Вчитель за покликанням душі

вчителькаВелике щастя мати роботу, яку любиш, яку обрав серцем, і в якій не розчарувався, жодного разу за довгий час не пошкодував про свій вибір. Велике щастя розуміти, що своїм вибором, тим чи іншим чином, приносиш користь людям і водночас отримуєш від цього задоволення.

Так багато років тому вирішила стати вчителем молодших класів Олена Олексіївна Лавренюк. І ось вже 34 роки, як мить, в якій чималий шмат життя, переповненого спогадів, почуттів, емоцій і праці. З легким сумом,  але з впевненістю в своєму рішенні Олена Олексіївна, вчитель вищої категорії, старший вчитель, вирішила передати естафету молодшим, і піти на заслужений відпочинок.

За стільки років праці Олена Олексіївна, так би мовити, «приросла» до школи, а школа до неї, і важко уявити одну без одної.

— Чому саме зараз вирішили залишити школу, ще ж могли б попрацювати?

— Відчула, що пора. Здоров'я вже не те, а діткам треба стільки уваги… Одна моя колега сказала: «Повірю, що ви пішли на пенсію, тільки, коли побачу на перше вересня, що не стоїте зі своїм класом». Мені і самій важко поки що уявити, як це — не піти з першокласниками до школи. Але себе потрохи налаштовую, і відпочивати ж колись треба, і онуки підростають — хочеться більше їм приділяти часу, няньчитись.

— Як і коли Ви вирішили стати вчителем, і чому саме молодших класів?

— Це бажання з'явилось ще в дитячому віці. Мені дуже подобалась наша перша вчителька Олена Іванівна, вона була доброю до кожного з нас, вміла доступно все пояснити, зацікавити, і мені хотілось її наслідувати. По закінченню школи вибір професії не змінився, отож, вирішила здійснювати мрію. Поступила на вчителя молодших класів у Луцький інститут імені Лесі Українки.

— Ви пам'ятаєте перше вересня вже у статусі першого вчителя, що Ви відчували тоді?

— Звичайно, пам'ятаю. Найбільше переживала про те, як запам'ятати імена усіх першачків, боялась їх переплутати, бо знала наскільки важливо для кожного, аби його знали й називали правильно. Ще й цікавилась у рідних, як називають діток удома, як звикли, і як більше подобається. А далі учимо вітатись, і пішло-поїхало… Я завжди чекала першого вересня з легкою тривогою про одне — щоб вдалося знайти правильний підхід  до кожної дитини, зрозуміти кожного і розкрити. І, що не менш важливо, знайти спільну мову з їхніми батьками.

— Як змінилися діти, якщо порівнювати перші випуски і останні?

— З часом змінились моральні, етичні цінності, що мене дуже засмучує, адже доброта, повага, розуміння, ввічливість повинні бути рушієм формування особистості. Тепер діти цінують більш матеріальне, і це, насамперед, залежить від батьків, від атмосфери у сім'ї і виховання. Приємно те, що діти в наш час більш розвинені, вони приходять у перший клас вже розуміючи, що таке інформаційні технології і як ними користуватися. А також, вони більш згуртовані після дошкільної підготовки. Колись садочків не було, і дітям потрібно було більше часу, аби освоїтись, звикнути одне до одного і до нас, увійти в ритм навчання. Тепер приходить вже готовий, згуртований і підготовлений до отримання знань колектив.

— Як вдавалося знаходити підхід до кожного вихованця?

— Це найскладніше — зрозуміти і заохотити. Завжди є такі дітки, що не хочуть вчити чи робити задане, або здаються при невдалих спробах, але, якщо дуже хотіти і дуже старатись, то завжди можна зацікавити і навчити. Головне, аби дитина відчувала, що її люблять, за неї переживають, її цінують, тоді й до школи йти буде бажання, і до знань юний школярик тягнутися буде. Щоб зацікавити, треба пос-тійно шукати щось нове, самій вчитись, самовдосконалюватись.

Маючи значний стаж за плечима, останні роки доводилось чимало вивчати самій, зокрема, в сфері інформаційних технологій, а то, як так — дитина вміє, а вчитель – ні!?

— Які настанови Ви можете дати молодим фахівцям?

— У мене на роботі завжди було три мети — навчальна, виховна і розвивальна. Правильне поєднання цих складових, плюс любов і бажання — це, мабуть, і є рецепт успіху в нашій справі.

— Чи зустрічаєтесь Ви зі своїми випускниками?

— Зустрічаємось, звичайно, і вони часом навідуються, і на зустрічі запрошують. Завжди приємно поспілкуватися, позгадувати минуле, поділитись планами на майбутнє.

Тільки з теплом і вдячністю відгукуються про Олену Олексіївну її колишні випускники.

— Олену Олексіївну я знаю з раннього дитинства, це мама моїх найкращих друзів, моя перша вчителька. Так склалося, що вона навчала і мого сина, і він, як і я колись, з радістю і бажанням чекав кожного уроку. Про таких, як Олена Олексіївна, можна сказати, «Вчитель від Бога». Порядна, чуйна, добра, завжди вислухає, зрозуміє і підтримає кожного, дійсно, як друга мама. Я, як і усі, кому пощастило у неї навчатись, вдячна їй за вміння виховувати і навчати з любов'ю. — Ділиться Світлана Фідчук, випускниця Олени Олексіївни.

Дуже цінують і поважають молоду пенсіонерку і в шкільному, вчительському колективі. Зокрема, Валентина Пилипівна Лукашук, заступник директора з навчально-виховної роботи, вчителька  Видраницької школи так відгукується про свою колегу:

— Про Олену Олексіївну можна говорити безкінечно, і, звичайно, тільки хороше. Завжди товариська, доброзичлива, комунікабельна, вимоглива до себе, активістка усіх сфер шкільного життя. Вона має дуже потрібний у нашій справі талант — знайти до кожного підхід, прихилити до себе, зацікавити, і це стосується не лише школярів, але й їхніх батьків та нас, колег. Вона завжди простягне руку допомоги, дасть слушну пораду, розрадить, коли потрібно – пожартує. Ми пропрацювали разом більше двадцяти років, і мені якось важко уявити школу без неї.

Хочеться побажати Олені Олек-сіївні здоров'я, довголіття, натхнення, тільки приємних клопотів і емоцій!

Юлія Аврамук

 

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>