Життя сім’ї Івана та Віри Дубуків зі Шменьок – це неймовірна історія кохання та повчальний урок про те, що треба завжди бути наполегливими і робити все, щоб досягати своєї мети.

Віра Анатоліївна – 45-річна жінка, мати-героїня, яка виховує 9 дітей і в такому молодому віці вийшла на заслужений відпочинок. А початок їхньому коханню і їхній великій сім’ї поклала випадкова зустріч у поїзді.

ЗНАЙОМСТВО В ПОТЯЗІ

Їхня спільна історія почалася на зламі 1980—1990 років. 19-річна Віра зі своєю мамою їхала потягом з далекого Казахстану, де жила її сім’я, до бабусі у Гродненську область Білорусі. А 23-річний Іван повертався з Росії з навчальних курсів, на які його відправили з Бреста з роботи. Познайомилися, поспілкувалися і роз’їхалися кожен у своєму напрямку. Правда, ще обмінялися адресами та номерами телефонів.

Спливло немало часу. Якось молодий і запальний Іван пізно повернувся з вечорниць, а рано-вранці почув телефонний дзвінок. Сонний, він підняв слухавку, поалокав, але розмови так і не вийшло. Поклав трубку і ліг спати далі. Коли ж зрештою прокинувся, став розмірковувати, хто це йому телефонував. Пригадав, що є десь у Казахстані така Віра. Знайшов адресу, номер телефону і наважився перетелефонувати, бо якось негарно вийшло. Замовив з Бреста переговори, поспілкувався, а потім почали по черзі передзвонюватися.

ЇХАВ У ГОСТІ,

А ПОВЕРНУВСЯ

З НАРЕЧЕНОЮ

З рік отак спілкувалися телефоном, аж поки прийняв Іван рішення, що поїде в Казахстан. Зібрався в дорогу саме перед Пасхою. Повідомив про свої плани мамі, а вона сказала:

— То ти вже, синку, одружуватися їдеш! Хіба тобі тут дівчат мало?! – пригадує слова матері Любові Андріївни Іван і додає:

— У мене і в думках не було того одруження. Їхав у гості.

Приїхав у місто Аркалик Тургайської області (нині Костанайська область), а звідти до села Ангарськ, у якому жила Віра, ще 20 кілометрів треба було добиратися. Порадили йти на платформу, де автобуси зупиняються. Може, котроюсь попутною машиною добереться, бо саме в напрямку Ангарська жителі міста на дачі їхали. Підійшов Іван до однієї бабусі, а вона сказала, що вони їдуть саме в те село. Але стала випитувати, чому він туди їде, до кого, бо раніше його ніколи не бачила. Став тоді Іван пояснювати, що їде в гості до Віри Буцкевич. Бабуся як почула, про кого йдеться, почала дівчину розхвалювати, що і хороша, і порядна, і в колгоспі вже працює. Тож, коли прибули в Ангарськ, його навіть до хати Віри завели. Її саме не було вдома – побігла до сусідів дивитися телепередачу «Утренняя почта». Це було 26 квітня 1992 року. Зайшов у хату, а родичі Віри саме за святковим столом сиді-ли. Представився. Його до столу запросили. Чарку запропонували, а він вперто відповів, що не вживає алкоголю. Тоді запитали просто в лоб: «Ти хворий чи закодований?» Пояснив, що віруючий, і тому не п’є. А якщо хочуть побачити, чи здоровий, запропонував поборотися і його сили перевірити.

Погостював Іван два дні, зрозумів, що Віра – його доля, і наважився на відверту розмову з батьками. Звернувся спочатку до майбутнього тестя Анатолія Марковича:

— Я приїхав Вашу дочку забрати, одружитися.

— Ти хто такий? – емоційно відповів схвильований батько. – Я тебе знати не знаю, а ти хочеш, щоб я доньку свою за тебе заміж віддав?!

— Я Вам паспорт покажу, що я не пройдисвіт якийсь. А як ні, то замовлю квитки для вас і поїдьте з нами в Україну, побачите, де я живу і як, щоб вам спокійніше було, – стояв на своєму Іван, а тесть вперся рогами, що не відпустить, і годі. Тоді хлопець вже зовсім рішуче заявив:

(Закінчення на 4 стор.)