З червня 2014 року у Заболотті діє волонтерська спільнота «ЗВІН». Здавалося б, період її існування зовсім невеликий, але на рахунку людей-ентузіастів, які входять до її складу, сотні хороших вчинків, добрих справ, скерованих на захист своєї держави, на завершення війни на Сході і на підтримку тих, хто боронить Україну.

Зараз керівником спілки є Наталія Круглій, депутат селищної ради. Її однодумці – Оксана Шевчук, Валентина Глущук, Микола Сверба, Віктор Круглій, Людмила Корпач, Ігор Головій, Святослав Головій. Ця зовсім невелика група людей турбується про всіх мобілізованих і демобілізованих із Заболоття та прилеглих сіл, вивчає їхні проблеми, організовує матеріальну допомогу і доставку її у потрібне місце в найкоротші строки. Тож про особливості волонтерської роботи ми поспілкувалися з активісткою спілки Оксаною Шевчук.

— Оксано Петрівно, з чого починалася ваша діяль-ність? Як виникла ідея створення волонтерської спілки?

— Потреба створення волонтерської спільноти була викликана часом. Коли ми бачили по телебаченню, як страждають земляки не лише без обмундирування чи озброєння, а навіть без елементарних предметів першої необхідності, серце рвалося на шматки, адже ті молоді хлопці за віком годяться нам у дітей. Нас було троє депутатів селищної ради, які виявили бажання розпочати волонтерську роботу. І одразу до нас долучилися небайдужі люди. Тодішній депутат районної ради, директор будинку культури Микола Сверба підтримав ідею, і ми зробили пункт прийому у Заболоттівському клубі. Писали оголошення, запрошували людей приносити посильну допомогу: продукти харчування, кошти, щоб купити перші бронежилети, коли ще держава не могла повністю забезпечити наших воїнів. Ми збирали гроші на базарі, встановлювали скриньки, залучали дітей – волонтерів-старшокласників. Вони саме були на канікулах і відгукнулися на наше прохання. Усе було без хитрощів, без обману. Складали відомості, вели облік зібраного. Отож почалося все із Заболоття. Згодом до нас долучилися Заліси, Гута, трохи пізніше – Тур. І на сьогодні спільнота об’єднує військовослужбовців, які служать в АТО, у військових частинах, на полігонах, демобілізованих.

— Чому назвали спілку саме «ЗВІН»?

— Це абревіатура «За волю і незалежність». А слово «звін» звучить якось тривожно і впевнено водночас.

— Яким чином налагоджуєте співпрацю?

— Ми розподілили, хто за яким селом закріплений. Зараз найбільше робимо «продзвони» до хлопців із Тура. Кожен має за собою закріплених хлопців, і ми хоча б раз на тиждень стараємося з ними зв’язатися. Весь час намагаємося вникати у життя військових і їхніх родин, дізнаємося про їхні проблеми. Коли знаємо, що наш Святослав Головій і Вадим Дейнека з Ратного планують поїздку, організовуємо збір речей, продуктів, коштів і відправляємо все це. Якщо в зоні АТО є бійці, до яких неможливо доїхати, але вони чогось потребують, відсилаємо їм передачі поштою. Зараз активно включився в роботу новий сільський голова з Тура. Дуже гарно співпрацюємо з гутянськими людьми. Ганна Панасюк, Галина Панасюк із Гути, сільські голови Гути, Заліс. Особливо вразило людей, коли останній раз ми збирали допомогу і заліський сільський голова Віктор Корецький, стоячи на колінах, пакував і складав усі ящики. Для нас це – не дивина, бо він пройшов воєнні дороги, тому й піклується по-особливому про тих, хто там залишається. А люди були щиро здивовані.

— Розкажіть детальніше про «продзвони».

— Ми протягом тижня телефонуємо до абсолютно усіх вихідців із Заболоттівського куща, потім збираємося на обідніх перервах або після роботи, розповідаємо про своїх солдатів, визначаємося, кому що потрібно, і якщо треба, збираємо посилки та відправляємо.

— Ваші функції взаємозамінні?

— Так, звичайно, обов’язково. Якщо у когось із нас якісь проблеми, його замінить інший. Коли влаштовуємо зустрічі, у кожного свої обов’язки. Тож працюємо злагоджено. Є довіра один до одного, є підтримка і розуміння.

