Спогади про пережите

Пишу для того, щоб молоде покоління, яке не бачило того, що діялося в минулому, знало, скільки було пролито невинної крові, де що діялося в нашім районі і окремо в селі Видраниця, що пережила мати-героїня Христя при різних системах.

Після Першої Світової війни Західна Україна була окупована Польщею під керівництвом Юзефа Пілсудського. Перше, що польський уряд селян обклав великими податками, штрафували за будь-що, розплодилося масове злодійство. Тільки в одного селянина за п’ять років вкрали: першого — десятеро гусей, другого — кабана, третього — залізного воза (а вози тоді були дерев’яні), четвертого — щойно зарізаного кабана і все зі скрині (сукно, одяг), п’ятого — нового кожуха і хромові чоботи. Злодії крадене переховували в багатих господарів, бо в них поліція не шукала, потім крадене забирали додому. Багач, якого прозивали Коза, не віддав краденого злодієві Михалку. Той зі злості забив Козу.

Молодь вирішила припинити злодійство. Злодіями керував Здроль, який з польською по-ліцією ділився краденим. На хуторі Рови було весілля, на якому були гості з трьох сіл. Там Здроля і прикінчили. Після цього селяни почали спокійно жити. Незважаючи на політичні переконання, молодь об’єдналася. Попри заборону польським урядом святкування 1 Травня, вивішували червоні прапори. Страйкували, затримували підводи, котрі везли на ярмарок свою продукцію, вертали назад, щоб підняти ціну на сільгосп-продукцію. Один селянин ослухався, то йому скосили озимину, яка щойно заколосилась, а восени виставили піч надвір. Страйки продовжувались, війтів син агітував селян, щоб везли свою продукцію на ярмарок. Хлопці ж його побили, один селюк показав поліції, хто його бив, хлопці передали в село, щоб того селюка, як їхатиме додому, налякали, але Шмандор залізним прутом його прибив (про Шмандора буде далі).

Ще до комасації Семен Дейнека з сім’єю вибрався на хутір Тулова. Старший син Пилип пішов працювати штатним ро-бітником у лісне господарство. Лісник, який проживав в урочищі Сова, оштрафував селян на велику суму злотих за те, що з лози надерли лик на постоли. Вони його застрелили. Христя вельми переживала за свого батька.

У селі першим комуністом став Пилип Лахтюк, а комсомольцями — Іван Дейнека і Меланія Назарук. Ополячені українці доносили польським по-ліцаям про молодь: хто чим займається, їх арештовували і садили в тюрми. Молодь вирішила ліквідувати одного з донощиків (Трохимця), який їздив на похорон Пілсудського. Трохимця і двох його малолітніх дітей вбили. Мати вбитого впізнала двох Іванів, які стріляли, і повідомила поліції, а ті вирішили порішити убивць: одного у Видраниці, іншого (Мицюка) — в Поступелі.

Польський уряд видумав комасацію, щоб роз’єднати селян, розселити по хуторах, прикріпити до землі (а наші люди були вельми жадібні на землю).

Ще до комасації в одного селянина померла дружина, він одружився вдруге, у них народився син. Дорослі сини від першої дружини заради більшого земельного наділу для себе вирішили убити маленького брата. За велику суму найняли Во-йтка, який і зробив за них «чорну» справу.

На хуторі Тулова жив дід Максим із сином і невісткою, гендлював волами. Щоб розширити свій «бізнес», продав гектар землі. Невістці шкода було інших земель, тож, щоб уберегти їх від продажу, вона вмовила свого брата зарізати діда Максима.

Одна жінка, яку прозивали Ратиха, намовила свого чоло-віка, щоб він убив її рідного брата (теж, щоб довелось більше землі). Ратиха свого одноокого чоловіка переодягла в жіночий одяг, він взяв косу під полу і пішов у швагрову клуню. Жінчин брат якраз привіз снопи, там і був зарізаний косою. Поляки засудили Ратиху на вісім років, а її чоловіка — на дванадцять.

Щоб селян ще рідше розселити, польський уряд організував еміграційний синдикат, через посередництво якого можна було виїхати в будь-яку південноамериканську державу. З нашого села до Парагваю виїхали з сім’ями брати Михальчуки (Карпо, Онопрій, Яків), Дейнеки (Іван, Петро, Йосип), сім’ї Назаруків, Ваконюків і Христина тітка Прузина з чоловіком і свекрухою.

