Початок партизанської війни на Ратнівщині

початок 628 червня 1941 року містечко Ратне, а також більшість інших населених пунктів району, зокрема, Видраниця, Гірники, Кортеліси, Самари, були зайняті німецькими військами.

Великих боїв у нашій місцевості не було, тому що обидві сторони вважали територію Полісся несприятливою для ведення бойових дій. Але трохи пізніше саме поліський край перетворюється на один з головних районів партизанської боротьби. Нині виповнюється 75 років від початку тих героїчних і водночас трагічних подій.

Окупаційний режим

Відразу ж після захоплення району німці почали встановлювати свою владу. По селах було обрано або призначено старост, які разом із поліцейськими повинні були забезпечувати виконання розпоряджень окупаційної влади та поставки продуктів для німецької армії. Багато цікавих фактів про діяльність окупаційних органів влади розповів під час допитів слідчим КДБ у 1958—1959 рр. колишній полі-цейський із села Річиця Кошелюк Андрій Якович. За його свідченням, зразу після окупації Ратнівського району вчитель із села Якушів Данилевич і колишній житель цього ж села  Феодосій Миронюк поїхали в           м. Ковель до німецької окупа-ційної влади і приїхали звідти з призначеннями: Данилевич на посаду коменданта районної поліції, а Миронюк на посаду голови районної управи (архів УСБУ у Волинскій області, справа №6357, т.1, с.86). За іншими свідченнями, Данилевич перед війною працював на посаді директора середньої школи в Ратному. Данилевич і Миронюк вже в липні 1941 р. створили районну поліцію і районну управу. Адміністративні межі Ратнівського району в той час значно відрізнялися від теперішніх. Був ще Заболоттівський район, а Замшани, Датинь і Велимче з прилеглими селами входили до складу Седлищенського району. Водночас такі села Камінь-Каширщини, як Видричі, Бузаки, Черче, Хотешів були в складі Ратнівського району. Ратнівський район підпорядковувався Ковельському гебітскомісаріату.

В архівно-слідчій справі Миронюка Феодосія Гнатовича, 1891 р.н., уродженця і жителя села Якушів Ратнівського ра-йону, українця, куркуля, одруженого, засудженого за статтею 54-1а і 54-11 Кримінального кодексу УРСР, записано, що він був заарештований 2 червня 1944 р. і вже 11червня цього року засуджений Військовим трибуналом 70-ї армії до 10 років виправно-трудових робіт за те, що з серпня 1941 р. до жовтня 1942 р. служив головою райуправи Ратнівського району. «Знаходячись на службі в нім-ців, укомплектував штат райуправи, через сільських старост здійснював повний облік сільського господарства і населення в районі, проводив наради старост, по його вказівці було здано селянами для німців 60 тисяч пудів зерна, 200 голів великої рогатої худоби, до 3500 овець, до 1000 свиней, більше 200 коней, а також багато інших сільськогосподарських продуктів. По його вказівці було відправлено до 1000 чоловік на каторжні роботи в Німеччину»  (т. 2, с. 133-134).

В історичній літературі є дані про те, що окупанти примушували селян здавати по 90 кг зерна з гектара орної землі, по 100 яєць і чотири кілограми курячого м'яса з двору. Якщо якась сім'я не виконувала поставок продуктів, то могли за-брати корову. Під час слідства Миронюк визнав себе винним і на допиті 17 червня розповів, що за завданням гебітскомісара наприкінці 1941 року райуправа провела облік населення із зазначенням національності і партійності. За проведеним обліком, євреїв у містечку Ратне налічувалося 2200 чоловік і майже всі вони були розстріляні німцями та поліцією біля села Прохід. Головне завдання окупаційної влади полягало у виконанні поставок продуктів, вивезенні лісу на залізничні станції, а, починаючи із літа 1942 року, додалась відправка молоді на роботу в Німеччину та винищення євреїв.

