Івану Йосиповичу Лукашику добігає дев’яносто перший рік. Він – учасник бойових дій у Великій Вітчизняній війні, учасник партизанського руху, підпільних організацій. Нагороджений орденами «За мужність ІІІ ступеня», Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня, нагрудним знаком «50 років визволення України» та багатьма медалями. Проживає ветеран у Жиричах, у своєї доньки, а родом він із Хабарища – тут народився, тут жив весь вік, поки здоров’я мав. Про Івана Лукашика знала, як про партизана, не відаючи про його партизанський шлях, а, виявляється, він – безпосередній учасник визволення району від німецько-фашистських загарбників.
— У нашому краї партизанський загін з’єднання імені Федорова місяців тринадцять стояв. Одного разу покликали на збори молодих людей, сказавши, щоб брали із собою ложку, чашку і запасну білизну. А коли зібралиcя ми, комісар повідомив, що в партизанський загін набирає, хто не хоче йти, щоб сказали про це. А хто скаже? Боялися. Отак і потрапило 17 молодих хлопців у партизани, я був у сімнадцятому батальйоні. У лісі вчили нас стріляти, дали кожному автомат, 450 патронів, 3 гранати — протитанкову, для наступу і оборони — ось і вся зброя. А через деякий час вночі нас підняли, і ми пішли у бій. Під Річицею у мене був перший і єдиний бій. Днів п’ять-шість німців гнали за Прип’ять, тоді я й два пальці на нозі обморозив. Йшли через болото, і лід проламався, березень же був, а потім місяців дев’ять з тими пальцями мав мороку, гнили, вони й зараз у мене німі. Віддав чоботи товаришу одному, бо ж взутися не міг, а сам у постолах ходив.
— Додому у зв’язку з відмороженням пальців не відпустили?
— Може б і відпустили, та я сам не хотів повертатися. Потрапив би до рук інших — я ж уже їхнім ворогом був, я ж – партизан.
— Тоді, під Річицею, у Вас був перший бій і, напевно, перші втрати?
— Загинув один чоловік з нашого села, осколок у голову потрапив, іншого поранило, а автомат його на двоє перебило, я ще йому допомагав вийти з поля бою, та командир наказав, щоб товариша залишив, а сам – на місце. А що скажеш?! Я й пішов на своє бойове місце. Тоді бої йшли з Пісок-Річицьких у Річицю, а фронт – по Прип’яті. Завдання мали вигнати німців з Річиці черед Прип’ять — і з цим завданням справилися. А далі повернулися в Козел, це десь за Бузаками. Через декілька днів нас зібрали, і одних на бойовий фронт, інших — на трудовий. Потрапив я на залізну дорогу у Ковель, у Сарни. Пам’ятаю, ох, і бомбили нас у Сарнах, безперестану. По тридцять-п’ятдесят чоловік гинуло. Ми дорогу робили у лісі в об’їзд, щоб поїзди не заходили у Сарни, день і ніч робили. Більше півтисячі осіб трудилося. Сарни були нашими, а в Ковелі ще німці були. Одного разу летіли самольоти, ми думали, що то наші, а вони, як стали бомбити. Тридцять шість осіб у хліві було, то усі й загинули, а в погребі — 18.
— Страшно було?
— Страшно, аж дрижали. Було так, що зима, сніг, а через годину чорна земля – так бомбили.
— Додому коли повернулися?
— У 48 році. Писали листи у Кремль до Ворошилова Клементія Євфремовича з проханням звільнити. Прийшла відпо-відь, що не можуть у зв’язку з великим об’ємом роботи. То я брав довідку із сільської ради про склад сім’ї, що дружину маю, дитину, батька й маму, що брати і сестри ще малі — років трохи зменшили, що я потрібен їм вдома. Отоді вже й звільнили. У березні 48 року.
— Але ж Ви так близько були від домівки, то, напевно, приходили відвідати рідних?
