Доля Анастасії Василівни Шевчук, яка проживає у  Заболотті, розпорядилась так, що їй на старості, у 66 літ, довелося замінити і матір, і батька трьом малолітнім внукам, яких часто тепер називає рідними синочками. Вони для неї і втіха, і розрада, і клопіт, який, здається, розриває душу від думки — мрії, аби жилося її Максимку, Миколі та Андрію  краще…

— Не раз думаю, за що така кара мені? — витираючи сльози, розповідає  Анастасія Василівна. – Поховала єдиного сина, а з часом і невістку.  На мені одній, бо ж і чоловіка поховала, залишились сироти, найменшому з яких не було й шести літ. Богу дякувати, що хороші вони в мене, послушні, і роботи не бояться. Але як то мені важко думати за все і всіх, переживати, турбуватися  про кожного! Буває, попоплачу, що без батьків залишились, що я, стара, не так потурбуюсь про них, не так зможу допомогти, як хо-тілось би.  Мрію, хоч і важко мені, але довести їх до пуття, щоб вже самі без мене могли жити, влаштували своє життя, щоб не були зовсім одні на цьому світі…

Поцікавилась у Анастасії Шевчук, як так сталося, що без мами і без батька залишились діти?

— Син мій помер п’ять років тому. На туберкульоз хворів і  не жалів себе.  Через чотири роки після його смерті не стало і невістки -  захворіла вона також на туберкульоз.  Хороша вона мама була. Все для діток і діток старалася. Просили її всі, аби лікувалася, а вона чомусь ніяк не хотіла йти в лікарню. Я просила й молила, і сварила, що помреш, кому ж твої діти будуть потрібні?!  І діти просили. Уже,  коли занемогла геть,  лише тоді поїхала в лікарню. Та було вже пізно, в  лікарні у Луцьку і померла. Я саме приїхала до неї з її сестрою й бачила, що вона хоче мені щось сказати, але так і не сказала, мене не пустили  в реанімацію...  Я тепер думаю, напевно, хотіла попросити, аби дітей догледіла. А де ж я по-дінуся, хіба ж я відмовлюся від своїх внуків?!

— Коли завагітніла вона третьою дитиною, — продовжує жінка, -  дуже переживала, щоб хоч не хвору народила – батьки ж туберкульозні, і  хлопчик,  коли народився, постійно біля мами був. Але, Богу дякувати, дітки здорові.

Помовчавши трохи, Анастасія Василівна продовжила:           — Може, то я гріх маю? Коли невістка завагітніла третім, дуже хотілось дівчинку. А народився знову хлопчик.  Я саме на весіллі була, аж тут дзвонить внучок і каже, що мама, напевно, родити буде. Добре, що сусідка змогла прийняти роди, бо «швидка» не встигла приїхати, як зателефонували,  – дитятко вже було у сповитку. Коли сказали мені, що народився хлопець, то я й рукою махнула,  невдоволена була… А тепер він найбільше до мене горнеться, бо ж найменшенький.  І пригорну, і  розцілую, а він все одно підійде до мене і просить ще, аби пригорнула, нагадуючи, що в нього ні батька, ні мами… Підійде і: «Бабусю, пригорни мене, поцілуй, у мене ж мами немає…». Ви знаєте, як стискається, болить серце, здається, виривається із грудей...

— Такий важкий хрест у мене… Все життя важке. У моїх батьків було восьмеро дітей, я попоїздила по сезонних заробіт-ках. Заміж вийшла уже у 34 роки з дитиною на руках. І чоловік не скажу, щоб був хороший, любив випити,  та вже коли не мав здоров’я, то і пити перестав.  Але свекруха  дуже доброю була. Зараз допомагають нам, якщо вже не можемо обійтись без сторонньої допомоги, брат, братихи, невістчин брат, її сестри чоловік, інші рідні. Але стараємося справитись самі. Старші хлопці і до коня підуть, і корову попорають, і на полі все знають, що садити, коли оборати та зібрати. І слухають мене. Нещодавно купили пральну машину-автомат. Кажу їм, дітки, я вже не можу, так руки болять, відвалюються, давайте зберемо гроші і купимо цю пральну машину. Купили, яка то доброта. Хлопці вже й самі перуть.

Не раз дивлюсь на них і кажу: «Синочки мої!», а вони: «Бабусю, які ж ми синочки, ми ваші внуки». Пам’ятають своїх батьків… Важко їм, важко й мені. Перших півроку, думала, й не виживу, але Бог дає сили, щоб жила, щоб їх догледіла. І встаю, і лягаю спати з одною думкою, аби їм було краще, аби їх не скривдити, аби допомогти жити…

У кожного свій хрест...

Валентина БОРЗОВЕЦЬ