Став повстанцем у 16 років

  4 6Савчук Федір Йосипович народився і проживає в селі Повіть Кобринського району Республіки Білорусь, за кілька кілометрів на північний схід від українських Самарів. Але, як відомо, у минулі часи Берестейщина була переважно українською етнічною територією.

У роки війни тут великого поширення набувають структури ОУН та УПА. Як пише професор Володимир Сергійчук у книзі «Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність»: "Наприкінці 1944 року в Брестській області діяло 120, а в Пінській 114 загонів, сформованих українськими націоналістами. Їх чисельність коливалася від 25 до 500 осіб. В окремих районах Білорусі бандерівський рух домінував повністю. Скажімо, в Дивинському, до 1944 року в УПА вже нараховувалося майже 3 тисячі осіб… Як свідчать спогади жителів села Повіть теперішнього Кобринського району, до них навесні 1943 року приїхали кілька хлопців із сусідніх Самарів, що на Ратнівщині, скликали коло церкви схід, а ще по хатах пішли, переконуючи місцеву молодь: «Годи ховатися по печах, бо німець виловить усіх, як котенят, вивезе на примусову роботу до свого дойчлянду — треба гуртуватися, боронитися від усіх зайд».

Як згадує Федір Йосипович, із Повіті в повстанцях воювало приблизно 140 чоловік. Із його сім'ї в УПА спочатку пішов батько, а потім старший брат Леонтій. Брат був вивезений на примусові роботи до Німеччини, але разом із товаришем зуміли втекти і повернутися додому. Про це дізналися червоні партизани, які звинуватили хлопців у тому, що вони німецькі шпигуни. Партизани застрілили товариша прямо в ліжку, а брат встиг втекти і приєднався до бандерівців. Сам Федір вирішив піти до повстанців разом із двоюрідним братом влітку 1943 року, коли йому було лише 16 років. У сотні, яка знаходилася в Хабовичах, хлопцям відразу ж дали зброю, але, переночувавши під дубом, вже наступної ночі вони покинули гвинтівки і вирішили повернутися додому. Довго йшли навпростець через болото, а під ранок зупинилися відпочити на острівці в якомусь хліві. Прокинулися від ударів прикладом. Це їх наздогнав командир чоти Федір Савчук на псевдо «Липа», який наказав повертатися назад. Командир був не лише тезкою, але й односельчанином нашого героя. Після повернення хлопців відправили на вишкіл до села Велика Глуша на Любешівщині. Жили на хуторі. Протягом двох місяців новобранців навчали воювати досвідчені командири. Була також стройова підготовка, співали повстанські пісні. Хлопцям розповідали, що треба боротися за вільну, самостійну Україну. Під час вишколу Федір Йосипович навчився швидко та влучно стріляти і тому йому дали ручний кулемет Дегтярьова. Після закінчення «учебки» прийняли присягу і розписалися. Отримав псевдо «Федоренко». Прапор у сотні був синьо-жовтий. Одяг носили переважно власний, але на шапці у кожного був тризуб.

Перший бій був із червоними партизанами в лісі під Пінськом. Партизани перші напали, коли повстанці стояли на хуторі. Напад вдалося відбити, хоча і з втратами. Незважаючи на свій поважний вік, дідусь ще й зараз пам'ятає багато бойових епізодів з далекого минулого: «Часто їздив у розвідку на коні. Кінь був дуже розумний, коли відчував засаду, то зупинявся, хрипів і піднімав голову. Одного разу біля Дивина партизани зробили засідку і кінь відмовився йти. Зі мною було ще два хлопці із Самарів. Став їх просити, щоб не їхали далі, а повернулися назад. Але вони не повірили, що кінь може відчувати небезпеку. Вони рушили вперед, а я залишився на місці. Через кілька хвилин почулися постріли і обидва самарівці загинули, а я повернувся назад і доповів командирові про те, що сталося.» Командиром сотні, а пізніше куреня, був «Яр». Він був високого зросту, грамотний, до хлопців ставився дуже добре. Як пише Ярослав Антонюк у книзі «Український визвольний рух у постатях керівників»: " Псевдо «Яр» мав Хацевич Пантелеймон Омелькович, уродженець села Заброди, з 1943 року — командир сотні УПА. Пізніше командиром сотні був призначений «Хмара».  Знав також таких відомих діячів ОУН — УПА, як «Тигр», «Верховинець» і «Дубовий».

Сотня найчастіше стояла на хуторах біля Дивина або біля с. Залухів. Продукти просили в людей, але забирати їх примусово суворо заборонялося. Командири попереджали, що за це буде смертна кара. Взагалі дисципліна в УПА була дуже сувора, на відміну від партизанів. Але, за висловом Федора Йосиповича, були такі «зарази», які під виглядом повстанців грабували і навіть вбивали невинних людей. У сотні була своя кухня та медсестри. Коли стояли в Залухові, то почув, що батька важко поранили, в нього були прострелені обидві руки. Його заховали наші люди в селі Щитинська Воля, де часто бували партизани. Коли вже віз батька із Вільки саньми, партизани почали погоню, але після кількох черг із кулемета вони відстали. У Залухові батька вилікували. Одного разу стояв на посту біля Білого озера в лісі. Ніч була місячна і дуже морозна. Побачив табун диких свиней. Підійшов ближче, як сто метрів — свині не втікали, дав чергу з кулемета, хоча стріляти суворо заборонялося. Сотня піднялася по тривозі, але хлопці були дуже раді, коли побачили двох забитих свиней, а перед командиром виправдався, ніби подумав, що наближається ворог.