У вересні 1939 року гітле-рівська Німеччина напала на Польщу. Війська Радянського Союзу отримали наказ перейти границю і визволити Західну Україну. Почувши про це, хлопці з нашого села організували на Козацькій горі засідку проти польської армії, яка марширувала з Бреста на Ковель, а далі на Румунію. У сутичці з поляками загинуло шестеро хлопців, інші були поранені, серед них був Христин дядько Василь.

Тих, що вірно служили полякам (директор школи Козачук, селянин Климець), при радянській владі вивезли і в село вони не повернулись.

У Видраниці організували колгосп, вибрали правління, усуспільнили землю, худобу, інвентар. Багато селян, які записались у колгосп, перевозили хати з хуторів назад у село. Все ніби й добре: разом орали землю, засівали, чекали урожаю. Христиного батька, як добре обізнаного з лісовим господарством, призначили лісником.

Та недовго довелось працювати колективно: гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз, не оголошуючи війни. Сільська молодь поділилась: одні пішли працювати до німців, в українську поліцію, інші були проти — їх насильно вивозили на примусові роботи в Німеччину. При німцях сільським старостою був обраний Шевчик Андрій, а Котюх Данило призначений комендантом районної української поліції. У селі старшим поліцаєм був Христин сусід Шмандор. При допомозі україн-ської поліції німці розстріляли шістьох членів правління колгоспу, живим залишився лише сьомий — Аврамук Іван (Христиної тітки чоловік). Пізніше і його вирішили прибрати. Іван був уже вдома, якраз топив грубку і дуже кашляв (захворів на туберкульоз, коли переховувався в лісах), коли прийшов Шмандор зі своїми хлопцями. Два здоровані зайшли до хати, щоб вивести Аврамука, але почули його кашель. Дізнавшись про його причину, Шмандор махнув рукою, мовляв, у нас багато справ, а цей і сам скоро здохне.

Відразу ж поїхали на хутір Поплинці до Каленика. Його з дітьми Шмандор постріляв, залишилася живою лише жінка з однією дитиною, бо були в сусідньому селі. Правда, один син Каленика втік до сусіда Олексія і сховався у хліві під жолобом. Шмандор побіг слідом і, пригрозивши Олексію розправою над його сім’єю, дізнався, де хлопець, витягнув тремтяче дитя з-під жолоба і тут же застрелив.

За наказом німецьких керівників поліцаї вивозили євреїв на Прохідську гору і там розстрілювали (а євреї були добрими будівельниками, столярами, ковалями, пічниками). Видраницькі хлопці, які служили в поліції, не тільки з нашого села вивезли до останнього єврея, а й помагали вивозити і вбивати євреїв з Ратного та навколишніх сіл. Могилянський, один із євреїв, сім’ю якого розстріляли, зумів утекти і нелегально виїхав до брата в Буенос-Айрес (Аргентина).

Щодо Шмандора, то він убивав не тільки євреїв і циган, а й своїх колишніх співробітників. На хуторі в Лучичах з друзями-по-ліцаями застрелив Боровського, який п’ять років відсидів у польській тюрмі, там же розстріляв сім’ю, двоє дітей з якої втекли у Видраницю. Хлопець років чотирнадцяти Христиного сусіда Михнувця пас корів. Шмандорові було ніяк іти до сусіда, щоб убити хлопчину, тому це зробили друзяки Шмандора на очах у Христі неподалік від велимецької греблі. На тому місці до сьогодні стоїть маленький хрест.

Парубок Котюх був на вечорницях у своєї нареченої Тетяни, його вбили у неї на очах. На його честь у селі названа вулиця.

На хуторі Ямище увечері до Лук’янчука прийшов чоловік, назвався червоним партизаном і попросив повечеряти. Поїв і пішов. Наступного дня сюди завітала українська поліція на чолі з німцем і Шмандором. Лук’-янчука недалеко від хати змусили викопати яму. Біля неї німець постріляв усю сім’ю, навіть їхнього котика, а сусідів заставили закопати. Там і досі стоїть цементовий хрест.

В українській поліції працював Онищук із села Якушів, та при нагоді захопив автомата і пішов до червоних партизанів. За зраду Шмандор убив Онищукову матір.

Брат Шмандора Гнат, який проїхав Європу і Америку, бачив добро і зло, казав: «Брате, покинь гратися з вогнем, бо людськая кров — не водиця, потім на тобі обернеться».

Біля дороги дід Семен пас корову, а батько Шмандора Павло віз єврейське добро з Ратного і каже: «Семене, їдь в Ратне, всіх жидів постріляли, то набереш собі, чого хочеш, щоб їх добро не пропадало». Дід Семен тільки похитав головою.

