Нинішні реалії працівників сільського господарства України не є втішними. В тих умовах, які складалися протягом більше, ніж 20 років незалежності, у господарствах колишнього типу хазяйнувати непросто.

Тож говорити про їхні досягнення складно, а радше успіх цих підприємств принаймні в тому, що вони взагалі залишилися «на плаву», тоді як більшість із них перестала існувати, а від деяких уже й сліду не лишилося. Але є ще й такі сільськогосподарники, які намагаються втримати те, що мають, сподіваючись на краще майбутнє. Серед них — голова СВК «Прип'ять», що в селі Річиця, Роман Самарчук.

36-річний керівник очолює господарство з 2015 року. Але роботу свою любить. Роман Михайлович не має вищої сільськогосподарської освіти, але добре дає лад і тваринництву, і рослинництву, і з людьми, які працюють у господарстві, знаходить спільну мову. Стверджує, що наявність диплома не робить людину мудрою на практиці. А якщо вона прагне чомусь навчитися і має до того хист, то диплом мати для цього не обов'язково.

Роман Самарчук після закінчення Річицької школи одразу пішов працювати автомеханіком у СВК «Прип'ять», був завскладом паливно-мастильних матеріалів. Батьки теж усе життя пропрацювали у цьому господарстві, тато — агрономом, мама — секретарем. Тож каже, що «краї» діяльності СВК були йому знайомі. А людині, яка виросла і працювала у селі, ця галузь не є новою. Хоча, зізнається, що до документів і їх ведення довелося звикати. Але колектив поставився до нього з розумінням. Досвідчені працівники давали поради, рекомендували, як краще. У Романа Михайловича четверо діточок. Дружина Тамара також працює в господарстві, вона — оператор комп'ютерного набору, сумлінно виконує свою роботу, тож чоловік має хорошу підмогу.

Сьогодні у СВК «Прип'ять» працевлаштовані 78 працівників. Середня заробітна плата становить 1750 гривень. Роман Михайлович констатує, що 2015 рік був кризовим для господарства, а вже 2016-й — дещо стабільніший і кращий у фінансовому плані. На сьогодні у господарстві утримують 527 голів ВРХ, з них 200 — дійні корови. Ярих та озимих зернових культур посіяли 220 га. Результати господарювання: намолотили 375 тонн зернових, заготовили на корми 300 тонн сіна, 436 тонн соломи, тисячу тонн силосу. Вирощують жито, овес та кукурудзу, однак лише незначна частина врожаю підлягає реалізації. Основну частину використовують як корм для худоби. Середні надої молока — 1850 літрів на рік на одну корову.

Прошу співрозмовника, щоб пригадав рік свого «бойового хрещення», а він у відповідь каже, що нічого особливого не було. Він знав, куди йшов і усвідомлював, що буде непросто. І дійсно, коли постало питання, чи зможуть обмолотити засіяні площі (коштів на це не вистачало), та ще й до всього у двох комбайнах вийшли з ладу двигуни і довелося наймати підприємців, здавалося, що нічого доброго з цього не вийде і доведеться ліквідовувати господарство. Чимало людей і схиляло Романа Самарчука до такого рішення, але він наполіг на своєму — треба будь-якою ціною зберегти його бодай для того, щоб не позбавляти роботи тих 78 людей, які в ньому працевлаштовані. Працівники підтримали голову, і кризовий 2015 рік вони перебули, а у 2016-у, каже керівник, ситуація більш-менш стабілізувалася. Як і в усіх господарствах, мають тягар пільгових пенсій, яких за рік виплачують у межах 250 тисяч гривень. У кризові моменти йому рекомендували зменшити пого-лів'я ВРХ і цим самим покращити фінансове становище, але на цей крок Роман Самарчук не пішов, бо вважає, що 500 голів — це межа, нижче якої опускатися не можна, і прийняв рішення будь-що не зменшувати поголів'я.

— Я знав, що людям ця ситуація буде в майбутньому на краще. Якщо вирізати корів, то завтра вже не буде чому на роботу йти. І, слава Богу, що наші люди це сприйняли нормально. У мене одна мета — зберегти те, що залишилося, можливо, переждати і перебути складні часи, а потім стане легше, і буде хоч якийсь старт для нового витка розвитку господарства. Для того, щоб господарювати, треба мати людей, поголів'я, техніку і землю. Якщо бодай один елемент виключити, нічого доброго з цього всього не вийде. А що ми маємо? Землі занадто бідні і роздрібнені. Люди не мають достойної оплати своєї праці. Тех-ніку ремонтуємо ще ту, яка давно вичерпала свій ресурс. Сіємо своїм насінням, елітного закуповувати немає за що, тож і врожаї маємо відповідні. Ждати, що до нас прийде якийсь інвестор, не доводиться, але зберегти те, що залишилося, мусимо. Чиновники у високих кабінетах не можуть усвідомити, як люди виживають у таких умовах, як працюють за копійки. Але вони не задумуються над тим, де подітися людям, які не можуть поїхати на сезонні заробітки. Їхніх домівок і сімей із села в місто ніхто не перенесе. Виробництва в селі немає ніякого. Як виживати? — розмірковує Роман Самарчук і додає:

