— Володимире Нальковичу, дозвольте знову привітати Вас на рідній Волині. У столиці не жалкуєте, що, хоч і очолюєте фракцію БПП «Солідарність» у Волинській обл-раді, але мусили покинути Луцьк як місто постійного проживання? Думаєте остаточно зосередитися на загальноукраїнській проблематиці лісового господарства, оскільки обіймаєте посаду  заступника Голови Державного агентства лісових ресурсів України?

— Сама робота в Києві мені не нова. Може, на початках трохи незвична була праця в Державній агенції лісових  ресурсів. Але на сьогодні   я вже знайомий значною мірою із проблематикою, напрямками.  Ряд по-дібних питань, звичайно,  доводилося вирішувати й раніше, зокрема, коли  працював головою Волинської ОДА.  Тому ця робота для мене цікава, потрібна. Вона захоплює. Маю бажання надалі працювати. Нічого кардинально змінювати не збираюся.

— Здається, тільки унікально байдужі співвітчизники чи ті, кого образно називають політичними сліпцями, не волають  «SOS» із приводу того, що робиться з українськими лісами.  Достатньо аналітиків, які стверджують, що справжня стратегія розвитку  цієї галузі полягає (за незначними винятками, що тільки підтверджують правило), у їх знищенні. Погоджуєтеся з  такою песимістичною констатацією?  Що Ви намагаєтеся робити, аби втілилася в життя заповідь наших предків: «Бережіть ліси — вони ще нам знадобляться»?

— Ми намагаємося повністю виконувати цю заповідь.  Адже праця  лісівників, усупереч думкам, про які ви згадували, спрямована якраз на збереження лісів. Я можу професійно сперечатися з будь-ким, хто стверджує протилежне. Не погоджуюся з тезою, що ситуація в лісах критична, що їх вирубують. Так, вона складна. Але це зумовлено не рубками і таке інше. По-перше, наведу деяку  статистику, яку не заперечиш. У нас сьогодні приростає 4 куби деревини на гектар площі. Тобто в Україні — 40 мільйонів кубів приростає щороку. Рубаємо  десь близько 20 мільйонів. Тобто виростає удвічі більше, ніж вирубуємо. Відтак, насправді площі українських лісів збільшуються. Це стосується й кубатури. Ліси проростають і природнім шляхом, і завдяки насаджуванню лісових культур. Тому можна стверджувати, що у нас хижацького ставлення до лісу нема.

Я розумію, що ліс, з одного боку, — природне багатство, ресурс, він росте достатньо довго. Кожне дерево має свій вік.  Скажімо, для сосни понад 100 років — це період, коли вона  трухлявіє, починає  падати, стає джерелом хвороб, шкідників. Це дерево відмирає. Але на його місці має вирости нове. І цей процес безперервний.

Ліси вирубують, безперечно. Існує деревопереробна промисловість. Людство  потребує виробів  із деревини, їх використовує. І з цим нічого не вдієш. Але якщо до процесу ставитися дбайливо, з розумінням, то лісів не буде ставати менше.

Наша Волинь, до прикладу — одна з небагатьох областей, яка практично у кожному  лісгоспі має переробку. Це нині  рятівне коло, за яке ми можемо зачепитися.  Переробки в такому обсязі  нема ні  в Житомирській, ні в Київській областях, де величезні лісгоспи. Тому  й лісгоспи на Волині — з фінансами, вони  розвинуті, мають перспективу, можуть ефективно працювати. Порівняно недавно призначено  нового  керівника — Олександра Кватирка. Йому ставили  багато політичних питань. Але я не бачу в діяльності Волинського управління проблем із економічної точки зору. Воно динамічно розвивається. Є робочі питання, які в більшості вирішуються.  Я не бачу критичних проблем щодо більшості лісгоспів.  Є з них сильні, є такі, які треба «підтягнути». Тобто йдеться про нормальний процес та ефективне керівництво. Тому, оскільки Волинь виглядає на фоні інших областей досить пристойно, мені це імпонує.

-  Ви завше були відвертим, навіть тоді, коли газетярі, загалом працівники ЗМІ намагалися спровокувати, загнати у «глухий кут». Тож  хотілося б почути Вашу думку щодо нинішньої ситуації в Україні. Ви теж  не заперечуєте максими, начебто кожна наступна влада якщо не виявляється гіршою за попередню, то принаймні не вчиться на  злочинних помилках  збанкрутілої  політичної,  владної, з дозволу сказати, еліти? Історія вчить тому, що  нічому не вчить?

