НІНА КЛИМЕНКО: «БУЛО Б БАЖАННЯ ПРАЦЮВАТИ, І УСПІХИ ПРИЙДУТЬ ДО ВСІХ»
Ніна Клименко – це не просто вчитель від Бога, це людина, яка проклала дорогу в життя десяткам своїх учнів. Недарма ж кажуть, що справжній вчитель – це той, якого перевершили його вихованці. А таких у Ніни Олександрівни чимало. 41 рік вона трудиться на освітянській ниві, 36 із них – у Жиричах. За цей час отримувала грамоти і подяки різних рівнів, серед них і Міністерства освіти і науки України. У 1991—1992 році їй присвоїли звання «Старший вчитель», через п’ять років – «Вчитель-методист», і в 2001 році удостоїли звання «Заслужений вчитель України».
— Ніно Олександрівно, це звання мають одиниці з нашому районі. За які заслуги його присвоюють?
— За роботу з обдарованими дітьми. Саме в ті роки мій старший син Ігор був двічі призером і учасником Всеукраїнської олімпіади з біології.
— Це йому від Вас передалася любов до природничих наук?
— Напевно. І я вважаю, що починати треба з себе. Якщо не навчиш свою дитину, то що про тебе скажуть люди? І молодший син також був призером обласних олімпіад з біології.
— Поділіться, як все-таки так сталося, що Ви стали вчителем біології?
— Важко сказати. Я, взагалі-то, мріяла піти у медицину, після школи поступала на фармацевтичну спеціальність у Львів, півбала не вистачило, і не пройшла за конкурсом. А потім у мене померла мама, і вступати на стаціонар уже не могла, — у медичному заочного відділення не було, а на біологічний факультет ті ж екзамени були, що й на медичний.
— Наскільки сильною мала бути Ваша жага до знань, щоб на заочному відділенні так ґрунтовно вивчати предмет?!
— Мене всі викладачі і декан запитували, чому я не переводилася на стаціонар. Але в мене не було можливості. Мама померла, треба було працювати, на себе заробляти, щоб вчитися, батькові й сестрі допомагати.
— Ваша історія остаточно розвіює міф про те, що заочна форма навчання – це формальність.
— Тоді ж не таке заочне було. Треба було вчитися, хабарів ніхто не брав і не давав. Я дуже хотіла на стаціонар, тим більше, в медичне. Але свою мрію, пов’язати життя з медициною, реалізувала в синові.
— Вас лікарем не вважають у селі через знання анатомії людини?
— У школі до мене ставляться споконвіків, як до лікаря. «От, мені там болить, що то зі мною може бути?» «А що мені робити, якщо в мене таке й таке?» — постійно питають колеги. То я інколи, як шкільний лікар.
— Як Ви опинилися в Жиричах?
— Я родом із Гути. Чоловік мій – з Київщини, але тут працював агрономом у колгоспі, а я – вчителем. Так і зустрілися. Ще на два роки мене відправили в Язавні, а вже, як вийшла заміж, то повернулася в Жиричі. Так до цих пір тут і живемо.
— Як вдавалося добиватися від дітей хороших результатів?
— Це праця, велика праця і бажання самих дітей. Коли прийшла на роботу, поставила себе так, що я є вимогливий вчитель. Учні знали, що біологію треба вчити. Придивлялася, в якої дитини є хист, але ніколи не примушувала. Питала, хто бажає, хто хоче займатися? І знаходилися бажаючі. Тоді вже ні канікул, ні вихідних не було. Треба було готуватись. І якось дуже рано у мене почалися призери. Я ще невеликий стаж мала – може, років 15, може, менше, і вже засвітились перші зірочки, одразу – на районних, потім – на обласних, а сина Ігоря вже так готувала, що й на Всеукраїнській гідно виступив. Що би ми не робили, все займалися і займалися, працювали і паралельно вчилися, я запитувала, а він відповідав.
— У Вас є ще один син – Валентин. Де діти зараз?
— Молодший, Валентин, одружений, маємо внучку Полінку, працює в управлінні соціального захисту начальником відділу інформаційно-комп’ютерного забезпечення. А старший, Ігор, — лікар-невропатолог центральної районної лікарні.
— Ніколи сини не нарікали, що більше уваги приділяли чужим дітям, ніж сім’ї?
— Може, колись мої діти були обділені увагою, бо ж за чужими часу не було. Прийдеш додому, то зошити, то до уроків готуватися, в школі настрій псували, а на своїх зривалася. Не завжди їсти готувала те, що їм хотілося, бо бігла до чужих дітей, їх розуму навчати, — крізь сльози зізнається Ніна Олександрівна. – Але, слава Богу, виросли хорошими людьми, не п’ють, не гуляють. Та, зрештою, людям видніше…
— Як вдавалося і вдається вбачати в дітях таланти?
— Протягом шостого-сьомого класів, коли починається біологія, придивлялася до дітей. Анкетування проводила, роботи творчі давала, неординарні завдання, і вже тоді дивилася, радилася з батьками, бо це велика праця.
