Неподалік від Камінь-Каширської траси, на окраїні Лучичів, серед шелесту трав і співу птахів розкинулося мальовниче обій-стя привітних людей, го-вірких і надзвичайно щирих, Тетяни та Євгена Вощини. На перший погляд вони такі, як і всі, якби не одне «але» — помідори. Їх насадження займають тут, напевно, більшу половину присадибної території. Тож, природно, ми поцікавилися, чому саме ці овочі, адже наша кліматична зона не дуже сприятлива для вирощування помідо-рів. Господарі розповіли, що це справа, якою вони займаються уже багато років, і всі свої навики здобули на Дніпропетровщині.

Виявилося, що сім’я мешкає тут лише чотири роки. Зустрілися і познайомилися Тетяна та Євген у Дніпропетровську, куди дівчина після закінчення школи поїхала навчатися і де отримала роботу. Там і одружилися, придбали дім, народили двох синочків – Нікітку та Сашка. А чому переїхали в нашу місцевість? Євген розповідає, що в дружини і в сина була страшна алергія. Сюди сім’я час від часу приїжджала в гості, до батьків Тетяни, у Мельники-Річицькі, де вона народилася й виросла. Тут їй було значно легше, тож рішення про переїзд не забарилося. Хоча причин для того, щоб жити у Західній Україні, було чимало.

— Їздили по лікарях, по алергологах, до приватних лікарів, але це було симптоматичне лікування. Якщо не усунути причину, то сенсу лікуватися немає, — констатує Євген. — Друга причина, — додає дружина, — погана вода. У нас всіх боліли животи. У Придніпровську (село за сім кілометрів від Нікополя, де мешкала сім’я, — Авт.) питання питної і навіть технічної води постає дуже гостро. Зрошувальну систему, що була збудована за радянських часів, зруйнували і розікрали, а люди лишилися без води. Зараз доходить до того, що жінки на фабриках і заводах у пляшки воду набирають і несуть додому, бо вдома немає чим навіть посуд помити. – Та про що можна говорити, — обурюється чоловік, — якщо за один кубічний метр води люди змушені платити по 60 гривень. І це край, де раніше під кожен кущик струменем лилася прозора вода. А зараз їм привозять воду, вони викопують колодязі, бетонують, і 4-6 кубічних метрів води туди заливають, щоб на де-кілька днів вистачило.

— З чого почалося заняття помідорною справою?

— Ми купили у Придніпровську будинок. Треба було робити ремонт і все решту. Бачили, як люди живуть. Сіли з Женею, порахували… У мене була зарплата 140 гривень (працювала начальником відділу кадрів – Авт.), у Жені – 240. Навіть на той час це були смішні гроші. Я вже вагітна була. Ми розуміли, що треба за щось жити, що на зарплати не виживемо. І потихеньку стали відкладати на купівлю металу. Поставили спочатку одну теплицю, перший рік вторгували 13 тисяч гривень. Після 140 гривень зарплати 13 тисяч – це шалені гроші. На наступний рік позичили кошти і купили автомобіль, з урожаю віддали борги й придбали метал на другу теплицю. Тоді торги були кращі. У нас були доходи 60-70 тисяч гривень. А тут – максимум 25-30. Може, людям це здасться великою сумою, але, якщо порахувати, що в минулому році насінина коштувала одну гривню, а в цьому – 3,75? 12 тисяч гривень ми вклали лише в насіння. Плівку теж треба було купити, то на одну теплицю – 3,5 тисячі гривень. У розмову втручається Євген: — Як каже мій один знайомий, можна втратити гроші на жінках, у казино і в сільському господарстві. Щоб зайнятися будь-якою справою, потрібні гарні капіталовкладення. Зараз настільки капіталізований світ, що в інших країнах в тепличні господарства вкладають величезні гроші. Там настільки все механізовано, що люди вже не носяться з ящиками, там навіть возики не возять, усе їздить, рухається, саме відкривається. А тут навіть тратиш час на те, щоб пробігтися по теплицях і відкрити вікна-двері. У цивілізованих країнах все калібрується, перевіряється в лабораторних умовах, а в Україні не знаємо, яке насіння купуємо. Вкладаємо в нього гроші, а воно буває непридатне. У нашій державі відсутня наукова база для цього. Якби людина займалася підприємницькою діяльністю і наймала людей для роботи, вона би просто втрачала гроші. А так тільки за рахунок того, що самі працюємо і найманої робочої сили не маємо, вдається накопичити якусь копійку на прожиття. Так як люди на картоплі і на моркві працюють, ми – на помідорах.

