Життя Тетяни Омелянівни Кондратюк зі Здомишля – це непрочитана книжка, сповнена радощів і турбот, трагізму і болю, але наповнена любов’ю до людей, трепетом і небайдужістю до всіх, хто звертався до неї за допомогою. Сьогодні вона звичайна пенсіонерка, але до неї тягнуться односельчани, стежка до її оселі і по цей час не заростає.
Тетяна Омелянівна народилася у 1941 році у с. Поступель. Розповідає, що пам’ятає війну, як батько пішов на фронт, як усе їхнє село вивезли в Раків Ліс. А там жили у таборі, обгородженому колючим дротом. І війна – не єдине лихоліття, яке довелося пережити жінці. Проте, попри всі випробування долі, вона стала надзвичайно розумним фельдшером-акушером і знайшла себе у покликанні допомагати людям. За довгі роки праці їй вручили не одну нагороду. Є у неї грамоти ще з медучилища, потім із районної лікарні. У 1980 році Тетяна Омелянівна брала участь в обласному конкурсі і зайняла тоді четверте місце. У 2011 році її нагородили званням «Краща людина села». До двадцятиріччя незалежності України також вручили ювілейну медаль. Тоді серед представлених до нагородження було всього вісім жителів Ратнівщини.
— Тетяно Омелянівно, чому саме медицина? Як так сталося, що Ви навчалися у медичному закладі?
— Жили ми на хуторі. У мене дуже хворів менший братик. Уже потім я дізналася, що в нього був ревматизм і порок серця. А медик – Валентина Петрівна – приходила часто-часто – і ввечері, і раненько. Я тоді зрозуміла, що це дуже потрібна професія. А на той час у Поступелі вже було заведено вчитися. Це був 1955 рік. Сестра моя вчилася в педагогічному училищі, друга сестра закінчила медучилище. Брат навчався у Києві. Нас було десятеро дітей. І батько якось так усіх налаштував, що треба отримати ос-віту. Тільки дві сестри (одну забрали на примусові роботи до Німеччини, а іншій вдалося сховатися) лишилися без освіти.
— Чому батько так наполягав на науці, адже це післявоєнний час…
— Він виріс у Росії. У 1914 році, коли почалася Перша світова війна, людей з наших регіонів вивезли в Росію, особливо Поступель. Родина мого тата опинилася в Оренбурзькій області, в містечку Бузулук. Вони там так розжилися, що вже сюди не повернулися б, якби не революція, не громадянська війна. У 1920 році там був голод. І вже тоді вони мусили повертатися. Їхали назад через Самару. Там і зупинилися. А оскільки виїхати звідти було проблематично, кілька місяців чекали. І там від голоду померли мої дідусь і бабуся та троє їхніх діток. А півторарічна дівчинка, Марія, мій батько (йому було 14 років) і його семирічний брат залишилися сиротами. Від безвиході вони віддали сестричку в дитячий будинок. Ще й досі ніхто не знає, яка її доля. Після війни батько писав, шукав, але йому лише повідомили, що її перевезли в Ростовську область. А його братові так і не судилося вижити. Він повернувся з Росії, але у 1937 році, коли йому було лише 23 роки, його вбили польські жандарми. Прийшли додому, затягли його на горище і заст-рілили. У Росії тато встиг закінчити п’ять класів школи. Це на той час була дуже хороша освіта. І, приїхавши сюди, він вирішив, що будь-якою ціною має дати своїм дітям освіту.
— Де Ви навчалися і як довго?
У Камінь-Каширському медичному училищі. Вступила у 1955 році. Директором закладу був воєнний лікар. Тоді настільки всі бідні були, що декілька дітей навіть босими прийшли на навчання. Як тільки директор нас побачив, викликав на лінійку і сказав, щоб усі, в кого немає взуття, повернулися додому і взяли будь-яке, нехай навіть батьківське. І вже через десять днів ті діти приїхали взуті. Наш директор був для нас, як батько. Який же у нас тоді був розум? Нам було лише по чотирнадцять років. Одного разу він почав заняття зі слів: «Я вас зобов’язую почитати книжку: «Ім’я тобі – лікар». І всі ми її перечитали. Він сказав також: «Запишіть і запам’ятайте: «Ніщо в світі не набуває такої популярності, яка розноситься містами й селами і так глибоко западає в людську душу, як слава лікаря»! Настільки у післявоєнний час ця професія була актуальною.
— Як жили студенти у той час?