— Ситуація у владі у нас справді доволі складна.  І вона такою буде протягом певного часу.  Незалежно від політичних переконань тих людей, у чиїх руках нині опинилися владні важелі. Тут є декілька чинників. Аналізуючи ситуацію загалом, перейдімо до конкретики.

Думаю, не заперечите, що українська  державність формувалася та  розвивається у досить складних умовах.  Напевне, це аксіома, що стосується кожної державності. Але укра-їнська ситуація ще складніша. Ще перед збройною агресією  російська потуга  заповнила нашу державу своїми кадрами, які штучно, системно створювали проблеми. Згадаймо, зрештою,   зовсім недавній приклад:  було підірвано автомобіль і вбито полковника-розвідника, людину, яка виконувала, наскільки розумію, дуже серйозні функції в українській розвідці. Кожен день приносить нам якесь горе. І  це — маленькі штрихи.

— Хоча, погодьтеся, війна імперії зла  проти України триває фактично безперервно. Чи то за царату, чи за комуно-радянського режиму. У формі системного фізичного та духовного нищення, розстрілів  та поміщення у концтабори  кращих із кращих, голодоморів, репресій, використання українців як «гарматного м'яса» під час спроб  поневолення інших народів…А зараз путінський кремлівський режим фактично зняв маску і пішов проти України й українців ва-банк.

— Там, де маски зняті, — це одна частина проблеми. Це тільки верхня частина айсберга. Нам здається, що все потрібно зробити в один день, досить швидко.  Кожен Президент, Прем'єр,  народний депутат для багатьох людей є уособленням всіх проблем. Ні для кого не секрет, що парламент — віддзеркалення суспільства.  Не таємниця, що навіть  зараз, у момент війни з Російською імперією,  понад 30 відсотків громадян України мають проросійські настрої.  Це ще м'яко кажучи. Людям багато чого не подобається… І такий самий склад Верховної Ради. Всі рішення проходять через цю призму, через фактор суспільного компромісу.  Останній відображається у законах, у поведінці врешті-решт. Ми оглядаємося,  не можемо  рухатися так, як би нам хотілося. На превеликий жаль. У тому числі — для мене.

Коли я прийшов у парламент, мені спочатку здавалося, що під силу майже все.  Тоді був великий національний підйом. Але коли почав спілкуватися з іншими народними депутатами, переконався, що вони мислять по-різному, часто — зовсім інакше.  І це — українські громадяни, вони мають право на своє розуміння ситуації.  Так є. Ми змушені рухатися невеликими кроками та жити постійно в умовах суспільного компромісу.

— Так чи інакше — це аксіома: краще погана влада, ніж  стан некерованості, хаосу. Але нині наяву, що  низка політичних структур найрізноманітнішого спектру  де-факто (вільно чи невільно) розхитує ситуацію.  У тому числі — в реалізації алгоритму третього Майдану.

— Знаєте,  Майдан — це відповідь на діяльність чи бездіяльність влади, яка приводить суспільство до краху. Я не заперечую того, що і сьогоднішню владу є за що критикувати, бо  зробила далеко не все, що мала б зробити. Та мусимо бачити й об'єктивну  сторону.  Адже позитивних зрушень, які іноді вперто не помічають, справді багато. Не берімо до уваги навіть безвіз, хоча це не дрібниця.  Але важливо інше, суттєвіше: Україна зафіксувала свій цивілізаційний рух.  Для мене це не просто рух у Європу. Я б у цьому сенсі дуже довго думав би, чи варто там бути Україні як частині Європейського Союзу. Наша держава задекларувала і крок за кроком стверджує  свій цивілізаційний вибір. Ми створюємо нову систему судочинства,  правоохоронних органів… Нам важко. Подивіться на систему реформування поліції, як це складно відбувається. Але   ж відбувається! І це — позитив. Не все вдається, щось випадає. Я не виправдовую невдач. Критикувати владу потрібно. Але не для того, щоб розвалювати державні устої.

Сьогодні в умовах війни  ми можемо  по-різному ставитися до Президента, голосувати за нього чи ні. Але мусимо всі зрозуміти: в умовах війни повинна бути людина, яка приймає рішення. Іншого не дано, якщо хочемо жити в Українській державі. Тому сьогодні нашому су-спільству вкрай потрібна консолідація. Не навколо особи, осіб, а навколо цінностей, навколо базових принципів.

 - Але наразі залишмо в спокої центральну владу. Хотілося б почути Ваші міркування з приводу  волинської влади, її ефективності. Ви спілкуєтеся з головою ОДА Володимиром Гунчиком, головою облради Ігорем Палицею?