Батько Христі, Пилип, як був при радянській владі, так і при німцях залишився лісником. Німці забирали в селян худобу і зерно, молодь вивозили на примусові роботи. З Німеччини прийшли вісті про Христиних сусідів: Долінчука Данила і Ганіча Йосипа, які працювали на військовому заводі, за підробку снарядів було страчено у газових камерах. Багатим селянам німці дозволяли тримати одного радянського полоненого. В той час у наш район прибули червоні партизани, частина полонених, які працювали у господарів, приєднались до них. Очолював партизан Олексій Федоров, а їх штаб розташувався в обході лісника Пилипа, Христиного батька. Через дівчину двоє радянських полонених було убито: одного дерев’яним предметом убив брат дівчини, іншого батько з сином закололи вилами. Пилип допомагав партизанам організовувати селян вночі по трасі Ковель — Ратне зрізувати телеграфні стовпи, палити мости (і стовпи, і мости були дерев’яними), проводив партизанів глухими дорогами до залізничної колії Ковель — Заболоття, де партизани пускали під укіс поїзди. Пилип привозив партизанам провізію: хліб, картоплю, м'ясо. Одного разу Федоров за-просив Пилипа до себе у штаб, дав розписку про те, що Пилип їм допомагав, і сказав: «Як прийде радянська влада, то вона тобі заплатить, а якщо цю розписку знайде Шмандор, то здере з тебе шкуру, як ти здирав з баранів».

Сільський староста Шевчик Андрій дав наказ всім, у кого є підводи, їхати у Корте-ліси забирати селянське добро: зерно, ка-ртоплю, худобу. Перед тим українські по-ліцаї це село оточили, а всередині хазяйнували німці: біля трьох тисяч кортелісців розстріляли, а село спалили. Інша трагедія сталася у селі Дошне, де українські хлопці близько півсотні польських колоністів зарубали сокирами і різали поперек пилками.

Шмандор агітував Пилипа допомагати українській поліції, тобто УПА, не раз бив і казав: «Як не підеш до нас, то уб’ємо і тебе, і твою родину». Домовились, що брат Пилипа Іван (теж лісник і перший комсомолець у селі) буде їм допомагати. Перед тим Пилипова сім’я не одну ніч ночувала в лісі у дощ, сніг, мороз. Навіть син Пилипа маленький Мишко знав, що в корчах не можна плакати: мовчав.

Червона армія вигнала німців з нашого села, фронт довго стояв по річці Вижівка. Багато чоловіків з нашого села забрали на фронт, в тому числі і Христиного батька.

Пилип дійшов до Берліна, отримав багато нагород, а після війни продовжив працювати лісником.

Після війни комендант районної поліції Данило Котюх втік у Англію, а Шмандор — до братового тестя Микити Ваконюка в Буенос-Айрес. Сільські хлопці, які теж були в українській поліції, переховувались у лісах: мали криївки на валу біля Панського поля та на хуторі Ямище. Радянські органи безпеки зловили лісного хлопця Зінчука, той і показав місцезнаходження криївок. Там знайшли папір та машинки для друку лис-тівок, документи про тих, хто працював в українській поліції, хто їм допомагав. Був у списках і брат Пилипа Іван, який щойно одружився. Його заслали на двадцять п’ять років у Воркуту, а жінку — десь на Кавказ. Діда Семена і батьків тих синів, які були в українській поліції, вивезли на Сибір.

У Видраниці організували колгосп імені Косигіна, потім перейменували на «Прогрес». Заяви про вступ у колгосп першими подавали заможні селяни, бо боялися, щоб і їх не вивезли у Сибір.

Уповноважений районним керівництвом у село для організації колгоспу був присланий Козловець (певно, син якогось поміщика). Він пригрозив селянам: «Моєму батькові обірвали волосся одразу зі всієї голови, а я з вас буду рвати потрохи». Подейкували, що саме цей Козловець у Поступелі вбив учительку.

Одного представника з ра-йону хлопці з лісу застрілили у конторі колгоспу, іншого — жінку — забрали в ліс і втопили у трясовині (після меліорації Кос Григорій знайшов її зотліле тіло, збереглася лише гарна коса). Братів Березюків убили як колгоспних активістів: одного — у хаті співмешканки, іншого — задушили на випасі путом.

В урочищі Римач, що на території нашого села, вбили трьох «ястребків» з прізвищами: Бобелюк, Волянчук і Жук. Четвертого, якого жінка називала Сич, помилували. Вбитих привезли край села, повідрубували голови і понатикали на кілки.