— У кожного з вас свої клопоти і турботи. Робота не заважає волонтерській діяльності?

— Не заважає, бо в нас таке покликання душі, що не дозволяє сидіти, склавши руки. Мусимо встигати. У вихідні дні, на обідніх перервах, після роботи. Викроюємо вільний час, бо розуміємо, що ця справа мусить бути. Хтось повинен цим займатися. Ми не можемо залишити хлопців без уваги, вже звикли до цього процесу і без цього не можемо. Вони – наша спільна сім’я. Ми навіть при зустрічах обнімаємося, як рідні.

— Долями скількох бійців опікується «ЗВІН» сьогодні?

— З Тура – 11 хлопців, із Заболоття – 19, з Гути – 8, із Заліс – 17. Тобто разом 55 мешканців нашого куща, які брали або беруть участь у військовій обороні України. Нещодавно власник нової аптеки в Заболотті Сергій Колодюк провів благодійну акцію для всіх військовослужбовців із трьох сіл і селища – їм вручили картки на знижки для обслуговування в аптеці. Для їхніх сімей це значна підтримка. З родичами демобілізованих тримаємо зв’язок. Намагаємося підтримати сім’ї загиблих – Василя Білітюка і Леоніда Луцика. Коли в кого виходить зайти до їхніх матерів, цікавимось, розпитуємо, чим треба допомогти. Коли приходять бійці у відпустки, намагаємося зустрітися з ними, вивчити їхні проблеми. Але, як правило, вони самі шукають зустрічі з нами, бо відчувають те тепло, з яким ми ставимося до них. Багатьом із нас вони годяться в сини, декому – в брати. Тож і зустрічаємо їх, як своїх синів, братів.

— Можливо, в когось із учасників спільноти є родичі в АТО?

— Ні. Тільки в Людмили Корпач був брат Василь Білітюк. І після його смерті вона активно включилася в роботу спілки, бо не зі слів знає, що значить втратити на війні брата.

— Як ставляться люди до вашої діяльності? Є скептики?

— Є, звичайно, як і в усьому. Але більшість підтримує. Священики завжди в церквах оголошують про збір, просять людей, щоб допомогли: і отець Миколай, і отець В’ячеслав, і отець Василь, і отець Роман. Священики з сім’ї Симоновичів благословляють у дорогу перевізників, коли відбувається відправка. Ми дуже вдячні їм за розуміння і за те, що на кожній службі моляться за благополучне повернення усіх воїнів додому і закінчення війни.

— Проаналізуйте роботу спілки. За цих два роки щось змінилося?

— У нашій діяльності найголовніше – спілкування з людьми. Не кожна людина розуміє, що ти хочеш допомогти, що це не для своєї користі, своїх амбіцій чи свого «я». Заболоттівчани одразу не вірили, що посилки доходять до адресатів. Вони бачили не раз по телебаченню, що нечисті на руку люди користувалися тими передачами і привласнювали кошти. Нас постійно запитували: «А вони доходять?» Але коли організовували зустрічі, концерти, приходили ті хлопці і показували на відео, як зустрічали волонтерів і отримували від них гостинці з дому, запевнялися, що наша робота недаремна. Ставлення змінилося, недовіра зникла. Поки люди на власні очі не побачили, як наші хлопці передають привіти з передової, то працювати було непросто. Є ще, напевно, окрема категорія, яка й до сьогодні відсторонюється від участі і допомоги. Можливо, ці люди просто не відчули на собі жахіття війни. Сьогодні ми дякуємо усім жителям нашого куща за розуміння, за підтримку, за допомогу, усім тим, хто хоч чимось, але долучився до діяльності спілки. Дай, Боже, щоб швидше закінчилася ця  війна, яка нікому непотрібна, щоб ми в мирних цілях свою енергію і позитив змогли спрямовувати у потрібне русло для підтримки хороших стосунків і добрих справ, — завершує Оксана Петрівна.

Усі заболоттівські волонтери – надзвичайно добрі і порядні люди, адже дбають не про себе, а про інших. Лише одиниць із них війна торкнулася безпосередньо. Інші могли б жити своїм життям і не перейматися чужими клопотами. Але, незважаючи ні на що, ці енергійні люди виконують величезну роботу за щире спасибі бійців-земляків, за сльози вдячності їхніх батьків і просто тому, що їм небайдужа доля України.

Марія ЛЯХ