— Виступав і завжди буду виступати за те, щоб стосунки між представницькою і виконавчою  місцевими владою  були  якомога конструктивніші. Ми розуміємо політичну складову. Зрозуміло, є питання, в яких не можна знайти компроміс.  Ті чи інші політичні сили мають свою систему базових підходів.  Якщо ви, скажімо, націоналіст, а хтось інший — соціаліст, то  не переконаєте його.

— Але при цьому мусимо пам'ятати, що ми — громадяни України, незважаючи на різні політичні погляди.

— 99 відсотків вирішення питань можуть не стосуватися вашої ідеологічної, політичної спрямованості! Це, зокрема, питання господарського характеру. Можна не приймати по-літичних заяв і в них десь розходитися.  Але щодо всіх інших потрібно шукати компроміс.  Я неодноразово говорив і голові обласної державної  адміністрації, й голові обласної ради, що на Волині треба йти до пошуку компромісу. Думаю, що в багатьох випадках це вдається. В окремих випадках є питання, де мені хотілося б знайти більше компромісу. Буду закликати до цього завжди.

Я більше спілкуюся (це не секрет) із виконавчою владою. Виходячи також і з  того, що представляю і відповідну фракцію в обласній раді. Вважаю роботу виконавчої влади Волині достатньо конструктивною, серйозною та глибокою.  Сьогодні дуже багато зроблено. От я представляю в облраді  округ із  Ратнівського району. Є багато позитивних моментів у тому, що виконавча влада, починаючи від Володимира  Петровича Гунчика, своєчасно втрутилася. Голова ОДА впродовж остан-нього часу зумів побувати  тільки у  «моєму» окрузі разів п'ять.

Ми разом із головою обл-держадміністрації  побували у всіх сім'ях загиблих «атовців». Волинський губернатор завжди, де б не був, передовсім цікавиться   тим, як влада дбає про допомогу  сім'ям  загиблих воїнів, які захищали Україну  від російських окупантів. І це принципово, тому що йдеться про наш святий обов'язок, незалежно від політичних переконань.

— Але, будьмо чесні, далеко не всі депутати облради так працюють у «своїх» округах, як Володимир Бондар. Та й облрада часто нагадує міні-парламент,  де вирують по-літичні баталії, відбувається «перетягування» обранців у більшість. Та при цьому не вирішуються в інтересах більшості жителів   насущні питання соціально-економічного плану.

— Ви знаєте, більшість завжди є в кожній раді — від місцевої до Верховної. Більшість завжди буде намагатися добитися ухвалення свого рішення. Я про це казав голові обласної ради. І не втомлюватимуся повторювати: більшість повинна почути позицію меншості. Ми  ж,  всі депутати, обрані людьми. Хіба це нормально, коли відбувається «шапкозакидання», коли дві-три політичні сили зібрали «міжособойчик» (а всіх інших нібито й нема). У нас іноді виходить, що  рішення приймають   33 депутати (це мінімально необхідна  для ухвалення  кількість голосів), а  не 64. Але ж коли є 64 депутати — це набагато ширша позиція. Я нагадую і  депутатському корпусу,  й голові обласної ради Ігореві Палиці, що рада — це не адміністрація. Не повинно бути таких імперативних рішень.  Це  ж рада — від слова радитися, чути думку людей.  Коли ми так побудуємо діяльність ради, то, думаю, вона буде на порядок ефективнішою.

— Щодо ради — зрозуміло. А якби Вам  запропонували очолити облдержадміністрацію (а це не  зовсім  гіпотетично, оскільки  є досвід і  впливові друзі),  погодилися б?

— У політиці немає умовного способу. Або «так», або «ні». Розумієте, я вважаю, що зараз обласна влада на Волині, і зокрема — голова ОДА Володимир Гунчик, працює  достатньо ефективно. Зі свого боку, я можу тільки в міру своїх можливостей  допомагати вирішувати ті питання, які перед нею стоять. Нема потреби сьогодні казати: ми були б кращі чи гірші на тій чи іншій посаді.  Говорю так, оскільки  був в іпостасі голови облдержадміністрації. У кожного керівника ОДА є свої умови, у яких він приймає рішення. Комусь начебто легше, комусь складніше.  Але суспільство за будь-яких умов вимагає конкретних рішень.

Звичайно, як я вже говорив вище, кожну владу треба критикувати. В тому  числі — й нашу, місцеву. Але ця критика повинна допомагати приймати більш глибокі рішення. Є багато питань на Волині, які якраз і потребують таких рішень.