Створення допоміжної поліції

Важливу роль у зміцненні окупаційної влади відігравали підрозділи допоміжної поліції. В літературі її часто називають українською допоміжною поліцією, але насправді її формували не за національним принципом. У поліцію вступали переважно люди, які були незадоволені радянською владою або просто шукали матеріальну вигоду. Ось як про свою службу в допоміжній поліції розповідав Кошелюк А.Я.: «В березні 1942 року на пропозицію коменданта сільської поліції Кобця Івана Карповича і старости сільуправи Самарчука Никифора Івановича я поступив на службу в сільську поліцію села Річиця, в якій служив кілька місяців, приблизно до середини літа 1942 року, рядовим поліцейським. Я мав на озброєнні російську десятизарядну гвинтівку СВТ, на околишку фуражки носив жовту стрічку, одягнутий був у своє цивільне обмундирування. За вказаний період моєї служби в поліції я разом з іншими поліцейськими ніс патрульну службу по селу, стояв на посту біля приміщення поліції, а також надавав допомогу місцевим німецьким властям у відправці радянських громадян на каторжні роботи в Німеччину… Щомісячно отримував  900 крб., які випускалися німецькими окупаційними властями на окупованій території України…

Влітку 1942 року в с. Кортеліси радянські партизани напали на сільську поліцію, розгромили приміщення поліції і захопили зброю. Через деякий час в містечку Ратне партизани вбили двох німців і розгромили приміщення поліції, а також деякі німецькі установи. У зв'язку з цими обставинами німецька влада ліквідувала дільничні сільські поліції і організувала одну районну поліцію в містечку Ратне. Залишено було  на деякий час одну тільки дільничну сільську поліцію в селі Хотешово, однак і остання, у зв'язку з нападом на неї партизанів, також була переведена в районну поліцію. Коли сільська поліція с. Річиці  була повністю влита влітку 1942 року в районну поліцію, я став служити рядовим поліцейським ратнівської поліції» (Т.1, с.17-24) .

Житель Кортеліс, Корнелюк Яким Харитонович, який вступив у поліцію восени 1942 року, вже після знищення села, розповів, що він « отримував на посаді рядового полі-цейського щомісячно 200-250 карбованців. Обмундирування я в той час ніякого не отримував, а ходив у своєму цивільному одязі і носив нарукавну жовту або білу пов'язку. …Як німецький поліцай був озброєний гвинтівкою»(т.5, с. 61). Одруженим поліцейським зарплату платили значно вищу, ніж холостякам, а їхні сім'ї були звільнені від податків. А взагалі, як бачимо, німецька влада витрачала на поліцейських мінімальні кошти, оскільки одяг у них був власний, а зброя — трофейна радянська. Якась сер-йозна спеціальна підготовка з ними також не проводилася.

Кортеліси на початку німецької окупації

Кортеліська сільська рада і парафія перед війною налічували  близько шести тисяч жителів, які проживали переважно на хуторах. У ті часи до Кортеліс належала територія нинішніх Млинівської та Височненської сільських рад. Через свою віддаленість від міст та доброту місцевих жителів село стає прихистком для бійців і командирів Червоної армії. Це були переважно захисники Брестської фортеці та втікачі з таборів для військовополонених. Ще однією особливістю Кортеліс було те, що тут владу фактично зберегли у своїх руках місцеві комуністи. Старостою люди вибрали Андріяна Поліводу, який займав цю посаду ще при Польщі. Він дружив  з комуніс-тами та всіляко їм допомагав. Як згадував Андрій Миронович Ліхван, секретар комсомольської організації с. Кортеліси та один із керівників підпільної організації, а після визволення — командир винищувальної групи та голова Кортеліської сільської ради: «Староста Андріян Полівода був нашою людиною. Він завжди нас своєчасно попереджував про облави. А коли почалася партизанська боротьба, то всім партизанам було суворо наказано, щоб старосту не чіпали. Він безперешкодно їздив по хуторах, збирав продукти для німців і звозив їх в Ратне, заодно виконуючи наші доручення. Його обози з продовольством ніколи не чіпали. Андріян Полівода допомагав нам до приходу наших військ, але потім злякався, що його будуть переслідувати за співпрацю з німцями, і втік в Америку. А йому з Києва прийшла „Медаль партизана“. Староста також видавав довідки військовополоненим втікачам, що вони зайняті якоюсь роботою в селі. З цими довідками вони реєструвалися в Ратне на біржі праці і в поліцейській дільниці. Таким чином вони могли проживати в селі цілком легально».