Взимку 1944 року вранці напали на німців у Камені-Каширському, розбили їх, в магазинах набрали багато різних продуктів, наїлися печива.  Якось везли підводами продукти і заїхали на хутір. Постукав у вікно крайньої хати, а жінка мовчки похитала головою — здогадався, що в хаті були партизани. Кинулися втікати, але партизани стали переслідувати. Хлопці двома підводами втікали на Хабарище, але їх наздогнали і вбили. Федір ще раніше звернув убік в ліс, заховав там ящики з тушонкою, а коня вивів на дорогу і відпустив. Прийшов до повітської боївки і пішли на Березу Картузьку. Коли повернувся, то його вже шукали, як дезертира. У сотні зв'язали руки і «Хмара» повідомив, що  будуть судити та розстріляють, але в цей час прийшов брат Леонтій із товаришем і Федора звільнили. Брат навіть приставив автомата до грудей «Хмари» і погрожував, що його застрілить. Жаль, що цього не зробив, бо пізніше виявилося, що «Хмара» був провокатором і працював на чекістів. Через нього загинуло багато наших людей.

Постійно ходили в походи на територію від Пінська до Ковеля. Часто навіть взимку спали просто на землі, підклавши гілляки з дерев. Більше воювали з німцями. Одного разу біля Ковеля, на залізниці, встановили дві великих німецьких міни, а самі заховалися в лісі десь за 200 метрів. Незабаром показався німецький ешелон. Паровоз і два перші вагони проскочили, а решта пішли під укіс. Особливо детально Федір Йосипович розповідає про бій біля свого рідного села Повіть. «Коли втрьох пішли в розвідку до села, то один дядько повідомив, що німці забирають людей в Німеччину. Це було десь у червні 1944 року, коли фронт уже був недалеко. Зробили засідку в житі, яке було ще невисоким, при виїзді із села. Незабаром побачили три підводи, на яких їхало 9 німців. Вони конвоювали приблизно 40 хлопців і дівчат. Коли обоз наблизився до засідки, крикнули, щоб всі падали на землю, але німці, звичайно, не зрозуміли сигналу, і їх вдалося швидко перестріляти, лише два фашисти встигли відкрити вогонь у відповідь, але теж були вбиті. Так вдалося врятувати повітську молодь від німецької каторги».

Коли проходив фронт, то до УПА часто переходили солдати і офіцери радянської армії, причому не тільки українці, але й інших національностей. Пізніше багато з них стали зрадниками. Весною 1945 року пішли в далекий похід у Карпати, дійшли аж до кордону із Словаччиною. Але потім сотню чомусь повернули назад. Під час того походу багато хлопців загинуло, в сотні залишилося 60 чоловік. На початку літа, якраз було свято Трійці, повстанці були оточені в Заприп'яті, біля Залухова. Підрозділ військ НКВС підкрався непомітно і, вбивши вартового, розпочав атаку на світанку. Федір побачив, що його другий номер кулемета, покинувши гвинтівку, почав втікати. Він підібрав цю гвинтівку і, залишивши кулемет, кинувся до болота. По ньому стріляли, але не влучили. Коли вже вибрався на сухе, збоку із жита пролунала кулеметна черга і одна куля роздробила п'яту. З рани хлинула кров, а молодий повстанець лежав на землі, стискаючи в руках кріса. Кулемет більше не стріляв. З жита піднявся офіцер і рушив до нього. Федір прицілився, але рука заніміла так, що не зміг навіть натиснути на спусковий курок. Офіцер підійшов ближче і забрав гвинтівку. Вийняв з неї патрони і віддав назад, щоб мав на що спиратися. Полоненого відвезли в Щедрогорще, там перев'язали рану і нагодували.

Під час слідства сидів у Брестській тюрмі. Слідчий дуже сильно бив і знущався, вимагав зізнатися, що вбивав людей. Щоб не забили до смерті, мусив підписати протокол. Рана на нозі почала гноїтися і в ній завелися черви. Льотчик, який сидів з ним в одній камері, вимагав, щоб Федору надали медичну допомогу. Охоронець приніс відро, хлопці в нього помочилися, поставив туди ногу і черви повилазили. Потім лікар-грузинка зробила перев'язку і рана почала заживати. Незабаром військовий трибунал засудив молодого повстанця до вищої міри покарання. Півтора місяці сидів у камері смертників, але потім, як неповнолітньому, вирок замінили на 25 років ув'язнення.

Покарання відбував біля Воркути, де на шахті видобували вугілля.

Працювали дуже важко, а їсти давали лише 100 грамів хліба, миску баланди та деколи гнилу рибу. Багато в'язнів помирало від голоду. Їхні трупи ховали під нари, щоб декілька днів отримувати за них пайок. З політичних в'язнів дуже знущалися «блатні» -  кримінальні злочинці, забирали їх кращі речі.  Тому одного разу політичні оточили барак, де сиділи «блатні», і підпалили його. Коли хтось намагався вилізти через вікно, то їх палицями і кілками заганяли назад.  Після смерті Сталіна вирок було переглянуто і, відсидівши 10 років, Федір вийшов на волю. Так само 10 років відсидів у таборах батько. Про брата Леонтія розповідали, що він потрапив у полон пораненим біля Берези Картузької і був розстріляний. До 10 років ув'язнення була також засуджена разом з іншими дівчатами рідна сестра Христина за те, що співала на вечорницях українську пісню.

Після звільнення Федір Йосипович був на поселенні в Казахстані, а потім повернувся в рідне село. Не раз йому дорікали, що він був бандерівцем. Але він і сьогодні залишається справжнім українським патріотом. Кілька разів цікавився, чи є в нас організація вояків УПА, щоб можна було зустрітися з побратимами.

Микола Михалевич,

директор Кортеліського історичного музею

 

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>