Його у світ вела магічна сила музики і правди

Япема3 Ярема Ярема1 Ярема2 Ярема4–––– Нарис ––––

То вже згодом я почув від самарівців: «Де Ярема — там і пісня. Де пісня — там і Ярема з баяном».

А познайомився з ним у далекому 1969-му на малолюдній вечірці.

У затишній самарівській хаті було трохи гамірно. Аж тут хтось подав йому в руки баян. Вже після перших акордів притихли розмови і понеслася-полинула мелодія знайомої пісні:

Над рікою — туман.

За вікном — криниця.

Нумо, друже баян, —

Щось мені не спиться.

Від пісні враз повищала стеля, розступилися стіни. У хаті й на душі стало якось просторніше. Рівний, по-артистичному настроєний баритонний голос полонив слух, зачаровував, збуджував ліричну уяву…

Потім із ним у нас було більше десяти літ роботи пліч-о-пліч в Самарівській школі, де він викладав музику, а за сумісництвом – фізкультуру та початкову військову підготовку .

Народився Ярема Романович Мостепанюк 13 серпня 1939 року на мальовничому хуторі Рови села Видраниця у добротній, як на той час, двополовинчатій хаті, збудованій батьком для себе й для брата Миколи (під час лихолітньої війни у ту хату влучив фашист-ський артснаряд і вщент зруйнував одну її половину). Коли новонародженому первісткові обирали ім'я, батько Роман Тихонович, який захоплювався Шевченковим «Кобзарем», сказав твердо: «Буде Яремою!». Так ім'я героя Шевченкових «Гайдамаків» стало іменем новоявленого на світ видраниччанина. Ім'я дзвінкоголосе і навдивовижу рідкісне. Принаймні на Волині такого не зустрічав, хіба що — у відомій народній жартівливій пісні, де співається: «Оце ж я Ярема — буйна голова». Потім було все майже так, як і в отій про Ярему (Веремія) пісні.

Вочевидь від народження його покликала-повела за собою у світ широкий музика. До речі, в родині Мостепанюків пісню особливо шанували. Її найпристраснішими поклонниками і покровителями були батько та його молодший брат Микола. З батькового благословення у своїх 13 років Ярема уперше взяв у руки баян, з яким уже не розлучався до останніх днів свого життя. Запам'ятаймо оте число 13. Воно ще не раз супроводжуватиме його на велелюдних життєвих дорогах.

Гру на баяні спочатку опановував самотужки. А по закінченні семирічки були ще курси баяністів у Луцьку, затим – робота завідуючим сільським клубом у рідному селі, військова служба. І нарешті — двадцятилітнє (з 1961 по 1980 роки) вчителювання в Самарівській школі, яке стало для Самарів цілою епохою в його культурному житті. Та й для самого Яреми Самари стали знаменною віхою в його біографії. Працюючи тут, він заочно закінчив Луцький культосвітній технікум (згодом — училище), тут зустрів свою суджену Марію і поєднав із нею свою долю, тут народилися його діти Микола і Тетяна, тут зростала і шліфувалася його професійна майстерність як учителя і музиканта.

Маючи неабияку пристрасть до сценічної діяльності, він часто нехтував особистими та сімейними справами і сповна віддавався своєму покликанню. То був час, коли у віддаленому від цивілізації селі малі й дорослі нестримно тягнулися до сценічного мистец-тва. З безпосередньої творчої ініціативи Яреми Романовича рівень художньої самодіяльності у Самарах досягнув свого апогею: на весь район, а то й за його межами тоді славилися хорові й вокальні колективи місцевої школи та сільського будинку культури. Самарівських самодіяльних аматорів запрошували на святкові дійства у Ратне і навіть на обласну сцену. Кортеліси, Межисить, Гірники, Річиця, Велимче, Оріхове, села і селища сусідньої Білорусі Оса, Лелікове, Дивин, Малорита — така неповна географія виступів цього творчого колективу художньої самодіяльності, душею і натхненником якого був Ярема. Саме він тоді відродив із забуття фольклорно-етнографічний танець «Самарівські косарі», який і сьогодні час від часу дивує ратнівчан, а в минулому неодноразово — і глядачів на обласних сценах. Хист і майстерність Мостепанюка-аматора високо оцінювали колишні (на жаль, уже покійні) очільники районного відділу культури Василь Аврамук, Андрій Трофимук, Іван Панасюк. До нього вони не раз зверталися за порадою і підтримкою при проведенні фестивалів, різного роду звітів та оглядів.