Комендантом кортеліської поліції німці призначили сина дяка Миколу Зенюка, який до війни працював вчителем та був секретарем комсомольської організації в Сі-льцях-Кортеліських. Зенюк боявся місцевих комуністів, а з Яковом Карпуком, який був одним із керівників підпільної організації, були щирими друзями. Як згадує житель Кортеліс Якушик Петро Трохимович, Зенюк навіть врятував від розстрілу батьків Карпука вже після початку партизанської боротьби. В поліцейській дільниці служило 12 поліцейських, п'ять місцевих і сім чужих.

Створення комуністичного підпілля

Кортеліські комуністи і комсомольці, які мали досвід підпільної діяльності ще при Польщі, горіли бажанням розпочати боротьбу проти німецьких окупантів. Самі ж окупанти їм у цьому допомогли. До війни головою сільпо в Кортелісах був старий комуніст Артем Прокопчук. При німцях його хотіли відновити на цій посаді, але він відмовився. Після цього, у вересні 1941 року, Андріян Полівода став умовляти іншого активіста, Андрія Ліхвана, зайняти цю посаду. Той погодився. Як згадував Андрій Миронович: «Товариші схвалили моє рішення. Став їздити на станцію Заболоття за сіллю, солі там було багато тонн. Ми їздили по селах, заготовляли продукти, обмінювали сіль на кури та яйця. При таких поїздках було просто тримати зв'язок з потрібними людьми». Зв'язки з підпільниками в інших населених пунктах налагоджував також ще один комуніст — Яків Сидорук, який займався «спекуляцією». Він отримував від Ліхвана німецькі товари та тютюн, сигарети і сірники, які залишились ще від радянського магазина. «У Сидорука був дозвіл на торгівлю від старости Андріяна Поліводи. Крім того, Андріян влаштував йому документи від районного бургомістра. Сидорук майже весь час був у роз'їздах. Він був членом партії, гострим на язик, хорошим дипломатом».  

початок початок1Борис Михайловський

Підпільна робота в Кортелісах значно активізувалася після прибуття в село військового інженера, захисника Брестської фортеці Бориса Миколайовича Михайловського. За свідченням Юхимки Дем'янюк, він спочатку жив у самотньої жінки Хомік Параски. Але, щоб не було пліток, він незабаром перейшов жити до Дем'янюка Григорія. Як згадує А. М. Ліхван, Михайловський розповідав, що перед війною служив у Бресті, любив ходити в театри, кіно, а щоб на гулянки — ні. Під час боїв за Брестську фортецю потрапив у полон і був відправлений в концтабір біля польського міста Бяла Подляска. Звідти він втік з великою групою військовополонених завдяки допомозі польських підпільників. Говорив, що він родом з Кавказу, у нього є дружина і двоє дітей. Він гарно виступав: спокійно, не кваплячись. Добре говорив українською. Випити він був не дуже. Вип'є дві рюмки і крапка. На вік йому було років тридцять — тридцять два. Для сторонніх осіб Михайловський нічим не відрізнявся від інших військовополонених. Як і всі інші військовополонені, він був зареєстрований в Ратному на біржі праці і в поліцейській дільниці. Для реєстрації потрібна була довідка з місця проживання і про те, що людина зайнята якоюсь роботою. На одному боці довідки було написано німецькою, а на іншому – українською… Борис Миколайович працював столяром, робив віконні коробки, рами. Один час виконував столярні роботи і в поліцейському гарнізоні. Всі поліцаї його добре знали. Під час перебування Михайловського в Кортелісах ми старались не піддавати його зайвому ризику і нічим не виявляти його зв'язків з нами: комуністами і комсомольцями. Зв'язок з ним підтримувався через підлітків, які передавали йому наші записки.

Було вирішено, що для правильної організації підпільної роботи потрібно знати становище на фронтах. Підпільники дізнались, що радіоприймач є у колишнього директора кортеліської школи — поляка Моліка. Увечері до нього прийшов Яків Сидорук і попросив радіоприймач. Молік сказав, що він йому все одно не потрібний і віддав Сидоруку і приймач, батарейки до нього. Сидорук переніс приймач у хлів Якова Карпука, Михайловський налаштував його і так кортеліські підпільники стали слухати Москву. Тепер вони знали і про становище на фронтах, і про виступи Сталіна та Молотова.

