Моя родина – моя гордість

конкурс гута 5 конкурс гута4Хто не пам’ятає свого минулого, той не вартий свого майбутнього.

М. Рильський

Нічого не має у світі дорожчого для людини, ніж її сім’я. Любов до рідних людей особливо потрібна нам у скруті або хворобі, вона надає сили подолати невдачі і відчай, прихилити до себе долю. А як приємно розділити з родиною радість, святкувати перемогу, відчувати, що твої батьки залишаються з тобою.

Ми — українці. Рід наш прадавній. Батько, мати, дід, прадід... Ми повинні пишатися своїм родом, руками діда, що давали хліб, маминою колисковою. Але чи досконало ми знаємо свій рід? Хто ми на цій землі? Які наші корені? Явище родоводу лише на перший погляд просте і доступне, а насправді нема йому кінця, не може людська уява сягнути глибини цього поняття. Чи знаємо ми своїх предків, дідусів, бабусь, прабабусь та прадідів? Чим вони займалися, як жили в ті давні часи?

Наші рідні не вічні. Проходить час, і пам'ять про них залишається лише в спогадах, фотографіях, у листах, речах…

Кожна сім'я має своє коріння. Так у нашій родині склалося, що я знаю не тільки своїх дідусів і бабусь, а й прадідів, прапрадідів, прабабусь і пра-прабабусь.  Дуже пишаюся своїм родоводом, намагаюся не зганьбити його честі своїми вчинками.

У нашій родині із покоління в покоління передаються традиції: в одній гілці жінки — чудові рукодільниці (моя прапрабабуся Марія і прабабуся Поліна, по маминій лінії, займалися ткацтвом, в’язанням, вишиванням. А прапрадідусь Петро грав чудово на скрипці і був вчителем музики у с. Мизове Старовижівського району, був хорошим майстром. Прабабуся Віра — працювала вчителем української мови та літератури в с. Гута. Викладачем у Володимир-Водинському педагогічному коледжі ім. А. Кримського й досі працює прабабусина сестра — Любов Петрівна Юрчук. Анастасія Петрівна Мизюк пропрацювала музичним керівником в одному із садочків м. Нововолинська. Вчителем фіз-культури працював понад 30 років мій дідусь Володимир Семенович Гайдучик. Вчителем української мови та завучем Краснянської загальноосвітньої школи Львівської області працює його брат Валерій Семенович Гайдучик. Бабуся Оля також вчитель української мови та літератури, завуч місцевої школи. Вчителем працює мама та її сестра Людмила і брат Тарас.

Мені дуже приємно, що моя мама — Богдана Володимирівна Круглій – двічі брала участь в обласному конкурсі «Вчитель року» (номінація — образотворче мистецтво). Бабуся Ольга Миколаївна займається дослідженням фольклору в регіоні, пише з учнями наукові роботи. Її учні є переможцями обласного конкурсу, а моя тьотя була переможцем всеукраїнського. До речі, я теж працюю з бабусею над дослідженням за темою: «Дитячий фольклор у побуті жителів українсько — білоруського пограниччя».

Я дослідила, що в нас династія вчителів до четвертого коліна. А в родині ми з бабусею нарахували 22 педагоги: із них 1 — професор кафедри фізико-математичних наук Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка Омелян Поліщук, 1 — директор школи, 2 — заступники директорів з навчально-виховної роботи, 2 – викладачі Володимир-Волинського педколеджу, і я цим дуже пишаюся.

Хочу розповісти про знайомство із творчістю Тараса Шевченка, яке відбулося ще в дитинстві. Зовсім маленькою я часто відвідувала прабабусю Полю і прадідуся Миколу, які проживали в с. Осьмиговичі Турійського району. Прабабуся брала мене на руки, з любов’ю притуляла до себе і розповідала казки. А знала їх вона дуже багато. Я уважно слухала… Невдовзі до бабусиної хати приходили «русалки, що любили шелестіти в молодому житі, хлюпалися на березі Мусієвого болота водяники, крутив вихором, викорчовував дерева змій-дванадцятиголовець, якого, окрім сільського силача Максима, ніхто не міг перемогти…» А то прабабуся починала читати твори Т. Шевченка. І я, не розуміючи ще тоді змісту тих слів, запам’ятовувала:

«Було колись на Вкраїні

         гриміли гармати,

Було колись запорожці

         вміли панувати...»

І мені здавалося, що вона знає напам’ять весь «Кобзар». А одного разу прабабуся показала мені «Кобзар», виданий у 1931 році у м. Кракові. І тоді я дізналася про трагічну долю моїх предків, які народилися і проживали у с. Окунинка Влодавського повіту Люблінського воєводства. І прабабуся Поля і прадідусь Микола вчилися в польській школі, але добре володіли українською, адже корені їхні українські.

Переживши страхіття війни, прабабуся втратила тата, а по закінченню війни у 1946 році їх вивезли на Україну. Подув вітер — і покотив їх полем. Капали сльози з очей, боляче було відриватися від рідної домівки. Поки жила прабабуся, їй завжди світив далеким вогником, оповитий щемом і добрим спомином отой найрідніший «берег дитинства».