— Звідки дізнаєтеся, що саме потрібно помідорам, чим підживити і як вирощувати?

— У мене дядько – досвідчений агроном. Він усе це в формулах розкладе по поличках, у мілімолях вирахує, чого саме не вистачає. Але все від селекційного фонду залежить. Поляки кажуть, що ми в раю живемо, — ткни палку і вона проросте. Проте не маємо нічого зі своєї праці через неправильну політику. Люди живуть на камінні і щось вирощують, а в нас фонд земельний – потужний, та не вміємо ним користуватися.

— А чому саме помідори?

— На Дніпропетровщині всі помідорами займаються. Прибутку немає іншого. Раніше люди багатше жили. Були заводи: механічний, трубний, феросплавний, інші, на сезони до Росії їздили, а зараз єдине, що залишилося, — аграрна сфера.

Коли постало питання переїжджати сюди, ми зразу купили цю хатину. Як тільки приїхали, жодна робота в руки не йшла. Там все було налаштоване, а тут треба було починати з нуля. Шкода було своєї праці. Ми виставили обійстя у Придніпровську на продаж і зрозуміли, що доведеться все віддати за безцінь. Реально ж така теплиця, як у нас, коштуватиме до 30 тисяч гривень. Женя сам зварював усі конструкції. Якби не було вже всього зробленого, ніхто помідорами не займався б. Продали там хату, а метал  довелося перевезти, бо ми знали ціну своєї праці. Та й з чогось починати теж треба було.

— Є різниця у підходах до вирощування цих овочів на заході і на сході нашої держави? Які головні принципи успіху?

— Дохід, звичайно, вдвічі менший. Набагато важче тут доглядати за рослинами. Якщо там я могла сполоти теплиці три рази за сезон, то тут разів шість-сім, і не тільки сапкою, а ще й руками. До того ж, ми не користуємося гербіцидами, бо урожайність одразу на 30 відсотків знижується. Та й для чого труїти самих себе, адже воно нікуди звідси не дівається, а коли працюємо, то цим же й дихаємо. А жити то хочеться. На Дніпропетровщині доводилося застосовувати хімікати. Здавали в лабораторію, то рівень нітратів був допустимим. А тут ми їх взагалі не обробляємо. У Ковелі в нас взяли зразок в лабораторію, то потім із тієї лабораторії працівники приходили до нас купувати помідори. Люди часто на ринку кажуть, що наші овочі на хімії вирощені. Ні, просто вчасно листя обірвали, підв’язали, витягнули так, що вони червоніють тоді, коли їм треба. От в цьому році люди брали розсаду в нас, і я пояснювала, як треба садити, як доглядати. Вони ж часто садять так: відстань велика, то між ними ще огірка чи низькорослого помідора тулять. Кажу зразу: там нічого не буде. Навіщо це робити? Велика відстань потрібна, щоб, коли кущі розростуться, їм було багато місця. Кожного кущика треба обірвати, лишнє листя забрати, щоб світло було, і помідори будуть червоніти, бо до них сонечко потраплятиме. Ми облаштували крапельний полив, то так зручніше і овочам краще.                — Хоча ми у Придніпровську «зуби з’їли» на цій справі, але я смачнішого помідора, як із волинської землі, не їв, — стверджує Євген. – Наприклад, полуниця тут не така солодка, малина так само, а помідори на Волині кращі. Там треба було білити плівку зверху, щоб вони не випікалися на сонці, а тут помідор сам дозріває, і яблука тут теж смачніші. Там урожайність, звичайно, вища. Шість кілограмів збирали з куща, а тут – три, і це максимум.

— Скільки у вас кущів помідорів цьогоріч?

— Три тисячі.

— А збут на них є?

— У позаминулому році дуже добре брали в Ковелі, а в минулому чомусь гірше.

— Не шкодуєте про те, що переїхали?

— Звичайно, що ні. Здоров’я – перш за все, — впевнено веде розмову Євген. -  Я одного разу заснула, — продовжує Тетяна, — а Женя мене будить, бо йому здалося, що помираю. Це й стало останньою краплею.

— Напевно, за більш ніж десять років, мали на Дніпропетровщині чимало друзів? Ностальгія не мучить?

