Нещодавно сім учасників антитерористичної операції на Сході України з Волині пройшли реабілітацію в угорському курортному місті Хайдусобосло. Серед них і один ратнівчанин – 22-річний житель села Самари, оператор-навідник БМП-2 51-ї, згодом 128-ї бригади Олександр Тарасюк.

Про нього наша газета уже писала, але хто знав, що менше, ніж через півроку після публікації хлопець потрапить у Дебальцівський котел і вийде звідти зі складним осколковим пораненням черевної порожнини та важкими ушкодженнями внутрішніх органів.

ПРО ТЕ, ЩО ЩОСЬ СТАНЕТЬСЯ, ВІДЧУВАВ…

Під кінець січня 2015 року у Дебальцевому стало зовсім нестерпно. 26 січня в ТСН на каналі «1+1» показали відео-сюжет, в якому відзняли і Сашу. Солдати чекали під-кріплення, тримали позиції, а його все не було. Про те, що з ним щось станеться, Олександр відчував. Напередодні тих подій йому наснився сон, у якому привиділися сільська церква й аптека разом. На ранок обдумав усе, зібрався з думками, що, може, й поранять, але що аж так, і не гадав.

Сумнозвісний Дебальцівський котел. Важке поранення бійця, Харківський госпіталь, згодом – Волинський, і врешті, повернення додому. Все це, вважає Олександр, завдяки 26-річному військовому хірургові з Ужгорода Олександру Данилюку, який урятував йому життя. Після всього лікар-відчайдуха написав збірку спогадів «Дев’ять днів пекла під Дебальцево», серед яких і уривки з пам’яті Сашка Тарасюка. Ось як боєць усе пригадує:

— Ми дізналися, що потрапили в оточення, 9 лютого. Кожен день, кожну годину чекали, що прийде підмога, і нас врятують. Вірили, що керів-ництво не допустить попередніх помилок, не дозволить повторитись «другому Іловайську», бо втрати в нас могли б бути значно більшими, ніж там. Ми чекали…

Коли почалось оточення, інтенсивність боїв посилилась. Вони ставали більш виснажливими. У кожному бою були поранені і вбиті побратими. Здавалося, що кожен бій вже є останнім.

Близько 11-ої години ранку 17 лютого ми почули гуркіт ворожих танків, які наступали на наш блокпост «Балу», тому почали готуватися до чергового виснажливого бою. Я переносив по окопі заряди до РПГ, побачив спалах і впав. Відчув сильний біль у животі. Спочатку не зрозумів, що зі мною сталось. Було просто відчуття, що мені вибуховою хвилею зламало ребра. Хлопці затягли мене у бліндаж, зняли бронежилет і сказали, що я поранений.  Побратим з позивним «Ворон» сказав: «Ну, все, «Чебурашка» двохсотий». Я відповів: «Ти мене ще рано хорониш. Я ще в Артемівську маю випити «Фанти».

Сильний біль виснажував організм. Дуже хотілося пити, але побратим з позивним «Мама» заборонив. Він казав мені: «Все буде добре. Тільки ти тримайся! Приїде евакуатор і забере тебе. Тобі нададуть медичну допомогу». Хоча я розумів, що евакуатор не приїде, поки буде бій. А ворожі танки почали ще інтенсивніше стріляти.

По рації передали, що евакуатор нас чекає за 800 метрів від блокпоста, але ще триває бій. Він закінчився близько 14-ї години. Почалась евакуація поранених, яких за цей бій назбиралось 7 осіб. І ось вже ми виїжджаємо у штаб з блокпоста «Балу». Здавалося, що все закінчилось, але, на жаль, не на довго. Ми їхали під обстрілами. При в'їзді в місто Дебальцеве нашого евакуатора підбили сепаратисти із РПГ. Мене винесли з евакуатора, поставили на ноги і сказали: «Іди до евакуатора». Я пішов, а Урал почав від'їжджати. Я не мав сили підбігти. Машина проїхала де-кілька метрів. Водій побачив, що ззаду хтось іде, вибіг з машини разом з якимось майором, і вони закинули мене на причеп та повезли далі. Через декілька хвилин ми були вже на «Поляні», де лікарі почали надавати першу медичну допомогу. Я лежав у палатці, почувався дуже погано, попросив сигарету у хлопця, який лежав біля мене. Разом покурили. Сигарету ледь тримав, бо почали німіти пальці на руках. Гукнув до побратимів, щоб попросили когось, щоб мені щось зробили,  щось вкололи, аби зменшити біль. Після цього мене занесли у бліндаж. Там я й побачив лікаря Олександра Данилюка.

