Любов Олексіївна Жерш — секретар Заліської сільської ради впродовж двадцяти одного року — з перших днів створення сільської ради і до сьогодні, правда, з перервою трохи більше одного року. Нещодавно вона відсвяткувала 55-річний ювілей, напередодні якого наш кореспондент зустрілася з Любов’ю Олексіївною, поспілкувалась про роботу, про життя, поцікавилась у неї насамперед, як опинилася у раді.

— Народилась я в Залісах, — розповідає Любов Олексіївна. — Закінчила Рівненський торговий технікум за спеціальністю товарознавець. Десять років пропрацювала у Заболотті в торгівлі. А потім якось  тодішній Заболоттівський селищний голова Олександр Олійник сказав, що продавець у дитячому кафе — то не моє місце, і запропонував роботу у селищній раді — займалась військовим обліком. Робота була не важкою і часу для її виконання було достатньо, тож у вільні хвилини допомагала секретарю селищної ради і це мені потім пригодилося. У час, коли закінчувалась моя відпустка по догляду за дитиною, у Залісах якраз створювали сільську раду і мені запропонували роботу бухгалтера, та відмовилась, бо ж цієї роботи не знала, тоді запропонували, аби йшла секретарем, а як піду, якщо не депутат?! Та, на моє щастя, по п’ятнадцятому округу не вибрали депутата, тож провели повторні вибори — так  стала і депутатом, і секретарем сільської ради.

— Пропрацювали секретарем більше двадцяти років, що засвідчує довіру до Вас не лише депутатів, а й всіх односельчан. Яких принципів дотримуєтесь у роботі?

— Завжди стараюся почути людей і допомогти їм, чим можу.  А робота секретаря – це робота з людьми,  переважно довідки та нотаріальні дії...

— Минулого року сільська рада працювала навіть без голови — Віктор Корецький був мобілізований до лав Збройних сил України, тож вся його робота була покладена на Вас.

— Виконувала безпосередньо і свої обов’язки, і обов’язки голови. Важко було, але що вдієш. Виконую обов’язки голови, як і всі секретарі,  коли він у відпустці — цими днями також. А ще якось раніше сільська рада взагалі була без голови — розрахувався, тож декілька місяців, до виборів, була і за голову, і за секретаря.  До роботи так уже звикла, що навіть, коли я у відпустці, все одно думаю про роботу у раді, і якщо ніхто з односельчан не зайде з якихось питань, не зателефонує, то якось аж не по собі. Думаю, що сталося? Невже я нікому не потрібна, не потрібна моя порада, консультація?!  Спокійно жити, не думаючи про роботу, вже не можу.

— Любове Олексіївно, якщо порівняти роботу двадцятирічної давнини і сьогодні, яка різниця?

— У всі часи потрібно працювати.  Коли створювалась сільська рада, було дуже важко, бо ж і голова новий, і секретар, і бухгалтер. Тоді нам дуже допомагали секретар та голова Гутянської сільської ради Ганна Панасюк та Анатолій Шпак. Але тоді довідок менше видавали і робота була дещо іншою. Пам’ятаю, як ходили ми по хатах і просили селян здавати молоко, хоч літр, хоч два, а сільська рада все одно не виконувала план і нас у районі завжди соромили за це. На одній з нарад вже покійний Григорій Горобець — дуже його поважала – казав,  звернувшись до мене: та ви з головою більше молока вип’єте, аніж заготовили у селі...

 - Напевно, тримаєте у  власному господарстві, як і інші селяни, корову та іншу живність. Як справляєтесь, Ви ж на роботі і на роботі?

— Тримаємо корову, коня, поросят, різну птицю, і поля достатньо. Тож потрібно встигнути скрізь. Встаю щоразу о 5 годині ранку, поки на роботу – і корову подою, і все інше попораю, хоча, як була живою мама, а померла вона нещодавно, значно легше було, бо, бувало, щось не встигну, мама догосподарює. Але на роботу завжди вчасно ходжу, запізнитись не можу — така у мене совість. Якось було, що запізнилась декілька разів підряд, о, ні, думаю, втягує... Тож о 8-й годині я вже на роботі. Ще колись, як працювала у Заболотті, колеги на питання: хто на роботу найперше приходить, – відповідали, що Люба із Заліс. Так і зараз.  Але, якби не підтримка сім’ї, то б не справилася з усім. Хоча чоловік мій і син також з дому зранечку виходять — працюють обоє у Ратному. І чоловік, і син мають вищу освіту, але роботи за спеціальністю не мають. Зранечку всі ми на роботу, а вдома залишаються старенький тато, невістка і малесенький внучок — це моя найбільша радість на сьогодні.

— Любове Олексіївно, а про що мрієте?

— Щоб в сім’ї всі здорові були, щоб мир був в Україні — тоді й щасливі будемо усі.

Валентина БОРЗОВЕЦЬ