— У медучилищі зі мною вчилося шестеро дівчаток із дитячого будинку. Вони – сироти війни. Влада піклувалася про таких дітей. У Камені-Каширському був один із найбільших в області дитячий будинок. Перші платтячка ми купляли на випускний. Із найдешевшого шовку. Ми дуже бідно жили. Носили не те, що подобалося, а те, що вдома було. А їх одягали дуже добре. У них були осінні і зимові пальта, черевики. Ми ті черевики вперше на них тільки й побачили. Ходити доводилося пішки, то не так, як зараз – транспорту вдосталь. Мені до Поступеля було 24 кілометри йти снігом і бездоріжжям. То, поки приходила додому, повні черевики снігу приносила. З Каменя-Каширського йшли стежкою. А вже від Раків Лісу 6 кілометрів дороги взагалі не було, то ми самі прокладали стежку. З Видричів до Поступля теж прокладали дорогу. Із нашого села четверо вчилося в медучилищі, двоє – в педагогічному, а ще із Забродів приходили. Так ми всі й ходили. От таке-то було побутове студентське життя.
— З якими хворобами Ви стикалися, коли почали займатися фельдшерсько-акушерською справою?
— Хвороб, яких тільки не було. Мені довелося бачити і сказ, і стовбняк. То такі рідкісні хвороби. Коли я була у Височному на практиці, спалахнула епідемія дифтерії. Але вчилася я дуже добре, закінчила з червоним дипломом. На роботу мене прислали в Броди. Був такий рік, що на кір похворіли дітки до 14 років майже у кожній сім’ї. Швидка не приїжджала. Треба було на місці вирішувати, як рятувати дітей. Коли я прийшла працювати, акушерка якраз була у відпустці. І тут за місяць у мене дев’ятеро пологів. Приймала їх у колгоспному пологовому будинку. У технікумі їх не приймала, але дуже багато бачила. То була для мене школа… школа виживання. Слава Богу, пологи в усіх породіль пройшли нормально. Я старалася, як могла. Так мені хотілося помогти тим мамам, що тужилася разом з ними. Не раз доводилося запалення легенів лікувати. У той час досить багато людей потерпали від цієї хвороби. Ми лікували недугу однією-двома ін’єкціями пеніциліну. Дістати його було дуже важко. Він був лише в одній аптеці. Але бачиш, що людина вмирає, і мусиш щось робити. Були всякі ускладнення.
— Де Ви здобули більше знань: під час навчання чи на роботі?
— Навчання дало найбільше. Коли я закінчувала училище, директор агітував мене вступати в інститут. Але про який інститут могла бути мова, коли в нас була величезна сім’я. Директор приймав у мене екзамен із терапії, то я так відповіла на питання, що він сказав: «Якби була оцінка «6», я б тобі її поставив». Він ще декілька разів мене перепитував, чи не надумала, бува, але тоді я не могла собі цього до-зволити. І тільки потім дізналася, що в той час уже можна було підпрацьовувати. Я б, наприклад, вчилася і разом працювала медсестрою, чи брала б нічні чергування, або працювала б по вихідних. Але про це я дізналася, коли було вже пізно.
— Чи думали Ви, що залишитеся у Здомишлі на все життя, коли потрапили сюди вперше?
— Не думала, що тут усе моє життя пройде. У Здомишель я приїхала на час декретної відпустки. До мене тут працювала Февронія Краснобаєва, дівчина з Одеської області. Вона виросла в дитячому будинку. Звідси її перевели в іншу область, місце звільнилося, і так уже я й залишилася. Планувала, що ще піду вчитися, трошки зароблю, але доля розпорядилася інакше. Тут я вийшла заміж, народила і виховала дітей. Тут і похоронила два сини. Один син, Саша, помер від раку крові 12 років тому. А другий, Богдан, трагічно загинув у Кобрині. Обом було по 28 років.
— Щиро співчуваю Вам…
— …це неможливо забути. І, може, та моя трагедія й примусила мене триматися людей, триматися медицини. Коли мені було найгірше, односельчани були разом зі мною, допомагали і підтримували. До того ж, я пережила операцію. У мене рак другої стадії. Уже тринадцять років живу після операції. І лише в цьому році почала якось інакше дивитися на світ. Тільки ще щастя в тому, що і від одного, і від другого сина залишилися внуки. І обоє внучат – копії своїх батьків. Я їх безмежно люблю, ні в чому їм не відмовляю, бо вони й так ображені долею – без батьків ростуть.
— Як довго Ви працювали у Здомишельському ФАПі?
— 41 рік. Я й досі лікую. Діда і дітей. Дочка живе в Луцьку. Але вона з усіма проблемами дзвонить. Осмислить, що я сказала, і що скажуть лікарі, а тоді вже думає, до кого прислухатись. А у далекому 1959 році, коли тільки приїхала в Здомишель, тут було 36 дітей до року. Усіх треба було обійти, всім дати рекомендації, бо ж колись люди не знали, що воно і як. То зараз уже Інтернет, літератури повно, та й за найменшої необхідності можна в лікарню поїхати. А колись навіть хворих не мали чим до лікарні доправити, бо швидка приїздила рідко, для породіль знаходили транспорт, а хворих дітей та дорослих і взимку, і влітку возили кіньми.
— Можливо, за стільки років практики пам’ятаєте якісь особливі випадки.