ПІД ЧАС ОПЕРАЦІЇ ЗНИКЛО СВІТЛО

Спогадами поділився хірург, який узяв на себе відповідальність за життя пораненого:

— Наступний поранений – Сашко Тарасюк («Чебурашка»). Під час ревізії ранового каналу, на жаль, переконуюся, що осколок усе ж таки пройшов ребро й увійшов у черевну порожнину. Після огляду кажу йому: «Друже, у тебе поранення живота і внутрішня кровотеча, ти помираєш. Вивезти в лікарню тебе не можемо, бо ми в оточенні. Єдиний шанс для тебе – операція тут, у нашому окопі. Анестезіологи готові зробити наркоз, я готовий оперувати. Твоє рішення?» Сашко промовив: «Робіть усе, що треба, аби тільки нічого не боліло!» Уже за мить анестезіологи почали вводити воїна в наркоз.

— Коли напруження під час операції сягає апогею, я сварю «Місяця» (мій асистент, лікар-нарколог) за те, що рукави його вовняного светра постійно «залазять» у живіт пораненого. Для мене, як і для кожного хірурга, стерильність під час операції – понад усе, а тут у рану раз по раз потрапляє светр! У певний момент у нашому генераторі закінчується пальне… Темрява. Завдяки волонтерам маємо ліхтарики. Як налобні, так і ручні. Тож операція не припиняється ні на хвилину. Проте якість освітлення погіршується. Головною операційною «лампою» стає наш водій Андрійко Мазепа («Братка»). Дістається від мене і йому, бо постійно прошу, щоб світло падало на рану. Але ж та лампочка не те, що операційною бути не годиться, під нею читати неможливо. Та іншого виходу в нас немає…

Чотири години операції – і ми завершили. Сашко живий, показники життєдіяльності стабілізувалися! Анестезіологи одразу ж перевели пацієнта на самостійне дихання і вийняли дихальну трубку. Перші слова Сашка були такі: «Я все чув! Док, я хотів тебе вбити, коли ти мені почав перебирати кишки!»

Після закінчення операції, випрямивши спину, яка неймовірно боліла, я сказав, щоб подавали наступного пораненого. Відповідь командира роти мене шокувала: «Більше операцій не буде».Тобто? «Буде прорив», — відповів Андрій. Знову вивозитимуть поранених? «Ні, прориватимемось усі»…

Як виявилося, майже всіх колег іще з вечора повідомили, що ми прориватимемося з оточення, але мені не казали, щоб не відволікати від роботи. З одного боку, це була радісна звістка, бо нам усім так хотілося вибратися з цього пекла. З іншого – ми чудово розуміли, що на нас чекатиме запеклий бій, і шанси на життя в кожного сумнівні.

Але я усвідомлював, що це єдиний вихід із ситуації, бо «окопна» хірургія довго тривати не може. Ліків і засобів лишилось обмаль, місця для поранених уже зовсім не було і не тільки в нашому окопі, а й у сусідніх. Ми вичерпали майже всі свої ресурси як медикаментозні, так і фізичні.

Чомусь я вирішив зафіксувати на фото кінець цього дійства, яке називав для себе «окопною хірургією двадцять першого століття». Така думка спала якось підсвідомо, бо досі жодної фотографії і не думав робити. Попросив анестезіолога Руслана, який мав смартфон й іноді щось фіксував на камеру, зняти нас після останньої операції. Поранений Сашко Тарасюк тільки кілька хвилин, як був екстубований (переведений на самостійне дихання), і лежав ще в калюжі крові, посеред купи марлі та використаних інструментів, але зміг трохи підняти голову й показати пальцями знак перемоги «V», — пише у своїй збірці Олександр Данилюк.

ЙОМУ СУДИЛОСЯ ЖИТИ

Те ж саме переповідає і боєць, а потім продовжує: «Я запитав: «А що буде зі мною?». Він відповів: «Тебе вивезуть у лікарню в Артемівськ. Якщо ні, то я тебе не залишу, я здамся в полон із тобою». Лікар вклав записку, в якій написав, яку операцію зробив мені, у правий карман у штанах.