— Звідки брали ідеї творчих завдань?
— Зараз багато джерел. Щось сам придумаєш, а щось в Інтернеті, літератури багато маю. А скільки років я була членом журі обласної олімпіади, із Всеукраїнської беру питання. Я – керівник районного методичного об’єднання вчителів біології, то молоді вчителі до мене пос-тійно звертаються за матеріалами, порадами.
- Який секрет успіху учня?
— Ти десять хороших вчителів постав біля учня, якщо він сам не хоче, результату не буде. Від батьків багато залежить, особливо, в сільській місцевості. Якщо батьки знають тільки сільське господарство і дітей примушують працювати, а на уроки не зважають, результату ніякого не буде. І багато батьків – це ж наші учні. Виходить, що десь ми не допрацювали, бо з ними було легше, ніж з їхніми дітьми. Зараз люди стали байдужими до своїх дітей і використовують їх лише, як робочу силу. Я завжди наголошую учням: ви підете до лікаря-двієчника на прийом, до хірурга-двієчника на операцію? А свою дитину на виховання віддасте вчителеві, який у школі вчився на двійки? Вони гуртом відповідають: «Ні!» Зараз більшість випускників навчається за контрактом, за державним замовленням – поодинокі. Я вважаю, що саме можливість навчання за контрактом відбила у дітей інтерес до науки. Відрадно те, що є серед молодих вчителів такі, що стараються, цікавляться, консультуються.
— Не шкодуєте, що тоді вступили на біологію і все життя вчителюєте?
— Ні. Не жалкую. Це моє покликання. Я навіть не уявляю, якби вступила в медичний, як би я там працювала.
— За роки праці, напевно, немало цікавих історій було, несподіванок…
— Була колись у мене учениця Інна Ярошук. Вона вже сама вчитель біології в Конищі. Я займалася з її однокласником – Бідзюрою Андрієм, а вона все просилася теж поглиблено вивчати біологію. І мені зараз дуже приємно, що її хвалять, що вона чимось схожа на мене. Маю багато вчителів біології з числа вихованців.
— Це ті діти, з якими Ви займалися?
— Ні. Є біологи навіть серед тих, від кого не сподівалася.
— А яка доля Ваших переможців?
— За 36 років праці в Жиричівській школі маю 24 призери обласних олімпіад, два рази син був учасником і призером Всеукраїнської, не враховуючи турнірів, науково-дослідницьких робіт всеукраїнського та обласного рівнів. Із тих, з ким я займалася, є лікарі: один у Бресті, другий в Луцьку, ще одна закінчує Вінницький медичний університет і син, звичайно. Є вчителі біології і в школах району, і за його межами.
— Чи змінилася атмосфера в навчальному закладі за чотири десятки літ?
— Мені з усіма було нормально працювати. Я виконую свою роботу, а директор – свою. То які можуть бути в нас один до одного претензії. Я не є добрий вчитель, який дітям дає можливість розслабитись. Завжди кажу: «Ви мене оціните, коли закінчите школу й підете в життя». І на зустрічах випускників всі згадують біологію. А найбільше приємно, коли чуєш про свого учня гарні слова, що він – хороший лікар, хороший вчитель. Тоді з гордістю думаєш: «Це ж мій учень». Найбільше щастя вчителя, коли учень досягне ще більших вершин, ніж його наставник. Колись мені казали: «До вашого сина черги, як до мавзолею. Він так гарно ставиться до людей». А ми з чоловіком старалися ж виховувати, що лікар лікує не лише тіло, а й словом. Він був єдиний студент із села в групі. Решта – з міст і з районних центрів. Моя найбільша гордість – це ус-піхи дітей, моїх вихованців.
- Що потрібно крім фахової освіти сучасним молодим педагогам з точки зору вчителя з сорокарічним досвідом?
— Було б бажання працювати, і успіхи прийдуть до всіх. Постійно потрібно бути в курсі новин, подій, бо діти тепер дуже розвинені. Що вчитель може відповісти дитині, якщо він обмежений одним підручником. Учні мають змогу почерпати інформацію в Інтернеті, тож і вимоги до педагога, відповідно більші. Якби всі в нашій державі якісно виконували свою роботу на місцях, був би якийсь порядок, лад, а то один дивиться, як щось собі потягнути, другий – як байдики пробити, а зарплату велику мати і не вчитися, і не працювати. Треба завжди бути вимогливим до себе у всьому і пам’ятати, що діти дивляться, все всмоктують, як губка.
У спілкуванні з Ніною Олександрівною вражає не лише тепло, яке виходить із глибини душі вчительки, але й повнота аналітичної думки, роздуми про життя-буття. І мимоволі усвідомлюєш, якою розвиненою могла би бути наша держава, якби усі ставилися до своїх обов’язків так, як ця самовіддана, чуйна, добра, порядна і щира жінка, адже від інших вона відрізняється лише одним – вимогливістю до самої себе.
Марія ЛЯХ
Напишіть відгук