Згуртування військовополонених

Восени 1941 року в Кортелісах і навколишніх хуторах, за свідченням місцевих жителів, проживало приблизно 150 — 170 військовополонених. Андрій Ліхван у своїх спогадах називає цифру 75 чоловік. Він також згадує, що підпільники вирішили з'ясувати, які в них інтереси, хто чим живе, і познайомити їх між собою, щоб у майбутньому приєднати до збройної боротьби. Так було виявлено групу офіцерів Червоної армії, яка пізніше стала керівним ядром партизанського загону. Це були лейтенанти: Ванька-свердловський, пізніше командир роти, Яшка-білорус, теж командир роти, Мішка-узбек, в загоні він був ординарцем Михайловського, та інші. Військовополонені жили не тільки в Кортелісах, а й в сусідніх селах. У Борисівці, наприклад, проживало близько 20-ти чоловік. Ними керував лейтенант Васька-казах. Ще в грудні 1941 року на зборах у хаті Якова Карпука було вирішено обрати командиром підпільної групи Бориса Михайловського. Розпочинати активні бойові дії планували весною, коли настане тепло. Для цього на місцях боїв шукали і ховали зброю.

Сутичка з поліцаями

У грудні 1941 року, в розпал холодів, четверо підпільників — Михайловський, Карпук, Ванька-свердловський і Ліхван – поїхали на зв'язок в село Луково, за Мокранами, до Дмитра на кличку «Сопатюк». Це був підпільник, який працював за завданням організації в поліції. Він з товаришами організував групу чисельністю близько 20-ти чоловік та роздобув велику кількість зброї. Згадує Андрій Ліхван: «В цей час по-ліцаї шукали по селах самогон. Ми їхали в сторону Мокран, а поліцаї нам назустріч. Їх було шестеро, вони були всі п'яні. Зупинили нас: „Ваші документи! Повертайте назад!“ До села було далеко і кругом був ліс. У Карпука був наган, у інших пістолети. Ванька, Михайловський і я полізли в кишеню нібито за документами. Карпук так і залишився сидіти на возу. Ми вихопили пістолети і вбили по два поліцаї. Забрали їх зброю і патрони й поїхали далі. Об'їхали Мокрани — там стояв гарнізон, і до Дмитра. Розказали, що вбили поліцаїв. З тих пір до Дмитра став їздити тільки один Сидорук — у нього одного були документи з дозволом на „спекуляцію“ в інших селах. Вирішили з тих пір не збиратися в кучу, щоб не було ніяких підозр. А коли треба було поговорити, то ходили на вечорниці… Збирались також в церкві, під час богослужіння. Тим більше, що військовополонені повинні були, в наказному порядку, ходити до церкви».

Диверсія на складі

в Заболотті

У цей же час зв'язкові з села Тур розвідали, що на станції Заболоття є великий німецький склад, в якому зберігається трофейне озброєння, в тому числі снаряди. На цей же склад звозились також і продукти із навколишніх районів для відправки їх по залізниці на фронт і в Німеччину. Було вирішено цей склад підірвати. На станцію Заболоття поїхали двома підводами 8 чоловік. Із місцевих були Карпук, Сидорук і Ліхван. У підпільників були великі протитанкові гранати і пляшки з запалювальною сумішшю. До складу під'їхали вночі. Вартові спали в караульному приміщенні. Небезпеки ніхто не очікував, тому що до цього ніяких диверсій у цій місцевості не було. Підпільники відірвали дошки в загорожі, заклали вибуховий заряд, підпалили детонуючий шнур, сіли в сани і поїхали назад. Коли вже проїхали близько кілометра, почули вибух і побачили пожежу, яка розгорялася. Потім на станції Заболоття німці арештували багато невинних людей і майже всіх розстріляли. Одних євреїв вони вбили близько 100 чоловік. Тому було ви-рішено ніяких диверсій більше не проводити до переходу партизанського загону в ліс.