Пилипова дочка Христя ночувала на хуторі в тітки Палажки, як раненько з вулиці донеслись крики і плач. Вийшла на шум і Христя. Те, що викликало плач юрби людей, вжахнуло дівчину: на кілках стирчали відрубані голови Ковальчука, Кусюка і третього Н. На тому ж хуторі лісові хлопці забрали і невідомо де діли Пінчука, а у Видраниці фінагента Бірука закололи вилами і пустили під лід.

Тим, хто тримав власного коня, радянська влада доручила норму перевезення лісоматеріалу. Отримав її і лісник Пилип. Так як він весь день був зайнятий у лісі, його жінка Марія працювала у колгоспній ланці, то ліс довелось возити дочці Христі (щоб коня не забрали в колгосп). У вільний час Христя пасла худобу, бо після проходження фронту у наших лісах збільшилась кількість вовків, а вони забирали овець. Христя з мужиками відганяла вовків від худоби, працювала в лісі, не боялася і била змій, часом замість матері працювала в ланці.

Керівництво колгоспу призначило роботящу смуглянку ланковою. Тоді вирощували коноплі, льон, кормові буряки, все вручну пололи, льон стелили, в ріці мочили. На переробці протяги, пилюка, агрегати несправні, тож і там доводилось працювати вручну. Так Христя пропрацювала ланковою вісім років. За цей час, беручи участь у самодіяльному гуртку, співала і танцювала не тільки у селі, а й у сусідніх районах.

Повернулись у село емігранти, які проживали у Парагваї та Аргентині: Христина тітка Прузина з сім’єю, сім’я Назаруків, Микита Ваконюк, у сім’ї якого тимчасово проживав Шмандор. Саме він розказав Микиті про заховані під сосною на хуторі Тулова єврейські золоті прикраси. Їх родич Микити шукав ціле літо, правда, результат пошуків невідомий.

У хорошої, працьовитої і розумної смугляночки Христі було багато залицяльників, серед них і Федір Назарук, який через еміграцію був прозваний Парагвайцем. Тітка Прузина розказувала Христі, що його батьки у Парагваї були добрими господарями. Пилип, Христин батько, хотів віддати доньку заміж за штатного Петьку, у якого була своя хата. Тож коли Парагваєць прийшов на договір до майбутніх тестів, Пилип одразу ж запитав: «Ти, може, хочеш хату?» У відповідь почув, що у Федора є своя нова хата, а хоче він лише Христю, щоб разом з нею навести у господарстві лад.

Отже, Парагваєць зі своєю смуглянкою прожили у парі п’ятдесят п’ять років, мають п’ятеро дітей, тринадцять онуків і тринадцять правнуків. Діти та внуки мають середню і вищу освіту, освоїли різні професії (педагоги, інженери, економісти, агрономи, кондитери, продавці, механізатори, зварювальники), хоч, на жаль, не всі працюють за фахом.

Багато пережила Христя, має сорок років стажу роботи у колгоспі, а ще ж і на сезонні роботи їздила: треба ж було двох синів вирядити в армію, оженити, а трьом дочкам на-дбати приданого і віддати заміж. У теперішній час, жінці, яка перебуває на заслуженому відпочинку, влада присвоїла звання «Мати-героїня».

Федір НАЗАРУК

с. Видраниця

Від редакції: у попередньому номері «Ратнівщини» ми опублікували листа одного з наших найстаріших читачів, 90-річного Федора Севастяновича Назарука з Видраниці, де він згадує минуле і ділиться своїми думками про сьогодення. Біографія у нього надзвичайно цікава, тому йому є що згадати. Тож нині пропонуємо увазі читачів його спогади про не такі ще й далекі події в його рідному селі. Вони цікаві тим, що написані ним самим, не «відретушовані» і не підлаштовані ні під яку політичну кон’юнктуру.

Відгуки (2) на «Спогади про пережите»

  1. Oleg S. коментує:

    Окремо хотів би звернутись до Федора Назарука. Дозвольте вам нагадати,що нашу Волинь окупував в 1939 році Радянський Союз,спільно з нацистською Німеччиною знищивши Польщу,та розв'язавши другу світову війну.Як ви думаєте,чому в 1933 році волиняни збирали допомогу для братів-українців зі східної України,чому житомиряни проривались через кордон,продотряди на Волинь?

  2. Ніка коментує:

    Шмандор не був в УПа, він був німецьким поліцаєм і звичайним бандитом.

Написати відповідь до Ніка Скасувати відповідь

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>