— Люди часто не розуміють, як сільськогосподарські кооперативи ще до цих пір існують. А вони існують за рахунок того, що працюємо собі у збиток. Не купуємо нової техніки, не проводимо вчасно ті ремонти, які потрібно. Якби перекласти все на економічний розрахунок, то худоба не повинна коштувати 22 гривні за кілограм живої ваги, а хоча би 35 гривень, і з молоком те ж саме. Якщо аналізувати ситуацію з доларом, то він виріс у кілька разів, а молоко в ціні зросло тільки на одну гривню, то про що можна говорити?

Роман Самарчук розповідає про свій колектив. Каже, що сільське господарство зарекомендоване в нашій державі як таке, в якому заробити практично неможливо. Тому претендувати на те, щоб люди бігли працювати, не можна, бо вони не мають достойної оплати своєї праці. І примусити людей неможливо, бо вони не зможуть вижити лише на свою мізерну зарплату. Та й самі господарства стали мізерними і незначущими як для держави, так і для людей. Розуміючи це, намагається завжди йти назустріч своїм працівникам. Вони мають доступ до внутрішнього ресурсу, тобто їм до-зволяють скористатися технікою господарства для обробітку власних земель, але, наголошує голова, все повинно бути по-чесному: зробив роботу — можеш у неробочий час зробити щось і для себе. Але без обману й хитрощів. Бо якщо хоч раз обманеш і попадешся на цьому, більше ні довіри, ні поваги не чекай. Пригадує, що колись за працівниками слідкували, спеціально в поле їхала людина, яка дивилася, як працюють колеги. Він такого не практикує. Вважає, що якщо людина захоче обманути, то й спостерігач їй не завадить. Людям треба довіряти, тоді і в них не підніматиметься рука на чуже. Ось як міркує Роман Самарчук про любов до роботи й особисту відповідальність:

— Все потрібно робити від душі. Є такі фактори, які руйнують нас із середини, але є й не менш важливі, які залежать не тільки від державної політики чи ситуації в господарстві. Люди звикли думати: «Чому в нас така зарплата мала?». Вони не розуміють, що це результат того, що ми самі заробляємо. Якби всі разом доклали зусиль, щоб заробити ті гроші так, як кожен старається в себе вдома, то ситуація покращилася б. А якщо люди просто відбувають свої години, то й результат відповідний. І тут справа не у зарплаті, а в свідомості людей. Але попри  все колектив у нас хороший, люди знають свою роботу і виконують її якнай-краще. До Дня сільського господарства ви-значили кращих із кращих — передовиків. Це тракторист Анатолій Бриков, оператор машинного доїння Олександр Нінічук та до-глядач ВРХ Андрій Кошелюк,  які стараються для господарства, як для себе.

— Важкі часи… Не найгірші, але й нелегкі, — підсумовує Роман Самарчук. — Якщо прорахувати, скільки коштує обслуговування техніки і скільки потрібно вкласти капіталу для нормального функціонування господарства, то між попередніми роками і нинішнім — велика прірва. Те, що ми зараз маємо у своїх господарствах, можна по праву назвати радянським вогнищем у буржуазному світі. Система вичерпалася. І господарства ці не пристосовані до нинішніх умов. Їх треба реорганізувати у такі, які будуть приносити людям користь, а натомість у державі виходить, що краще хай не буде нічого, ніж збережеться бодай щось.

Досвід роботи Романа Михайловича на керівній посаді не такий уже й великий. Але за цей короткий час він зумів охопити основні аспекти, складнощі роботи сільських трударів. Він не вважає свою працю особливою, а просто відповідально ставиться до неї. Розмірковує над реаліями, шукає способи, як вижити без суттєвих втрат та так, щоб зберегти господарство принаймні в тому форматі, який є зараз. І все це тільки тому, що ще маленьким хлопчиною душею прикипів до рідної землі, хай неродючої, до села, в якому народився і зростав, в якому піднімаються на ноги вже його дітки, яке хоче розвивати власною працею та посильно допомагати людям, «не піднімати» Польщу, Білорусь чи Росію на сезонних заробітках, а робити все для того, щоб розвивалося українське село.

Марія ЛЯХ