Друга світова війна пройшла крізь його життя

Друга світоваПро Перемогу над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років нове покоління дізнається з історії і святкує її у європейському дусі.

8 травня — День пам’яті та примирення в Україні, 9-го — День Перемоги. Розпочали нову традицію, а ветерани Великої Віт-чизняної війни тим часом відходять у вічність і забирають із собою спогади про часи лихоліття. Поспілкувалася кореспондент районки із Панасом Андрійовичем Дейнекою, 90-літнім жителем села Заброди, який не з чужих розповідей знає про пекло війни.

У старечих руках ветеран та інвалід війни І групи з трепетом тримає посвідчення учасника бойових дій. Протягує мені і розповідає, що воно дійсне по всій Україні, от тільки не їздить Панас Андрійович тепер вже нікуди. До нього з’їжджаються діти, внуки та правнуки. На 90-ліття, яке відсвяткував 5 березня, вітали свого рідного. Бажали здоров’я, бо воно, як ніщо інше, тепер необхідне дідусеві.

— З’їхалися та зійшлися тоді усі, хто хотів мене привітати. Два столи ломилося від страв, а смакували, за моїм бажанням, ромом, — розповідає Панас Андрійович.                    — Навіть я п’ятдесят грамів за своє здоров’я випив. Сільський голова Микола Калачук, голова ради ветеранів Тетяна Завадська завітали. От тільки друзів, моїх ровесників, немає уже серед живих. У Господа ласки заслужив, а чи матір мене так благословила на довгі роки, — по правді сказати – й не знаю. Тільки за життя усього було. У сімнадцять років, коли звільнили Західну Україну, мене призвали на службу. Це вже у 1944 році останній призов був у районі. До двохсот юнаків, як бандитів, тоді гнали під прицілом та із собаками у Ковель на вокзал. Там у товарняки зігнали хлопців з усіх районів. Чогось система була така нелюдська. Завезли нас у Новоград-Волинський, де дислокувався 121-й запасний стрілецький полк. Старших після двох тижнів навчання відправляли на фронт, а наш полк був у запасі. Усього було під час служби — і голод, і холод, але, як жити, то чоловік виживає. Богу дякувати, війна закінчилася і нам не довелося брати участь у боях. Після того, як розформували, направили у військову частину до Луцька. Після відпустки – служба в Івано-Франківську, Львові, Калуші, тоді, так як був зв’язківцем, у місто Читу, сказали, що навчатимемо китайських солдатів техніці зв’язку. Та так не склалося, навчання не проводили, але у далекому Забайкальському краї вже й дослужував. Демобілізувався у 1951-у році, а через рік одружився на дівчині з рідного села.

Шістдесят чотири роки Панас Андрійович прожив у парі із своєю Надією. Виховало подружжя четверо дітей, правда, син ще молодим відійшов у інший світ. Не так давно не стало й Надії. Більше року доглядав за нею Панас Андрійович. Не розділить та не зігріє вона більше старість дідуся, не порадіє внукам та правнукам…

— Час промайнув, ой, як швидко, — зітхає Панас Андрі-йович. — Літ багато маю, але душа без пори не вистрибне. За життя був трактористом та різноробочим у колгоспі. Згодом їздив на сезонні роботи, був бригадиром на будівництвах. Тяжко працював, мусив дітей на ноги ставити. Дружина, можна сказати, у колгосп тільки за зараховані трудодні ходила. Живу на одному подвір’ї з невісткою, онукою, яка вже має свою сім’ю. Все ж з рідними людьми старість веселіша. Коли наближається свято Перемоги, яке багато значить у моєму житті, приймаю вітання та згадую минулі події. Війна пройшла крізь моє життя та життя мого батька. Старший брат був в УПА, то ніхто й не знає, де він подівся.

Панас Андрійович читачам районної газети, передплатником якої є уже багато років, дає пораду довголіття: треба старатися жити, берегти себе, в міру вживати спиртні напої, не палити. Це вже з роками усвідомив, бо десять років, як покинув палити, а то усі п’ятдесят чотири без сигарети й дня не проходило.

— Приснився мені якось сон, — переповідає Панас Андрійович. — Старий згорблений дідок прийшов і каже: «Синку, покинь сигарети, бо ти свого кашлю не вилікуєш». Прокинувся тоді сам не свій. Як покинь? У мене ще десять пачок сигарет, бо зроду про  запас брав! Та так на мене той сон вплинув, що усі повикидав. Портсигар і той викинув. Тепер, як хто палить, то й дим мені смердить.

Панас Андрійович не нарікає на старість. Ходить сам у відділення поштового зв’язку отримувати пенсію, бо хоче з односельчанами побачитися, словом перемовитися. Часом й на базар вийде. Слідкує за новинами сьогодення, читає пресу та хвилюється за майбутнє України.

Леся ГРІНЧУК

с. Заброди

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>