із сестриною дочкою та її сім’єю. Бабусю не лише поважають, а ще й  прислухаються до її порад

Не так давно Марії Омелянівні Бурко, яка проживає у Велимчому, повернуло на 90-й рік. Вона одна із найста-ріших жительок села. Що дивує? Бабуся ніколи не виходила заміж, не мала власних дітей, все життя прожила у праці.

І, перегортаючи сторінки свого життя, вона навіть не шкодує, що не мала чоловіка, не мала власної сім'ї. Для неї сім'я — сестра, її донька, і вже її, племінниці, сім'я. Тітку Мар'ю, як називають її всі рідні, не лише поважають у сім'ї племінниці, а й прислухаються до її слова, питають поради, де, що і коли садити, сіяти, збирати… І тітка Мар'я стверджує, що їй жити нині так добре, як не кожному на старості при рідних дітях живеться…

Бабусю Марію знаю з дитинства, вона живе неподалік моєї мами. Знаю, що господарювала вона вдвох із сестрою Надією, і ніколи не чула сварки між ними та поганого слова від інших про них. Сестри жили у мирі і завжди у роботі. Бо ні в однієї, ні в іншої, можна сказати, чоловіка не було, за винятком декількох років — Надя була заміжньою і народила Світлану. Вся робота лежала на жіночих плечах. Час не стоїть на місці. З тих моїх дитячих років спливло багато води, і коли завітала до сивочолої землячки, здалося, що й не змінилася вона. Спілкувалася розсудливо, не нарікаючи ні на життя, ні на долю. Що мене ще вразило? Напевно, років із 35 ми з нею не бачились, та й в дитинстві не так часто перепліталися стежки, а бабуся, коли я зайшла до її кімнати, відразу мовила, що не впізнає, але за якусь мить: «Ой, Валічко, то це ти?!». Бабуся має добру пам'ять і навіть мудрість…

«ВСЕ ЖИТТЯ І КОСИЛА САМА, І ДРОВА ЗАГОТОВЛЯЛА, І ЗА ПЛУГОМ ХОДИЛА…»

— Важке у мене життя було, — розповідає бабуся. — У батька була дитина, і у мами була дитина, коли вони зійшлися. І ще десятеро діток народили. Я середньою була. Батько здоров'я доброго не мав, грижа його мучила. Він поводив коня, а я за плугом ходила… І у лісі дрова заготовляти, і рубати разом з ним доводилось. А потім уже і без нього. Як згадаю, як важко було, то тільки дивуюся, де та сила й бралася. Якось так повелося ще з дитинства, що чоловічу роботу робила завжди. Надя найменшою була, також здоров'я доброго не мала, вона все їздила на сезонні заробітки — їй там легше було. А вдома — все на мені. І я ні на кого не покладалася, не надіялася, все робила сама. А влітку не лише за чоловіка, а й за Надю. У колгосп на роботу обидві ми ходили, але коли Надя на сезоні, то за двох робила — дві ділянки обробляла, і свою, і Надіну. То вже потім стали нам давати одну ділянку на сім'ю. Зимою ж всі дні проводила у лісі за важкою працею. Снігу по коліна, а я дрова мусила заготовляти… Потім привезти, порубати, скласти. То вся моя робота була. Надя вже більше по хаті поралась, легшу роботу виконувала.

«НІКОЛИ НЕ шкодувала, ЩО НЕ ВИЙШЛА ЗАМІЖ, ХОЧ І ВАЖКО

БЕЗ ЧОЛОВІКА БУЛО»

— Завжди покладалася тільки на себе, — продовжує бабуся Марія. — Сестри повиходили заміж, брати одружились, а я осталася одна. Жила вдвох з сестрою, її донькою, а тепер живу з нею – з племінницею, її чоловіком, їхніми донькою, сином та невісткою.

Вони і є — моя сім'я. Мені здається, що мене люблять, бо не кривдять, глядять і шкодують усі.

— Хіба ніяких женихів не було, що не вийшли заміж? — питаю бабусю.

— Були. Чотири хлопці сваталось. Я то й не завидна, а хотілось кращого, — посміхаючись, відповідає бабуся.

— Не жаліли потім, що не вийшли заміж?

— Ні, не жаліла. І зараз не жалію. Ніхто не сварив, не кричав, нерви не псував. Ми якось із сестрою хороше прожили. Ніколи не сварились. Завжди порадимось, що робити і коли. Жили у мирі. Ніколи не підвищували голос одна на одну. Шкода, але Надя два роки тому як померла.