початок2 початок3Хома Коновальчук

У січні 1942 року кортеліська підпільна організація поповнилася ще одним цінним членом. Це був Хома Коновальчук, комсомолець із Кобринського району, який жив у Самарах під виглядом військовополоненого. Комендант кортеліської поліції Зенюк забрав його до себе, щоб він допомагав по господарству. Хома Арсентійович писав у своїх спогадах: «Коли приїхали в Корте-ліси, комендант представив мене своїм батькам і дружині: „Ось привіз вам помічника“. Господарі  були дуже добродушні, називали мене синком і запросили вечеряти. Сів я за стіл, давно я не їв таких продуктів, а сам думаю — почекайте, чорти, я вам напрацюю. Тільки я дуже жалів, що не зміг забрати свій пістолет». Незабаром із Хомою зв'язалися кортеліські підпільники, і Михайловський доручив йому увійти в довіру до коменданта та його сестри Євгенії, яка працювала в ратнівському гестапо перекладачем. Зв'язок із підпільниками Коновальчук підтримував через братів Прокопчуків, які були сусідами коменданта. Він дізнавався, хто приїде з району або кого німці збираються арештувати.

Із сестрою коменданта познайомились, коли в нього були хрестини. Він розповів  Жені, що Коновальчук військовополонений і є його робітником. Але сестрі хлопець одразу сподобався і вона сказала братові: «Дурний ти, нікому не кажи, що він військовополонений, а представляй, як двоюрідного брата». Згадує Хома Коновальчук: "Закінчивши обряд хрестин, піп дозволив гостям сісти за стіл. Я, було, взявся подавати на стіл їжу, але Женя підійшла до мене і сказала, щоб я сів за стіл. Вона посадила мене біля себе. По праву руку від мене сиділи гестапівці. Я був у дуже складному становищі: сидіти серед ворогів, катів, зрадників і посміхатися — це було для мене жорстоким катуванням… Женя приділяла мені велику увагу, вона не дивилася навіть на гестапівців. Як я потім зрозумів, Женя закохалася в мене, і ця любов зіграла велику роль у порятунку людей від відправки в Німеччину. Хрестини закінчились, всі пороз'їжджалися по домівках. Від'їзджаючи, Женя пообіцяла мені відвідувати Кортеліси, як буде вільний час. Зайшовши до сусідів за тютюном, я розказав Прокопчуку Артему, як все було. Він дуже зрадів і сказав: «Молодець, Хомко, тепер пташка у наших руках. Тепер через неї ми зможемо багато дізнатись про гестапо». Так завдяки цій влюбчивій дівчині кортеліські підпільники стали отримувати таємну інформацію з району. Вона сама кілька разів телефонувала Хомі, щоб попередити про облави, які німці влаштовували в Кортелісах.

На початку березня комендант Зенюк зі своїми підлеглими від'їжджав у Ратне на навчання. Він покликав Коновальчука і повідомив: «Ось що, Хомко, поставлю я тобі таке завдання: залишаю на тебе гарнізон, боєприпаси і зброю. Дивись, щоб усе було в порядку». Коновальчук негайно зустрівся з Михайловським і став переконувати його забрати всю зброю, боєприпаси, медикаменти та йти в ліс. У відповідь Михайловський сказав: «Те, що там знаходиться, нікуди від нас не дінеться, все це буде нашим, а втрачати таке місце, що ми завжди знаємо, що хоче робити комендант, не можна». Пізніше в партизанському загоні Коновальчук був призначений командиром розвідки.

Микола Воронович

На початку березня 1942 року в Корте-лісах з'явився Микола Воронович, підполковник медичної служби, на початку війни командир медсанбату 22-ї танкової дивізії, яка була розташована в Бресті. Вже в перший день війни він потрапив у полон разом з важкопораненими, які знаходились у медсанбаті. У таборі для військовополонених в Бєлій-Подляскій німці призначили його відповідальним за медичну допомогу. Але потім за підготовку втечі жорстоко побили і позбавили можливості надавати допомогу пораненим. У лютому 1942 року йому вдалося втекти з полону з великою групою військових. Так він опинився на хуторі Хомут у Якова Карпука, де жив нелегально в хліві, тобто в поліції він не реєструвався. Воронович дуже активно включився в роботу зі створення партизанського загону. Пізніше він був обраний заступником Михайловського, а фактично ще й виконував обов'язки начальника штабу.