— Справа політичного прогнозу невдячна. Тим паче, за нинішніх реалій. Однак  все-таки хотілося б почути Вашу  думку з приводу  подальшого розвитку ситуації в Україні.

— По-перше, нам не буде просто. Це однозначно.  Той, хто вибирає шлях незалежності, має усвідомлювати, що він простим не буває.   З нами будуть боротися. Перед цією небезпекою маємо виглядати  достойно.

Так, будуть суворі виклики, які треба сприймати з розумінням.  Ні в якому разі не легковажити. Ми надто легковажили питаннями обороноздатності країни. На превеликий жаль.  З цього приводу можу зробити закид і собі. Мені здавалося, що ніколи  не стане можливою окупація  частини території  України. Ці ілюзії розбиті. Як у свідомості тих, хто приймає рішення, представляє владу, так і громадян нашої держави.  За свободу доводиться платити дорогу ціну. Розвиток майбутнього залежить від кожного з нас, нашої здатності сконсолідуватися перед викликами.  І ні в якому разі не треба панікувати. Маємо бути максимально зібрані. Важливо не допускати істерик чи паніки.  Тільки у такий спосіб можемо мати успіх.

А викликів буде багато і зі сходу, і з заходу.  Українець українцеві повинен бути братом. Мусимо спільно, разом боронити наш дім — нашу державу.  Ми повинні знайти у собі силу для національного примирення, дбаючи про українську  мову, сприймати мовне різноманіття. Могутня українська  політична нація  вже сформувалася.  У цьому я ще раз переконався, коли  нещодавно побував у Харкові.  Сподівався, скажу відверто, побачити «совкове», тяжке  для проживання   місто. Але те, що побачив, у доброму розумінні здивувало. Українськомовні вивіски, багато української символіки. Місто — охайне, зелене, красиве, сучасне.  Місто патріотів України. Принаймні я у цьому переконався, ще раз підкреслюю,   під час безпосереднього спілкування з багатьма людьми. Вони себе чітко, однозначно протиставляють «русскому миру».

Мусимо відчувати свою єдність як українська політична нація. Іншого нам не дано, щоб давати відсіч ворогові. Звідки б той не був.

— Кажуть, Всевишній дає/допускає  стільки випробувань людині, нації, скільки вони здатні витримати. Тож справді маємо не нарікати, а бути  пліч-о-пліч, аби не програти, не втратити свого     шансу на місце під сонцем у контексті світової спільноти.  Це стосується кожного з нас, аби не зрадити Україну, зрештою — себе. До речі, який принцип допомагає Вам торувати  життєвий шлях, залишатися собою?

— Маю свою систему цінностей, переконань.І стараюся їй не зраджувати. Якщо йти з цією системою, під силу виконувати будь-які завдання. Як особистого, так і громадянського, по-літичного спрямування. Треба бути відданим тим принципам, які тобі дали батьки, з якими ти виріс і з якими сформувався як людина, як особистість. Тоді тобі жити легко, просто. Адже утверджуєш те, у що віриш. Коли ж тобі доводиться торгувати своїми принципами, ти після цього перестаєш бути людиною.

Так, із моєю системою цінностей можна сперечатися. Можливо, у чомусь помиляюся. Але я так живу. Мене так навчили жити батьки, суспільство. Я свої принципи формував, виховував у різних, часто непростих ситуаціях. Тому й живу у згоді з собою.

— Василь Сухомлинський колись говорив про право учня на помилку. А в житті ми до останнього  подиху учні. Звісно, концептуально не маємо права помилятися стосовно визначального — Бог, Україна, батьки, діти… Але наразі мусимо завершувати розмову. Тож на останок — побажання Володимира Бондара землякам-волинянам у цю доленосну історичну мить, яким є сьогодення.

— Волинь є цивілізаційно-духовною колискою, що б не говорили скептики, доброї, оптимістичної української впевненості у майбутньому. Волинянам судилося пройти крізь складний історичний час, при цьому не втративши волелюбності, стійкості в переконаннях, християнської вдачі, українськості, доброзичливості.

Мені дуже хочеться, щоб наші душевний спокій, доброзичливість стали притаманними для всієї України. Дай, Боже, аби мир і спокій завше панували в нашому краї, в кожній оселі, в кожній душі, щоб не гинули наші люди… Хочу побажати затишку та благополуччя усім сім'ям, Божого благословення всім волинянам. Хай любов до ближнього єднає всіх нас — як на рідній Волині зокрема, так і загалом в усій Україні.

Спілкувався

Віктор Вербич