— Ми дуже сумуємо за друзями. Там я була Тетяна Михайлівна, бухгалтер-економіст, завкадрами, а тут – звичайнісінька селянка, яка нічим не відрізняється від інших. Женя фельдшером працював. Коло нашого спілкування – люди з подібними зацікавленнями. Ми ділилися досвідом, секретами, новинками. Коли сюди приїхали, і я побачила, де ми маємо жити, сказала: «Розвертай машину, я тут не буду жити»! Але з часом все налагодилося.

— Як вам вдалося звести такі «хороми» для помідорів? Наймали людей?

— Ні. Це все Женя. Йому дуже подобається щось створювати. Нещодавно для дітей майданчик зробили, і це ж дійсно приємно. Ми привезли все розібране. Усе треба було переварити, розрізати, встановити. Та ще й Женя зі спиною в лікарню потрапив. Відірвався секвестр у дискові, грижа хребта, і варіантів не було – операція, після якої шансів на одужання ніхто не давав, і 4 відсотки хворих взагалі на ноги більше ніколи не стають. Але нам вдалося це пережити. І Женя не просто ходить, а навіть може працювати. — Зараз більше стараюся головою думати, — посміхається чоловік. — Сам не тягаю важкого. Постійно на турніку, водні процедури приймаю.

— Добре, що не полишили це заняття. Зараз є чим руки зайняти…

— Так. Позаминулий рік був дуже врожайним. А в минулому році плоди дуже хворіли. Немає погоди – і нема помідорів. Ми замість хімікатів їх з самого початку обробляємо йодом. Багато людей каже, що не допомагає той йод. Якщо бризкати раз чи два за весь період, то не допоможе, а я обробляю через день. І йод свою захисну функцію виконує. Один до одного змішуємо воду з сироваткою і додаємо 9 крапель йоду на відро розчину. Більше не можна, бо він попалить рослини. Зараз – уже один раз на тиждень. Помідори підросли, і немає потреби. Був рік, що ми три тонни овочів, уже майже стиглих, викинули. Я тиждень не могла в теплиці за-йти, не наважувалася, серце боліло. Женя поїхав у Київ, а мені ж треба було працювати. От така це вдячна справа…

— У Вас, Тетяно Михайлівно, напевно, у всіх стравах помідори?

— Звичайно, як є помідори, то я готую з них. Всі, хто приїжджає і пробує, дивуються зі смаку соку, кетчупу, томату. Нічого складного немає: пропустила (видаляю шкаралупу) через м’ясорубку чи сокодавильницю, додала сіль за смаком, інколи – солодкий перчик, і все. А там вже – кому яка густота потрібна. Якщо густіше треба, то довше вариш, рідше – менше. Сокові до готовності вистачає двох годин варіння, і можна закупорювати кришками.

— Наскільки вигідно займатися сільським господарством у наш час?

— Не вигідно абсолютно. Вирощувати помідори мені дуже подобається, я вже звикла, але держава з цим не рахується. Руки опускаються, — з сумом говорить пані Тетяна. — Один батюшка приїхав до нас за розсадою, і каже: «От ви за чотири роки вже скільки зробили, а країні уже 20 років, і нічого не помінялося». – Про що можна говорити, коли 3, 75 гривні коштує одна насінинка. А насіння ж не все сходить. На кінець року виходить так, що просто відбиваємо затрати. – Звичайно, — долучається Євген, — намагаємося заробити гроші, щоб обжитися тут. Я на роботу в Київ їжджу додатково, але в нас сільське господарство тримається лише на ентузіазмі тих, хто ним займається. Зараз почати з нуля велику справу – нереально, а те, що є, прибутку не приносить. Ми вже самі задумуємося, чи не краще поїхати на заробітки. А не хочеться кидати те, у що вклали великі гроші і багато праці. Але, так чи інакше, в кожної людини має бути щось для творчості. Потрібно щось творити власними руками, щоб було цікаво жити.

Тетяна та Євген Вощини – надзвичайно привітні й позитивні люди. Вони, подібно до бджілок-трудівниць, завжди у клопотах, не чекають від життя подарунків, а самі намагаються взяти від нього якнайбільше своєю працею, наполегливістю і добротою. У їхніх серцях живе музика – Євген грає на баяні, щоб звеселяти душі рідних. Тетяна, як справжня жінка, постійно поруч, і готова скрізь і всюди допомагати чоловікові. Разом вони виховують прекрасних синів. Можливо, й їхнє прізвище «Вощина» пішло не від приналежності до роду пасічників, а від працелюбності, тепла і доброти, якими переповнені їхні серця.

Марія ЛЯХ