Перша спроба арешту

Хоча підпільники діяли дуже обережно і про основні справи групи знало лише керів-не ядро, у квітні 1942 року поліцейські дізналися про існування організації. Зрадником виявився Михайло Дем'янюк на прізвисько «Кухтин», член комсомолу ще з 1937 року. Спочатку поліцаї заарештували Карпука Якова, знайшли в нього наган, а його самого забрали в постерунок. Потім вони несподівано напали на Ліхвана Андрія, зв'язали йому руки, обшукали, але зброї не знайшли. Як згадує Ліхван, в поліцейській дільниці їх хотіли побити, але комендант Микола Зенюк наказав не чіпати і наручники не надягати. Комендант хотів, щоб Ліхван віддав йому бінокль, подарований одним офіцером, але той відмовлявся. Поліцаї зателефонували в район Данилевичу і хотіли Ліхвана з Карпуком відвезти в Ратне. Але Михайловський і Воронович вже розробили план, як зробити, щоб їх соратників відпустили. Вони роздали кілька обрізів і автоматів, які можна було засунути під верхній одяг.

У неділю вранці під виглядом, що йдуть у церкву, група озброєних людей зібралась біля постерунку і вимагала відпустити за-арештованих. З місцевих там був лише Ксенофонт Гасюк, решта були військовополонені. Побачивши, що співвідношення сил не на його користь, комендант поліції відпустив затриманих, віддав Карпуку наган і ще приніс два літри самогону. Після цього підпільники відсвяткували звільнення своїх товаришів.

Створення партизанського загону

Як згадував у своїх спогадах Микола Воронович, до кінця квітня 1942 року підготовчу роботу з організації партизанського загону було завершено. Пізнього вечора більшість членів організації зібралася на кладовищі села Кортеліси (десь біля 50-ти чоловік). Було вирішено створити партизанський загін імені Ворошилова. Командиром обрали Бориса Михайловського, який був старший за віком і мав більший досвід військової служби. Воронович погодився виконувати обов'язки начальника штабу, а комісаром став комсомолець Андрій Ліхван. Прийняли рішення негайно напасти на кортеліську поліцейську дільницю. Це вдалося зробити без жодного пострілу. У по-ліцейській дільниці забрали всі продукти, зброю, боєприпаси, медикаменти і пішли в Борисовський ліс. Самих поліцейських не чіпали. Вони навіть не стали жалітися на партизанів у районну поліцію, бо знали, що їм буде ще гірше. У них була запасна зброя, тому в райцентрі навіть не знали, що їх роззброїли. Зброю їм дав староста Андріян Полівода. Ось як ці події описував Андрій Ліхван: «Вони страшно боялися нашого пов-торного нападу і вирішили з нами домовитися, щоб ми не чіпали їх, а вони нас. Вони запросили командування загону на переговори. Переговори відбулись у будинку Дем'янюків, моєї тітки і Павла, батька Михайла „Кухтина“. З нашого боку в переговорах брали участь Михайловський, Воронович і Карпук, а з їхнього — Зенюк і Горнік. Домовились, що ми їх не чіпаємо, якщо вони не будуть завдавати нам ніякої шкоди. Так воно деякий час і було. Я їздив по селу з пістолетом, гранатами, а мене ніхто не чіпав. Заїжджав до Мішки Горніка (поліцая), до коменданта, в постерунок і т.д.»

Вася-казах

В Борисівському лісі до загону приєдналася велика група місцевих партизанів, які були добре озброєні. Командував ними офі-цер — Вася-казах, якого призначили командиром роти загону. Вася відзначався винятковою сміливістю.

Одного разу він беззбройний зустрів на дорозі п'ятьох озброєних поліцаїв, крикнув їм: «Стійте!», відібрав у них гвинтівки, вийняв із гвинтівок затвори і всіх п'ятьох привів у загін. Михайловський посварив їх за те, що вони стали поліцаями і запропонував  вступити у загін. Четверо молодших погодилися стати партизанами, а п'ятий, старший за віком, відмовився, але пообіцяв, що в поліцію більше не піде. Один із затриманих, Іван Кушкевич, був «махиною» ростом -  біля двох метрів, а Вася-казах — маленький на зріст. Іван потім говорив Васі: «Невже ти думаєш, що ти би взяв мене в полон, якби я сам цього не захотів».

Не всі оточенці стали партизанами

Як згадував Андрій Ліхван: "Не всі військовополонені стали партизанами. Деякі зв'язались з хуторами, з бабами. Ми їх спочатку не чіпали. Потім почали забирати в загін, але вони не хотіли до нас йти. А ще пізніше їх стали виловлювати поліцаї і тоді вони стали шукати дорогу в загін. Па-м'ятаю на хуторі Ситяному у однієї бабки (років 40) жив військовополонений Іван (років 20 — 21). Коли ми вже стали партизанити, я йому якось сказав: «Скільки ти тут вже будеш сидіти? Тебе ж уб'ють». Він одразу ж почав плакати. Тоді я йому заявив: «Я таких, як ти, не люблю, ти нам не потрібний. Сиди зі своєю бабкою». Потім його забрали поліцаї і відправили десь у табір.