Без усякого перебільшення можна говорити про відповідальне ставлення Яреми Романовича до службових обов'язків. Будь-яку роботу він не вмів виконувати абияк. У пісні не терпів фальшивих нот, у житті — підлабузників і лицемірів. І сам ніколи таким не був, бо належав до людей праведного слова і діла. Маючи в міру твердий і врівноважений характер, у людях найперше цінував чесність і простоту, у дружбі — безкорисливість . Не пам'ятається, щоб перед кимось лукавив чи лицемірив. Навіть перед посадовцями ви-словлювався відверто, за що іноді потрапляв у їхню «немилість». Ніколи не вислужувався перед місцевими чинами, не домагався від них якихось благ чи привілеїв. Про декого з них повторював власний афоризм: «Посада псує чоловіка».

Був він, здається, як і всі. Та було в ньому щось і особливе, те, чого бракувало іншим. З цього приводу згадалися слова великого італійця Данте Аліг'єрі: «Іди своєю дорогою, і нехай інші говорять, що завгодно». Саме таким він і був: рівно «ішов своєю дорогою». А ще — не любив «дурної» (тобто — непотрібної) роботи, приказуючи: «Дурне діло — нехитре». І разом з тим на догоду різним реформаторським підходам, вказівкам, положенням і циркулярам, як «законопослушний» освітянський працівник, виконував і таку роботу. Для прикладу, за його безпосередньою участю споруджувався при Самарівській школі стрілецький тир, облаштовувався кабінет початкової військової підготовки. Незадовго й справді одне й друге стало непотрібним. Зате колись, через багато літ, допитливі краєзнавці, споглядаючи біля сучасної школи залишки стрільбища, ламатимуть голови: звідки взялася і чим слугувала ця загадкова земляна споруда?

Ні, він не був ідеалом-ангелом. Часом помилявся, спотикався об невігласів, дрібних чинуш, піддавався злому осудові легковажних язиків. Але (знову ж таки!) — «ішов своєю дорогою». І залишався самим собою.

Кажуть, людська доброта — у кожного своя. Для Яреми Мостепанюка вона була не тільки в тому, щоб співчувати, а насамперед допомогти в біді тим, хто поруч. І було те у нього від природи. Дехто казав — від Бога. Народна мудрість гласила: таким він вродився і вдався.

Згадує Галина Дмитрівна Дейнека — колишня вчителька Самарівської школи, уродженка Видраниці:

— Для моєї мами терміново потрібні були ліки, які постачалися тільки до білоруських аптек. Пізня вечірня година. У розпачі не знаю, що діяти. Від Самарів до сусіднього білоруського селища Дивин з десяток кілометрів. Про мою безпорадну ситуацію довідався Ярема Романович, у якого був (на той час рідко в кого) старенький, але потужний мотоцикл. І він (Ярема Романович) без вагань погоджується допомогти. Попри тодішнє бездоріжжя й негоду, не без прикрих пригод дісталися до Дивина, розбудили аптекаря і вмовили його (серед ночі!) відпустити потрібні ліки. «Світ таки не без добрих людей», — переконалася тоді. У важку годину проявлені до мене людська чуйність і доброта запам'яталися на все життя.

З усіх природою наділених йому чеснот найблагороднішим для нього було непідробне почуття синівського обов'язку, що проявлялося у постійній повазі й турботі про своїх батьків — Романа Тихоновича і Єлизавету Іванівну.

Згадує сестра Марія Маринчук:

— Будучи найстаршим серед нас, трьох його сестер, Ярема, як міг, опікувався нами: допомагав кожній здобути вищу освіту, матеріально й морально підтримував у скрутну годину. Він дуже радів появі на світ найменшої сестри Олени.

