Марію Степанівну Войтюк знає, напевно, кожен зі старших ратнівчан, адже вона майже півстоліття працювала в побутовій галузі. Кроїла, шила верхній жіночий одяг, навчала дітей у школі швейній справі, була завскладом, заступником директора будинку побуту, інженером. А вже коли пішла на заслужений відпочинок, вдома у вільний від господарювання час шила чоловічі головні убори, бурки для жінок.

Марію Степанівну багато хто пам’ятає і ототожнює її з образом колись дуже поширеного плакату «Родина-Мать зовет», бо за радянських часів під час парадів до Дня Перемоги представники підприємств, організацій, установ брали участь у мініатюрах, зображуючи героїв та популярні на той час події, плакати з часів  війни. Марія Степанівна була в образі «Родина-Мать зовет». Її ще й зараз згадують в цьому образі. Історія є історією.

У Марії Степанівни нелегка доля. І дитинство непросте було, і юність, і молоді та старші роки. Хіба що тепер жінка скаже: «А що жити нині?! Пенсія є, хата є, є за що жити. От тільки якби здоров’я кращим було...»

…ДОДОМУ  ДОБРАТИСЬ НІЯК  НЕ  МОГЛИ 

Марії Войтюк у червні минуло 86 років, п’ятнадцять з яких, до 1945 року, прожила вона за Бугом, на етнічних українських землях Холмщини. Саме  тоді розпочалися масові  переселенсько-депортаційні акції – українське населення Надсяння, Лемківщини, Холмщини і Підляшшя депортували в Україну. Ось як пригадує бабуся Марія ті часи:

— Ми жили в Люблінському воєводстві, біля Влодави. А потім нас, українців, депортували в Україну. Залишились на місці лише ті сім’ї, які були змішаними, тобто в шлюбі перебували українець з полячкою або навпаки. Переселяли нас, наскільки я пам’ятаю, у три етапи. Під час першого українців переселяли на Схід України, під час другого — у Волинську та Рівненську області, а під час третього — на Миколаївщину. Нас  завезли в Миколаївську область, дали хату, в якій раніше жили німці і яких також депортували  у 30-40-х роках у Німеччину — один лише німець залишився в тому селі, який створив сім’ю з українкою, — дали роботу в колгоспі — і живіть. Але так хотілося додому...

На Холмщині залишились наші родичі — змішані українці, з якими ми підтримуємо зв’язки, особливо родичались у    70-х роках, часто їздили до них у гості, до нас вони любили приїжджати. Там багатше люди жили, багатше і зараз живуть. І церкви українські були і є.  Колись не було такого розподілу між церквами, як тепер. Ми, українці, ходили і в костели по великих святах, поляки — до нас, у православні храми. Дружно жили між собою.

— Маріє Степанівно, розкажіть, як опинилися на Ратнівщині?

— Дуже хотілось додому, адже на Холмщині залишили добротні будинки, чимало нажитого добра. Там була дома для нас. На Миколаївщину депортованих везли поїздом, а звідти додому добиралися, хто як міг, хто підводою, хто поїздом... Але не всім вдалося добитися до рідного села. Адже була вже границя і була охорона на ній, потрібні були гроші, щоб її перетнути. Тоді багато хто залишився жити на Волині, на Рівненщині, а ми — на Ратнів-щині, у Видраниці. Але поки опинилися у Видраниці, попотинялися!.. Повертаючись з Миколаївщини, заїхали до зна-йомих у Гараджу, перезимували у них і далі подалися підводою, хоча там дуже хороші люди були, просили нас, щоб залишались жити. Та де там — тягнуло додому. Й поїхали далі, заїхали на Білорусію, під Брест, ближче до границі.  Ціле літо там жили, і ніяк не могли перебратися через ту границю. Жили в поштовому сараї, три сім’ї польських українців жило, а далі дали нам 24 години, щоб вибралися із села. І подалися ми у Бєловезьку пущу, думали таким чином перебратися у Польщу. Та не вдалося. І ми опинилися у Гірниках. Місцевість — суцільні болота. Прийняв нас священик — жили у нього до початку осені. Пам’-ятаю, пішли у церкву і чуємо, шепчуться люди, що то вчительки якісь приїхали. Відрізнялися ми від місцевих.  Вони в постолах, в бомбошах резинових взуті були, в сернігах, а ми значно краще одягнуті, зовсім не та форма одягу. Ми вже не ходили у тих широких спідницях з галянами, що у вас, одяг гарнішим був, купленим, а не саморобним. Здається, і відстань невелика сюди від Холмщини, але різниця у побуті, між людьми була добре помітною.