Партизанські операції

Загін ім. Ворошилова діяв дуже активно. Він двічі нападав на поліцейську дільницю в Чернянах, після чого вона припинила своє існування. Але місцевого коменданта Маслюка, який особисто розстрілював людей, спіймати не вдалося. Також двічі нападали на районний центр Дивин, нині селище Кобринського району, де вдалося розгромити поліцейський гарнізон та гестапо. Було також захоплено велику кількість зброї та продовольства. За свідченням Андрія Ліхвана, партизани після повернення в кортеліський ліс дізналися, що місцева поліція стала порушувати угоду, яка була укладена під час переговорів у Павла Дем'янюка. Поки загін був у білоруських лісах поліцаї забули, що є радянська влада. Стали забирати молодь у Німеччину, переслідувати тих, хто їм здавався підозрілим. Тоді Михайловський не витримав і сказав: «Будемо перебиратися в Борисівські ліси і заодно захопимо поліцейську дільницю». У Кортеліси прийшли всім загоном серед ясного дня. Поліцаїв роззброїли, роздягнули догола і попередили. Після цього вони перебралися в районний центр Ратне.

Одного разу партизани отримали повідомлення, що в Самарах поліцейські зібрали велику кількість молоді для відправки в Німеччину. Через кілька годин вже були в Самарах. Ось, як ці події описує Хома Коновальчук: «Молодь зігнали біля поліцейської дільниці. Вогонь відкривати не можна було. Михайловський наказав підкрастися городами і кинути у вікно гарнізону гранату, поліцейські почнуть розбігатися, а ми їх будемо виловлювати». Але Хома помилково кинув гранату у сусідній будинок. На щастя, там нікого не було. Поліцейські разом з молоддю почали розбігатися. Захопили в полон лише трьох поліцейських, яких відпустили і попередили, щоб більше не попадалися. За свідченням Вороновича, партизани, знищили багато автомашин на дорозі Брест — Ковель. Знищували також лінії зв'язку, зривали мобілізацію коней для відправки на фронт, захоплювали продовольство, яке збирали для німців та проводили агітаційно-політичну роботу серед населення.

початок4Напад на Ратне

Після другої Дивинської операції підпільники з Ратне повідомили, що там відбулися арешти і просили звільнити затриманих. Михайловський прийняв рішення атакувати Ратне в 24:00, щоб до ранку операцію закінчити. Вийшли з Кортеліського лісу в похід після обіду, але шлях по болотах і лісах забрав більше часу, ніж планували. Тому до Ратне підійшли вже на світанку 15 червня 1942 року  Воронович з двома групами зробив засідки на дорозі. Михайловський і Вася-казах мали атакувати гестапо, а Коновальчук зі своєю групою — поліцейський гарнізон. По-ліцейські розбіглися без опору і в'язнів із камер було звільнено. Але гестапівці вчинили запеклий опір. Під час перестрілки був важко поранений в ногу Вася-казах. В Ратне було розгромлено райуправу, комендатуру, маслозавод та банк, вбито двох німецьких офіцерів. Але пізніше партизани прозвітувалися, що вбили 20 німців. За свідченням А.Я.Кошелюка, після нападу партизанів на Ратне німці і поліція оточили містечко та зробили велику облаву. У ході облави було затримано понад сто людей, переважно чоловіків, і розстріляно недалеко від Ратне. Серед розстріляних були і радянські активісти. (т.1, с.89). Трагічно також склалася доля пораненого лейтенанта Васі-казаха. Він лікувався в Борисівці, але був виданий зрадником. Коли німці його оточили, він застрілився. Його мертве тіло німці для залякування повісили в Кобрині. Лікар Іван, який був з Василем, потрапив до рук гітлерівців живим і був страчений у Дивині.

 Микола Михалевич,

 директор Кортеліського історичного музею.

 

Микола Михалевич,

директор Кортеліського історичного музею

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>