Тоді йому було 19. Грав на весіллі. Коли дізнався, що батько шукає підводу, щоб доставити новонароджену із пологового пункту, який знаходився в орендованій сільській хаті, одразу відклав баяна. За лічені хвилини був у сільському медичному закладі, забрав ще безіменну сестричку і більше трьох кілометрів ніс її на руках додому, при цьому весь час усміхаючись до неї.

Але найбільше він опікувався батьками. Саме через них у 1980 році разом із сім'єю залишає у Самарах облаштовану, з усіма зручностями трикімнатну квартиру, і переїжджає до Ви-драниці у ще недобудовану батьком хату. Тут особисто переймає на себе обов'язки по догляду за старими батьками. Словами не передати, як турбувався про них. У стосунках із ними жодного разу не підвищив на них голосу, завжди з розумінням та повагою ставився до їхньої старості, до останку допомагав їм в усьому. У 1983 році важко переніс невимовну втрату — смерть батька. А згодом, через 13 (!) років, — і кончину матері.

Сьогодні взаємини дітей із батьками стають серйозною соціальною проблемою. При цьому ставлення Яреми до своїх батьків могло б бути взірцевим прикладом для багатьох родин.

Багато в чому він був схожий на батька. Від нього перейняв людські якості характеру, мисливську науку та її найперше правило: на полюванні, як і між людьми, ніколи не бути хижаком.

І гордився він батьком як людиною чесною, як солдатом з героїчним минулим, якому довелося пройти важкими фронтовими дорогами до самого Берліна.

Із далеких спогадів батька — Романа Тихоновича:

— У самому Берліні ще тривали бої. Але ворог уже остаточно був зламаний, тому майже не чинив опору. Зневірені фашистські недобитки масово здавалися в полон. За міцними стінами напівзруйнованого будинку забарикадувався озброєний взвод німців. Наш командир, щоб уникнути людських втрат, наказав зайняти ворожі позиції без бою. Проте сміливців зробити вилазку до ворогів у ролі парламентерів серед наших бійців не знайшлося. Іти погоджуюсь я. Без зброї. Замість неї у руках — біла шмата із солдатської онучі. Всього триста-чотириста метрів. А пройти їх було важче за сотні фронтових кілометрів. Можете собі уявити, як почував себе тоді, коли йшов під прицілом кількох десятків німецьких «шмайсерів», готових кожної миті стріляти мені в груди. Ризик був великий. Але я подолав у собі страх. А в німців тоді переміг здоровий глузд самозбереження — всі вони на мої завчені ламаною німецькою мовою фрази та жести склали зброю і здалися.

Після повернення до Видраниці із Самарів Ярема Романович працює у Ратнівській дитячій музичній школі — спочатку викладачем по класу баяна, згодом — завучем, а наостанок аж до виходу на пенсію — її директором. Саме в той час роботу в музшколі поєднує із заочним навчанням на музико-педогогічному факультеті Рівненського педінституту, якого закінчує у 1986 році. Тоді йому виповнилося 47, а до пенсійного віку залишалося всього-на-всього 13 (!) років. Цікаво, що намір у такому вже поважному віці здобути вищу освіту був його викликом не стільки самому собі, як тим, хто хизувався перед ним вузівськими дипломами. Можна тільки здогадуватися, яких потрібно було йому зусиль, щоб, мешкаючи у Видраниці, доглядати старих батьків, вести підсобне господарство (без цього на селі, як і сьогодні, було немислимо), заочно навчатися й успіш-но виконувати службові обов'язки на відповідальній посаді керівника культосвітнього закладу. А ще ж при всьому тому — не полишати особистої участі в художній самодіяльності. Саме на той час припадає його безпосередня робота по підготовці творчих колективів не тільки у райцентрі, де він зорганізував гурт музикантів-професіоналів. Зокрема, на запрошення культпрацівників та представників місцевої влади він керує хоровими колективами у Видраниці, Забродах, Самарах та в інших селах району. Особливо значимою була його робота над вишколом стоголосого(!) хору в Самарах, куди він приїжджав після робочого дня із Видраниці на вечірні репетиції. Успіх хору був нечуваним. І не тільки на районній, а й на обласній сцені.

