, країною.

Артем МАРКОВ,

Тетяна ДУДА,

вчитель історії НВК с. Заброди