— Хто був ближче, той ходив, а мені кілометрів сто п’ятдесят, то де ж ти підеш?! У відпустку тільки ходив, а відпустка – дванадцять днів, з вихідними, то днів із п’ятнадцять. Батько приходив до мене, жінка.
— Розкажіть, як доля склалася після війни?
— Прийшов додому, а села майже й немає. Німці розбомбили, бо ж партизани там були. Сім хат залишилося, а було, певно, 48. І наша хата вціліла, та все майно пропало. Мама та дружина закопали його у кухрах, та їх знайшли і знищили, а з кухрів німці туалети собі поробили. І худобу всю забрали в нас. Спочатку партизани: корову, коня і бика, а потім німці: пару волів, чотири корови, німці й бульбу всю забрали, бо ж скотину кормили. Повиходили люди з лісу і землянки вже в селі збудували, це вже потім хати старалися зробити. Біда була у війну, біда і після війни, поки люди не розжилися трохи. Відразу в Повіть ходили на Білорусь, там німців не було, і господарство все залишилося, то трохи наші люди підробляли у них, в інші села ходили, а потім уже колгосп створився, радгосп, люди на сезон стали їздити, і я попоїздив також.
— Ви розказуєте, скільки худоби у Вас до війни було, напевно, в достатку жили?
— Мав батько 16 гектарів землі, купив у пана, а назбирав грошей із того, що худобу продавав і на пенсії економив. Він був учасником царської війни, інвалідом війни, то пенсію хорошу отримував. А ще мав десяту частину спадщини, панського наділу.
— Ви – єдиний учасник бо-йових дій у Великій Вітчизняній війні у Жиричах, не забувають про Вас?
— Не забувають, і в Залухові не забували. Пам’ятаю, колись приїжджали визволителі району із Москви, Пскова, то один із гостей, коли дізнався, що я партизанив тут, відзначив, що велику допомогу ми тоді під час визволення Річиці їм надали. Федорова за своє життя два рази бачив. Один раз ще до моєї партизанщини, приїжджав він у село — на коні, у супроводі, ще й танці тоді були — з нашими дівчатами танцював. А вже іншого разу — в Луцьку, на зустрічі із партизанами. Він тоді говорив, що його з’єднання на Ковельському залізнодорожньому вузлі підірвало 417 німецьких поїз-дів. І сказав, що розрушили дорогу, повинні і побудувати. Тож і відбудовували.
— Бачу, Ви маєте хорошу пам’ять.
— Колись все пам’ятав, зараз уже не те, але ще слава Богу. Колись закінчив чотири роки польської школи, за один рік — два. І діти мої вивчені. Троє здобули вищу освіту, дочка — середню спеціальну. Ніколи їх не заставляв вчити, говорив тільки, якщо хочете краще жити, ніж ми з мамою, то вчіться. І батьки мої грамотні були, самоучки. Я й зараз читаю, насамперед, «Ратнівщину», інші волинські газети, навіть можу читати без окулярів. Новини люблю слухати по телевізору, дивлюся, що робиться на Сході держави. Біда, ох, біда.
Іван Лукашик, незважаючи на свої літа, ще по-потрохи рухається — і корову зажене до хліва, і вижене, ще й перевірить, як дали їй їсти і що. Ще щось там і по господарству старається допомогти. Щодня до інших своїх дітей телефонує, цікавиться, що роблять, а ввечері перепитає, чи зробили. Цікавиться життям родини, району, України. А мав Іван Йосипович четверо дітей, одного сина уже й похоронив, має шестеро внуків, п’ять правнуків. Минулого року усі вони приїхали до батька, до дідуся, прадідуся на свято — 90-ліття. Тоді у Івана Йосиповича, напевно, був найщасливіший день — зібралася уся його сім’я, життям якої не перестає перейматися ні хвилини. Бо сім’я для нього — понад усе.
Валентина БОРЗОВЕЦЬ