Реліквія — це все те, що переходить до дітей і внуків на згадку про батьків. Є повір’я, що і сорочка, вишита й подарована на добро, на хороше життя, буде оберігати. Нашими родинними реліквіями є фотографії рідних, що збереглися у скринях прабабусь та на стіні в рамках. Та й сама скриня, розмальована півниками, залишилася згадкою про них.

А ще я хочу розповісти про реліквію, яка перейшла до нас від нашого прапрадіда Петра — це «Кобзар» Т.Г. Шевченка, виданий у 1921 році. Внизу на внутрішній сторінці під назвою «Кобзарь» подається напис: «Народне видання з поясненнями і примітками. Українське видавництво в Катеринославі заходами Євг. Вирвого. Катеринослав — Кам’янець — Ляйпціг». Тримаю в руках прадавню книгу. Вана особлива. Читана-перечитана. Сотні, тисячі разів Кобзар читали, слухали у часи польської, гітлерівської окупації та сталінщини. Про це свідчать протерті пальцями мизовських поліщуків сторінки. Цю книгу надто шанував наш прапрадід, вона зігрівала його серце, коли він відбував покарання у віддалених російських таборах за свою щиру любов до України.

Повернувшись з ув’язнення, він одразу пішов до школи, щоб навчати дітей любові до музики. Так і працював до пенсії. А цей найдорожчий скарб — книгу «Кобзар» – неодноразово ретельно реставрував: підклеював пошарпані аркуші, прошивав й підшивав палітурку, і як святиню обе-рігав до останніх своїх днів. Тепер ця книга українського Пророка у моїх руках. На серці трепетно й бентежно...

Думаю, що тепер, пройшовши свій шлях до розуміння Шевченка, я буду розповідати своїм дітям про нього, щоб вони далі з покоління в покоління несли в серці знання, щоб пам'ять про Великого Кобзаря не згасла у нашій родині ніколи.

Прапрадідусь Петро і пра-прабабуся Ганна були глибоко віруючими людьми. Вони щиро молилися в церкві за рідних і за долю України. Прапрадідусь керував церковним хором, у нього було багато церковних книг. Наша родина, як пам’ять про прапрадідуся Петра, зберігає книжечку «Православний молитовник для дітей», який був виданий у Ковелі 1935 року. Старенький, пожовклий від часу, а для мене він дорогий, тому що мої найрідніші люди молилися до Всевишнього, навчаючись ще маленькими молитов із цієї священної книжечки.

Мій рід справді прекрасний. Тут споконвіку шанували працю, хліб на столі, рушник на стіні, вербову гілку, криницю з журавлями. Тут здавна над усе шанували волю. З покоління в покоління передавалося руко-творне ремесло, його секрети й професійні навички. Прапрадід Петро був чудовим майстром, навіть скрипку змайстрував собі сам. Навички до майстрування успадкував мій дідусь Володя. Завітайте на його подвір’я, і ви будете подивовані виробами «золотих рук» майстра. Сировиною для його виробів слугує деревина. Він робить заготовки, відшукує у лісі потрібну деревину, обробляє її. Переважно займається цією справою глибокої осені та довгими зимовими вечорами. На його подвір’ї причаїлася на дереві Баба Яга, чарівник Джин несе корзину з квітами, серед квітника примостилася група музикантів, сімейка грибочків. А під старою яблунею чатує на Зайця Вовк із мультфільму «Ну, постривай!»

Дідусь закінчив Київське річкове училище, служив 3 роки на флоті, а після служби працював на пасажирському судні «Гродно» капітаном. Ці сторінки з його життя теж віднайшли втілення у його виробах. Від дідуся успадкував цю справу його син — Тарас, який також у вільний час займається майструванням. У його обійсті — альтанка, криниця, млинок, фонтан, декоративна лавка, візочки та багато чого іншого.

У нашій родині шанують українську пісню, часто співають. Але нашим родиним «соловейком» є бабуся Ніна Сергіївна Круглій. Вона співає у церковному хорі смт Заболоття. А коли збираємося родиною за святковим столом, часто співаємо народні пісні. Сила їх невичерпна. Із прапрадідівських часів прийшли вони до нас. У них голос землі нашої, струни сердець предків наших. І я рада, що бабусині пісні окрилюють нас і роблять щасливими.

Прекрасно, коли в сім’ї панує мир і злагода, взаєморозуміння і повага, кохання і вірність, теплота і затишок. Нехай наша славна родина примножується, процвітає, зберігає свої традиції та передає їх від роду до роду, від покоління до покоління.

Людське безсмертя

       з роду і до роду

Увись росте

       з коріння родоводу,

І тільки той,

       у кого серце чуле,

Хто знає, береже минуле

І вміє шанувать сучасне,

Лиш той майбутнє

       вивершить прекрасне!

Іванна КРУГЛІЙ,

переможниця конкурсу міні-досліджень

«Доля моєї родини в історії України»

с. Гута

фото Лесі ГРІНЧУК

 

Один відгук на «Моя родина – моя гордість»

  1. Богдан Гайдучик. коментує:

    Це дуже круто! Я також шукаю своїх нащадків,мій прарадід Гайдучик Семен, прадід Віктор Семенович, а дід Дмитро Вікторович! Досить багато знайшов про прізвище Гайдучик в інтернеті,і взагалі людей які могли б бути напевно моєю ріднею, але я нічого не знає чи були у Семена брати!

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>