Поки жили у Гірниках, батько шукав місце для постійного проживання — ми знайшли притулок в одного діда з бабою у Видраниці, дві інші сім’ї — також у цьому селі. Видно, не було вже ніякої можливості добратися додому, бо за зиму батько трохи розхазяйнувався, не циганської натури був, посадив картоплю — так і залишились жити у Видраниці. Лише одна сім’я із трьох покинула село і  виїхала у Сарненський район.

НЕОСВІЧЕНА, БЕЗПАРТІЙНА, ЗАТЕ ШАНОВАНА

— Але, Маріє Степанівно, видно, господарювати на землі, в колгоспі Вам, молодій дівчині, не дуже хотілось. Скажіть, як стали кравчинею, заступником директора будинку побуту?

— Тоді мало хто вчився. Я тільки чотири класи закінчила польської школи, але в 1951 році поїхала у Ковель на курси швачок. Приїхала в Ратне, а мене не учнем взяли, а відразу майстром. Та який з мене майстер, коли я за перший місяць пошила   дитячий костюмчик на хлопчика, та й то пояс пришила навиворіт. Але з часом все налагодилось. Через три роки  направили мене на чотиримісячні курси у Київ в інститут підвищення кваліфікації інженерно-технічних працівників.  А директор наш був на курсах тільки місяць. Коли люди приходили і просили його пошити щось, то просили, щоб тільки сам шив, а він мені доручав — шила крадькома, щоб ніхто не бачив, що то я виконую їхнє замовлення. Пам’ятаю, коли він посилав мене на курси, жінки протестували, а він сказав, що з мене буде толк, тому й направляє на навчання.

Закінчила курси, присвоїли спеціальність закрійника жіночого верхнього одягу, а в листі, якого відправили на роботу, написали, що я закрійник жіночого плаття. А до плаття в мене ніяк руки не лежали. Все-таки працювала закрійницею жіночого верхнього одягу, дуже переживала, щоб все було добре, щоб і замовнику догодити, і майстра не підвести. Допрацювалась навіть до нервового зриву. Лікарі стверджували і переконали мене, що до роботи потрібно ставитися спокійніше.  Прислухалась до їхньої поради і після лікування вже по-інакшому стала працювати. Раніше людей зустрічала, згинаючись, нерішуче, а потім уже впевнено — це вони до мене йшли з поклоном...

Потім працювала і в школі, вчила дітей швейній справі, а коли у Ратному відкрили інтернат, вчила у ньому дітей  у 9-10 класах — зарплата була значно більшою, аніж в побуті, і працювати легше було. Але потім, коли в інтернаті перейшли на восьмирічну освіту, я залишилась без роботи.  Та мені запропонували посаду завскладом у промкомбінаті, півроку заміняла директора, який звільнився, була заступником директора, інженером – від посади директора категорично відмовилась.

— Маріє Степанівно, і це без освіти?

— Та ні. Здобула я пізніше освіту. Закінчила заочно вечірню школу, а потім — технікум побутового обслуговування. Здавала екзамени з усіх предметів, спираючись на практику, і це зараховувалось. Пропонували в партію поступати, але я не хотіла, чомусь відразу згадувались роки депортації...

«ЯКЩО ЩОСЬ НЕ СКЛАДАЄТЬСЯ – НЕ ПЕРЕЧ БОГУ –

за таким принципом живу»

— Ви у Ратному побудували будинок одна, без чоловіка. Як вдалося чоловічу ношу нести на жіночих плечах?

— Батько побудував собі будинок у Видраниці, а я, коли трохи грошей назбирала, надумала будуватись у Ратному. Важко було дуже. Але будинок звела, незважаючи, що з чоловіком дуже швидко розлучились. Дочку сама виховувала. Маю двох внуків і троє правнуків. А після депортації наш рід по всьому світу розлетівся...

— Маріє Степанівно, як Вам зараз живеться, за яким принципом жили, яких правил дотримувались?

— Всі роки жила за принципом: якщо щось не складається — не переч Богу. Якщо біда, так, значить, має бути. Але, Богу дякувати, все пережила.

Старалась догодити людям, старалась, щоб на роботі порядок був, і скільки було ревізій чи перевірок -  все було в порядку, ні до чого не могли придертись, хоча, правду кажучи, не один раз стояла по стійці «Струнко» в райкомі. Дуже приємно, коли зустрічаю людей, коли телефонують навіть зараз і дякують за допомогу, яку надала їм в колишні часи.  А тоді, коли працювала завскладом — саме час дефіцитів, то багатьом допомагала щось дістати. Я знала, де знайти, як домовитись, як привезти, знаходила і місця збуту готової продукції. Їздила в різні країни,  всю Прибалтику об’їздила, шукаючи замовників на продукцію, матеріал, місця збуту. Роботі віддавалась сповна. А тепер ось сиджу на стільчику, навіть не можу добре пересуватись — ноги відмовляють, але живу і Богу дякую за все.

Валентина БОРЗОВЕЦЬ

Фото із сімейного архіву