Про буденність життя у будинку для одиноких людей

будинок1Стаціонарне відділення для постійного проживання смт Заболоття територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Ратнівського району відкрилося у травні 1999 року.

За цей час змінювалася не-одноразово його назва і знайшли тут затишок та тепло чимало людей з різною долею із навколишніх сіл нашого району, тут одружуються, святкують дні народження та різні свята, проводять у Вічність… Віднедавна надали прихисток родині переселенців із Донецька. Завдяки фінансовій підтримці Канадського благодійного фонду «Милосердя» та районної ради зробили ремонт харчо-блоку та кімнат, де раніше була дитяча консультація. Про буденність життя наш кореспондент поспілкувався із завідуючою Ларисою Колесник:

— На сьогодні двадцять три людини знайшли рідні стіни і живуть однією великою родиною у стаціонарному відділенні, а це дев’-ять чоловіків та чотирнадцять жінок, — розповідає Лариса Василівна. — Серед них десять інвалідів І-ІІ групи, дванадцять — лежачих, одну мешканку годуємо з ложечки. Вісім людей мають статус учасника війни, а заболоттівчанка Галина Дмитрівна Білітюк – учасниця бойових дій. Наймолодшому жителю Василю Шпаку тридцять п’ять років і живе він у цьому закладі із моменту його відкриття, а це немало-небагато – шістнадцять років. Хлопець – інвалід дитинства, родом із Гути, після смерті батьків разом із сестрами та братами виховувався в інтернаті у Володимирі-Волинському, а звідти потрапив до нас. Найстарші  жительки — заболоттівчанки Пелагія Гуріївна Арендарук та Євдокія Михайлівна Тарасюк, дасть Бог, то зустрінуть у цьому році 88-річчя. Анастасія Єреміївна Власюк із Поступеля зустріне 83-річчя, жінка усе життя пропрацювала бухгалтером. Юрій Заєць, якому 56 років, свого часу був токарем. Чоловік після перенесених травм у аварії погано розмовляє, але ми до нього звикли і повністю розуміємо. Горпина Аврамук, Галина Білітюк працювали у колгоспі. Як бачите, люди різних професій у нас і з різною долею. Хтось на якомусь етапі життя залишився без близьких, хтось не може самостійно пересуватися, неспроможний мінімально дати собі раду, тяжкохворий чи з іншими відхиленнями. Було, й одружувалася тут пара, але це не за мого керівництва.

Проживаючі потребують не тільки нашого дбайливого догляду, душевного контакту, а ще й лікування, яке здійснює лікар Ніна Свіржевська та чуйні медсестри – Ольга Головій та Олена Колодюк. То ж, як і заведено у таких закладах, маємо маніпуляційну.

— Ларисо Василівно, розкажіть про свій колектив.

— На посаді завідуючої я чотири роки, а до цього працювали Лідія Кіданецька, Микола Головій. Окрім медичного персоналу, маємо сестру-господиню Тетяну Головійчук, позмінно працюють два кухарі – Наталія Гресик та Оксана Шикотюк, чотири санітарки — Любов Дячук, яка працює стільки, скільки існує даний заклад, Валентина Сверба, Світлана Жучок, Лілія Круглій, машиніст прання та ремонту одягу Ольга Коцюба, підмінні санітарочки – Наталя Соколюк та Ірина Наумовець, водій Микола Кіпень. Про те, щоб нам було тепло, – у нас твердопаливний котел – дбають чотири опалювачі.

— До Вас поступають здебільшого одинокі люди?

— І не лише одинокі, по-різному трапляється. Є такі, у яких діти живуть далеко або ж мігрували за кордон, самі мають інвалідність і ледве собі дають раду. Звичайно, вони телефонують, цікавляться своїми рідними, але найчастіше цих людей провідують сусіди. 75 відсотків від їхньої пенсії йде на їхнє державне утримання, а 25 відсотків отримують на руки.

Коли людина тільки потрапляє до нас, то, звичайно, важко їй звикати, адже вдома жили за своїми правилами, а тепер ми за них відповідаємо. Та й нам доводиться не завжди легко, до кожного потрібен індивідуальний підхід.

