ІВАН МАРТИНЮК ВСЕ ЖИТТЯ У ПОШУКУ

ІВАН МАРТИНЮКУсі відвідують своїх рідних та піклуються про них, так і у мене: я дуже люблю гостювати у свого дідуся Івана (Мартинюка), який завжди вислухає мене та дасть слушну пораду. Він веселий, відвертий, завжди підтримає у важку хвилину. Любить розповідати різноманітні історії та кумедні випадки, які сталися зі знайомими. Якось він розповів мені про своє життя, сповнене багатьма пригодами та ситуаціями. І мені хочеться поділитися цією розповіддю з усіма.

— З посмішкою згадую своє рідне село Видричі, — розпочав дідусь, — там я народився, зростав та провів найкращі роки свого життя. У сім’ї нас було п’ятеро – я  і четверо братів. Тато був людиною розсудливою та мудрою, про що свідчать його вчинки. Він завжди знаходив час на спілкування з родичами, допомагав односельчанам. Мати була жінкою привітною та щирою. У шість років я отримав свій перший заробіток – 10 рублів, це було маленьким подвигом для мене. У 1963 році закінчив сільську восьмирічну школу, у якій здобув знання та знайшов друзів. Продовжив навчання в училищі механізації. Через два роки побував у Черкасах, де відпрацьовував практику на заводі. Саме з цього моменту почалася моя подорож по великій країні під назвою «Радянський Союз». Згодом мене відправили в Одесу, де й працював до 1969 року Часу дарма не гаяв, адже навчався у медичному навчальному закладі півроку. Лише 1970 року приїхав додому. Але довго затриматися не зміг, відправився на заробітки у Смоленськ. Потім поїхав до свого двоюрідного брата у Ростов-на- Дону там працював на заводі, мав непогану зарплатню. Тільки через два роки повернувся додому. Батьки хвилювалися, навіть подали заяву до міліції на розшук… Проте знову ж таки, вдома мені не сиділося, поїхав на заробітки у  Полтаву.

Життя мене добре вимотало, але своє кохання зустрів у рідному краї. Віра – це та жінка, з якою ладен перетерпіти усі негаразди та перебороти труднощі. Одружилися 8 березня, дотримуючись традицій та обрядів, народили четверо дітей: Петра, Василя, Люду і Таню. Жили усі в мирі та злагоді. Та попри одруження мої пригоди продовжувалися. Я вчився, пробував себе у нових галузях праці, зокрема, працював пожежником, у санепідемстанції та ще у багатьох місцях. Найбільше любив виступати у вокальній групі, яка склалася у рідному селі. Нас завжди запрошували на концерти для посадовців, на обласні конкурси, де ми займали призові місця. Влаштовували різноманітні свята, на які завжди збиралося багато люду. Нашою відомою піснею була «А Турія плине, а Турія в’ється...». Люди  бурхливими оплесками проводжали нас зі сцени. Але гурт розпався… Решту мого життя ти знаєш.

Звісно, усі пам’ятають своїх дідусів, котрі гралися з нами у дитинстві, котрі з привітністю зустрічали своїх онуків біля домівки. А чи знаємо ми про їхні життя все? Я впевнена, що ще багато цікавих історій можна почути з вуст дорогих людей, тому варто спішити розпитувати, адже час не стоїть на місці.

Марія СИДОРУК

 

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>