— Всякого вистачало. Ще, як був у нас пологовий будинок, зі Шменьок жінка народила дитинку, яка вже не дихала. Я так розумію, що вона була у стані важкої асфіксії. Як ми ту дитину змусили задихати, то одному Богові відомо. Робили штучне дихання, все дихали й дихали. І коли вона закричала, то мені здавалося, що ми її оживили, що з «того світу» витягнули. Цей випадок стався у 1965 році. Тоді тільки три місяці виповнилося моїй донечці. Коли побачила, що щось негаразд, покинула свою дитину і пішла на пологи. Але, як би там не було, дівчинка почала дихати.
— Скільки часу реанімували дитя?
— Кілька хвилин, а для людського життя це великий проміжок. Якось, пам’ятаю, був такий випадок. Я була на городі біля річки. Аж раптом почула крики про те, що чоловік потонув. Покинула все і побігла туди. На щастя, там виявився сільський голова Анатолій Брисюк. Він витягнув із води чоловіка. Той уже не дихав. Я сказала, що зробити і як його покласти. Сільський голова перегнув його через коліно. Після кількох натисків на грудну клітку і на живіт у потер-пілого з рота і з носа хлинула вода. Ми його поклали, зробили штучне дихання, і він почав дихати. Його врятували, але тільки тому, що і я, і голова опинилися у потрібний час, у потрібному місці.
— Як Вам вдавалося ставити діагнози? Адже Ви ніколи не мали якісного медичного обладнання у розпорядженні, щоб визначати захворювання.
— Не знаю, як, але мені це вдавалося. Я завжди старалася знайти всі докази того, що права, що саме такі симптоми характеризують таку недугу. І тільки тоді, коли пересвідчувалася в своїх підозрах, ставила остаточний діагноз. Мої підозри часто підтверджувалися, коли пацієнти зверталися в лікарні. Нерідко в мене просто спрацьовувала інтуїція.
— Як часто Ви застосовуєте власні або народні методи лікування?
— Свої методи не застосовую зовсім, бо їх треба перевірити на собі і пересвідчитися, що вони дійсно діють у всіх випадках. Але протягом останніх десяти років виписую медичну літературу і постійно нею користуюся. Поки працювала, люди зверталися і я їм радила. І зараз ще йдуть до мене за порадою, в основному, до початку робочого дня, після його закінчення та на вихідних.
— Можливо, поділитеся з читачами секретами лікування?
— Я вважаю, що краще не давати якихось рецептів, бо хтозна, як людина скористається прочитаним. У кожного свої симптоми і без належного обстеження не можна застосовувати те, що на перший погляд тобі підходить. А я не хочу, щоб навіть подумки люди думали, що я даю шкідливі поради. Краще їх не давати зовсім, а хто потребує, звернеться сам.
— Як живеться на заслуженому відпочинку?
— Після смерті синів у нас із чоловіком залишилася дочка, ще один син, шестеро внуків і троє правнуків. Але діти живуть неблизько, то утримувати велике господарство не маємо здоров’я. Але у нас є хобі. Вже більше 40 років ми утримуємо кроликів. Їх небагато, але годуємо по-особливому. Паруємо лише виключно на зиму. Вони до літа уже підростають. Та й шкідники їм не так докучають. Проте вакцинацію все-одно проводимо. Так надійніше.
— Чи не жалкуєте, що прожили вік саме так?
— Ні. Жалію лише, що не закінчила медичний університет. Хай би як важко не було, впоралася б. Але зараз про це вже немає чого говорити. Все, що можу, це читати медичну літературу і так поглиблювати свої знання. З упевненістю можу сказати, що, якщо твоя робота тобі подобається, то вона має в собі романтику.
— Може, у Вас є якісь мрії?
— У мене зараз одне-єдине бажання – щоб в Україні настав мир. Хоч вона така нещасна, запльована і замучена, але люди вижили б. Не раз за історію нашим предкам важко доводилося, і зараз ми зуміли б піднятися з колін, аби тільки настав мир.
Провадити розмову з Тетяною Омелянівною – величезне задоволення. У її ніжному голосі бринить нотка доброти і порядності. Вона без погорди і пихи розповідає про життєві випробування, і не вважає, що робила щось надзвичайне. Вона стверджує, що просто виконувала свою роботу, хоча саме її в селі вважають ангелом-охоронцем для багатьох. Це істинний лікар, яка навіть, будучи на пенсії, не втратила своїх знань і поваги від односельців. Через її руки пройшли чи не всі здомишельці – від малого до старого. І, можливо, тому що вона не здобула вищу медичну освіту, до цих пір намагається наздогнати упущене. На її столі стоси медичних журналів і книжок із закладками на певних сторінках, як вона розповідає, щоб швидше знайти те, що зацікавило.
Тетяна Кондратюк – це приклад мужності та людяності, порядності та чесності. Проживши складне і тернисте життя, вона не розгубила ні хороших людських якостей, ні професіоналізму. Її перша медична книга стала її життям, тож залишається лише констатувати: «Ім’я Вам – лікар, Тетяно Омелянівно»!
Марія ЛЯХ