Тільки дві людини, звісно – попередивши нас – у змозі самостійно залишити межі закладу, прогулятися селищем, щось собі прикупити, а решта, за станом здоров’я, гуляють лише на прилеглій території. Зовсім немічних на свіже повітря вивозимо на візочках, яких маємо достатньо. Чотири рази на день харчуємо і меню у нас, як бачите, різноманітне, а на свята готують наші кухарі і голубці, і холодець, на Великдень печемо пасочки та робимо крашанки. Маємо пральню, де дві машинки-автомати, швейну машинку. Практикували раніше поставити телевізор у кожній кімнаті, та зрозуміли, що виникає непорозуміння між людьми, бо одні хочуть спокою, інші хочуть добавити звуку. Тож із четвертої до двадцять другої години дивимося дружно телепередачі у фойє. Два роки співпрацюємо із Канадським благодійним фондом «Милосердя», маємо посередників серед працівників такого ж відділення, як у нас, у селі Облапи Ковельського району, яких уже багато років фінансово підтримує цей благодійний фонд. А з представниками познайомив Адам Михальчук, який свого часу був селищним головою, директором Заболоттівської школи-інтернату. Вперше вони до нас завітали у 2013 році, побачили, як ми працюємо, в яких умовах проживають люди, розпитали про нагальні проблеми, фотографували і не зволікаючи, у 2014 році, надали значну матеріальну підтримку – майже 2,5 тис. доларів. За ці кошти, звичайно, звітуючись перед фондом до копійки, провели капітальний ремонт у харчоблоці, замінили витяжки, усю сантехніку. Вони гідно оцінили проведені роботи і вже наступного року виділили таку ж саму суму на проведення ремонту у кімнатах, де колись була дитяча консультація, але з часом їх, так як вони під одним дахом, передали у наше користування. Підтримала нас тоді фінансово районна рада, думаємо, що й сьогодні прислухаються, бо хочемо нові кімнати обставити меблями. Тож тепер матимемо десять кімнат – п’ять по чотири ліжка, п’ять – по два.

— Напевно, робота багато часу займає.

— Так, буває, що й у суботу та неділю доводиться навідуватися. Бачите, люди у нас поважного віку. Було таке, що прийдемо одного дня на роботу, маємо покійника, наступного дня – знову. Минулого року дев’ять людей відійшло у Вічність, повідомляємо рідних покійних, а за п’ятьма могилками доглядаємо самі.

— У цьому році вже маєте нових людей?

— 31 грудня поступила до нас жінка із Ратного, у січні чоловік із Якушів, у лютому жінка із Заболоття. Більше місяця живуть переселенці із Донецька — брат із сестрою Валентин та Любов Сичі, пенсіонери, інваліди ІІ групи та їхні старенькі, лежачі батьки, інваліди І групи, 1924 і 1925 років народження. У серпні минулого року, рятуючи своє життя, вони змушенні були залишити квартиру, дім і вибиратися із пекла війни.  Трохи були у рідних у Білорусі, а згодом приїхали у Заболоття, де знайшли прихисток у лікарні. А так як там на даний час проходять ремонтні роботи, то тимчасово проживають у будинку престарілих, де ми надали їм дві кімнати.

— Можливо, ще щось хочете сказати на завершення  розмови?

— Хотілося б, щоб заклади для людей похилого віку сприймалися не як місце «доживання», а як куточок відпочинку й насолоди поважним віком, де можна відпочити і порадіти за інших.

Леся ГРІНЧУК

смт Заболоття

 

Один відгук на «Про буденність життя у будинку для одиноких людей»

  1. Бурмака Світлана Іванівна коментує:

    Доброго дня. Звернутися до Вас та Вашого закладу мене змушують вкрай важкі безвихідні обставини. Я маю сина, інваліда дитинства 1-Б групи, епілепсія. Хлопець останні два роки майже лежачий і потребує сторонньої постійної допомоги, якої за станом здоровя я вже не можу надавати. Синові 33 роки, 32 з яких він хворіє наслідок закрита черепно-мозкова травма при пологах. Всі ці роки я робила все можливе та неможливе, але тепер я втратила майже повністю зір у мене віднімаються ноги. Що мені робити далі? Порадьте, допоможіть, благаю. Я з Полтавщини. Буду щиро вдячна за будь-яку відповідь. Світлана.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>