«ПРИЙШОВ ЗЯТЬ, І Я ЯК НА СВІТ НАРОДИЛАСЯ»

— Вже я була на пенсії, як Світлана вийшла заміж і приймак прийшов у хату. Пам'ятаю, довелося у ліс іти дрова заготовляти. Він іде, і я йду. Удвох заготовляємо. Але яка з мене вже працівниця у тих літах?! Та, напевно, Василеві й соромно було зі мною, бабою, дрова заготовляти. І не захотів мене більше в ліс брати. Відтоді я зрозуміла, що таке чоловік у хаті, відтоді у мене, як гора з плечей. Зять у нас хороший господар. Хоча я люблю командувати, радити, що робити і як. Мене слухає не тільки Світлана, а й Василь. Навіть, коли привезе дрова із лісу, сам добре знає, де їх скидати, але мене спитає. Поважає, видно.

«ТІТКА МАР'Я – ЯК ПРОГНОЗ ПОГОДИ»

Перепитую і Світлану, і Василя, чи й справді радяться і слухають тітку Мар'ю — бо саме це і привело мене до їхнього порогу.

— Я й свою думку маю, — каже Василь Дарчик. — Але завжди тітку перепитаю, вже звик до цього. Ось і нині, ще зима в розпалі, а тітка вже покомандувала, де, що і коли сіяти. Вона, як прогноз погоди, все наперед. Але її команда і поради мудрі, тож прислухаємося, хоча, буває, що робимо і по-своєму. Тітка покомандувала навіть, щоб і хату нову збудували, хоча на її вік хватить тої, що маємо, а ще ж нову літню кухню збудували немалу. Дякуючи тітці, розпочали будівництво і вже закінчили, наш син та невістка живуть у новобудові. Я з дружиною — у старій, але добудованій, хаті, тітка — у літній кухні. Та ще такого дня не було, щоб ми не заходили до тітки, ще ніколи не сіли їсти без неї. Завжди ми у літній кухні — і тітці веселіше, і нам добре.

ПЛЕМІННИЦЮ ЗА ПЛЕЧИМА ДО ШКОЛИ НОСИЛА...

а ТЕПЕР «ЩЕ ТАК РІДНІ ДІТИ БАТЬКІВ НЕ ДОГЛЯДАЮТЬ, ЯК МЕНЕ ПЛЕМІННИЦЯ ТА ЇЇ СІМ'Я»

— Ще колись люди говорили: «Нащо ти так, Марйо, важко працюєш, стараєшся?» А я у відповідь: «Легше помирати буде…». Ой, глядять мене всі, і поради спитають, і їсти дадуть, ще й в ліжко подадуть. Внук Сергій до мене хороше. Невістка Оксана з Кортеліс прийшла, та й та: «Тітко, що Ви будете їсти, що Вам подати?!». А внучка Оля ще жодного разу не приїжджала з Луцька, щоб мені гостинця не привезти. Вельми добре живеться. Як скажу, що погано, то гріх на мені буде. Біля своїх дітей так не живуть батьки, як я біля цих дітей.

— Бо ж Ви, напевно, і до Світлани добре ставитесь? А на добро добром відповідають.

— Світлана була мені як за дочку. Надя все по сезонних заробітках, а на мені, крім господарства, і Світлана. Колись зими снігові були. Світлану попоносила за плечима до школи, до центральної дороги, на якій вже можна було пройти… Вона ніколи не минала мене в стороні у вирішенні будь-яких питань. Запитувала маму, запитувала разом і мене…

— Я ще до тітки Мар'ї більше зверталася з різних питань, ніж до мами. Бо я все з тіткою і з тіткою, а вона мудра була, прийняття всіх рішень було на ній, — говорить Світлана. — Ще й зараз вона мудрості не втратила. І тітка, і мама — обоє і в школу виряджали, і до весілля готували, за все моє життя — обидві переймались.

Поцікавилась у Світлани, чи брав участь у її житті батько. Відповідь здивує кожного.

— Я його не пам'ятаю. Я ще була зовсім малою, як ми остались одні. Пам'ятаю лише, що колись, як була я на сезоні, сказали, що мій батько у сусідньому селі проживає. Я з подругою поїхали велосипедами, хотілось його побачити. Але, як сказали йому, що дочка їде провідати його, втік… І бажання познайомитися з батьком уже відпало назавжди.

— Я була за головну, коли жила з Надею, — завершує бабуся Марія. — Надя й не перечила, дослухалась до мене. Я й при Світлані варта чогось. Бо ж і за світло, і за газ заплатити — то, переважно, мій клопіт. Трохи з пенсії, трохи з господарства — так і живемо. Дітей прошу, аби садили, сіяли більше, господарство тримали більше, то більшим і прибуток буде. Таке життя на селі. Хоч і важко прожила, та на старості — легко і добре. Ніхто не сварив, не кривдив, не бив — все було на моїх плечах і за моїм рішенням. Не псував нерви чоловік, — посміхаючись, каже бабуся, — напевно, через те і живу довго. А в лікарні за все своє життя ні разу не була…

Валентина БОРЗОВЕЦЬ

с. Велимче