У сузір'ї ратнівських працівників культури Ярема не був зіркою першої величини, хоч, може, й не нам про те судити. Але  його вагомий особистий вклад у культурне життя Ратнівщини того часу незаперечний. Цього не можна забувати. Адже на таких, як він, самозречених аматорах художньої самодіяльності, трималася і тримається сьогодні сценічна культура нашого поліського краю.

Якщо тому правда, що вчителі продовжують жити у своїх учнях, то Яремі Мостепанюкові випадає ще довго іти одною дорогою в одній духовній сув'язі із тими, кого він навчав, у кому, як смолоскип, запалював любов не тільки до музики, а й до високих життєвих ідеалів.

Одним із найперших його учнів був самарівець Баранчук Трохим Трохимович, який згодом став відомим на всю Ратнівщину професійним баяністом-віртуозом та довгий час завідував навчальною роботою музичної школи у райцентрі. Від Яреми Романовича у світ музики пішли Олександр Сидорук із Самарів, Леонід Лахтюк, Віктор Томашук із Видраниці, а Сергій Токарський став професійним музикантом і сьогодні працює провідним акомпаніатором районного будинку культури і гурту «Браві козаченьки». Скільки їх, більш і менш відомих його учнів, пов'язали своє життя з музикою, сьогодні навіть припустити важко. Твердо можна сказати одне: сподвижницьке життя, дароване йому долею, він прожив недаремно, бо залишив по собі добрий слід між людьми.

Його непересічний характер сприймали й розуміли по-різному: хтось ним захоплювався, колишні його учні з літами здебільшого обожнювали, інші небезпідставно вважали його диваком або й просто залишалися байдужими до нього.

Згадується:

Тепла ніч раннього літа. У місячному сяєві світяться роси. Останні серенади до-співують невгамовні солов'ї. А в долині четверо косарів мантачать коси і кладуть у рівні покоси високі трави — аж дзвенить-виспівує роса. Диригує «квартетом» Ярема. Справжнє диво та й годі. Бо де ж таки видано-чувано, щоб під високими зорями ночі — косовиця?!

Іншим разом, окрилені піснею, допізна засиділися втрьох: Ярема, я і… баян. Не-зчулися, як почало розвиднятися. Ярема Романович підходить до вікна і зовсім спокійно, без будь-яких емоцій, констатує: «Світає… Божественна краса».

Підходжу й собі до вікна. На небі одна за одною, наче запалені свічі, гаснуть зорі. Але заворожує інше: земля, небо, дерева і навіть повітря — усе облите прозорою синьо-синьою фарбою. Ні до, ні після цього не бачив такого видива; і якби був сам, то подумав би, що привиділось.

Той неповторний ультрамариновий весняний світанок не раз згадувався нами на життєвих перехрестях…

А насправді Ярема Романович був реалістом. І великим романтиком водночас. Тільки не кожен, хто його знав, спроможний був те усвідомити.

Помер Ярема Романович Мостепанюк 13 (!) липня 2016 року — рівно за місяць до свого чергового дня народження. У день його поховання небо хрестилося блискавицями, салютувало громами. Дощ лив, як з відра. Водій легковика, яким того дня ми, колишні колеги покійного, добиралися до Видраниці, змушений був раз у раз зупиняти машину і пережидати чергову хвилю нечуваної зливи. Коли ступили на обійстя покійника, небо враз вгамувалося і прояснилося. Подумалося: просто випадковий збіг обставин чи й справді якась містика?..

У найпечальніші хвилини прощання журбою-тугою озвався духовий оркестр його побратимів по музиці. Хтось уголос подумав: «На камені б таким родитися, як ВІН!»

Сонце осяяло велелюдну поховальну процесію, коли в останню дорогу проводжала Видраниця свого односельчанина.

Ярема Романович прожив повних 76 (7+6=13) років (хоч насправді життя вимірюється не роками). Довгих найважчих 13 років він мужньо боровся з підступними недугами, перемагав нестерпні болі. І до останку не здавався. Він і вмирав стоячи — в прямому і переносному розумінні.

…Коли над його хатою пролітатимуть журавлі, у їхньому тужливому сопрано вчуватиметься і його, Яремин, голос. То він повертатиметься до нас із вирію пам'яті у наші сни і спогади. Більшого не дано. На жаль!

Іван Скибук

с. Самари

 

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>