Після того мене поклали в машину і почався плановий відхід наших військ з Дебальцевого. Під обстрілами, але все ж таки ми прорвалися до Артемівська.

Там, у лікарні, мене завезли в реанімацію, поставили крапельницю. Через п’ять хвилин почув, як когось завезли на каталці в кімнату. Коли повернув голову, то побачив, що то був Роман Попіль – боєць, з яким познайомився в Ужгороді перед тим, як нас відправили в Дебальцеве. Запитав його: «А ти якою долею тут?». Він відповів: «Такою самою, як і ти». Пізніше дізнався, що він був поранений у серце. Після огляду лікаря нас повезли швидкою допомогою у Харків. Лікар, який оглянув мене в харківському госпіталі, сказав, що операцію мені зробили відмінно, — продовжує Олександр Тарасюк.

І до сьогодні боєць АТО підтримує зв’язок із лікарем, який подарував йому другий день народження.

У Харкові від Саші не відходили волонтери. Його доглядали, як рідного. І навіть потім, коли почав ходити, коли грудну клітку і живіт затиснули бандажем, аби шви не розійшлися, та дозволили вибути у військовий госпіталь у Луцьку – ближче додому, волонтери його супроводжували до потяга, зустріли у Києві, посадили в автобус до Луцька.

Після лікування в госпіталі Саша повернувся в рідні Самари. Фізичні навантаження йому заборонені й до сьогодні. Потрібен був час і для психологічної реабілітації. Із війська – комісували. Хоча, зараз пригадує, до демобілізації йому залишалося не так уже й багато – два місяці. Не судилося. Більше ніколи він не воюватиме. Але про те, що пережив, пам’ятатиме, доки житиме. У тілі залишилася згадка про Дебальцеве – металевий осколок у хребті, який і зараз дає про себе знати.

ПРОЕКТ «ЗІГРІЙ ДУШУ» ПОВЕРТАЄ БІЙЦЮ БАРВИ ЖИТТЯ

Після всього Олександр пройшов кілька курсів реабілітації. І цей, який проходив в Угорщині, один із них. Це був перший реабілітаційний курс бійців АТО з Волині за кордоном. Візит семи волинян із п’яти районів області до Євросоюзу відбувся з ініціативи Посольства України в Угорщині (посол Любов Непоп) і був здійснений за фінансової підтримки угорського мецената Міклоша Інанчі. Впродовж тижня українські військові проходили арт-терапію, а також фізичну, психологічну та емоційну реабілітацію у відомому своїми лікувально-оздоровчими термальними курортами місті Хойдусобосло.

Олександр Тарасюк розповів, що вони малювали картини, які згодом представили на виставці картин українських військових в Угорщині. Малювання допомагало їм наново побачити яскраві барви життя. Окрім того, вони подорожували Угорщиною, познайомилися з представниками влади цієї країни, потоваришували між собою. Координатори ж проекту кажуть, що основною метою цієї реабілітації було змінити картину життя в очах військових, аби потім, через деякий час, вони змогли перекласти здобутий досвід у практичну площину у себе вдома.

Проект «Зігрій душу», керівником якого є Анна Лисакова, спрямований на психологічну реабілітацію воїнів АТО шляхом арт-терапії. У його рамках (із 2014 року) реабілітацію вже пройшли 19 груп, вдалося оздоровити 350 бійців, провести 10 виставок їхніх робіт в Україні та за кордоном. На сьогодні це єдиний проект не в рамках державної реабілітаційної програми, який успішно реалізується і дає позитивні результати. Тому координатори проекту звертаються до представників влади усіх рівнів, аби не відмовляли в допомозі, відгукувалися на їхні ініціативи та не були байдужими до проблем військових, які проходять реабілітацію за проектом «Зігрій душу».

Уже більше року пройшло після дебальцівських подій, але Сашко їх не забуде ніколи. У збірці спогадів лікаря-хірурга Олександр Тарасюк написав: «Дуже велике дякую Олександру Данилюку за подарований шанс на життя, за можливість знову побачити і обняти батьків, рідних та друзів. Коли запитують, як ти все це пережив, то відповідаю, що я жодного разу не прощався із життям і не думав, що уже кінець. Крім того, дуже хотів випити «Фанти». Разом – до перемоги та кінця!»

А нам залишається тільки подякувати Олександру за його самовіддану службу в ім’я держави і побажати здоров’я йому та його рятівникові.

Марія ЛЯХ